Що таке партійний промовець.

 

I. "Не тільки хлібом живе людина, але й словом ..." Ісус, Син Марії.

II. Ceterum сenseo Carthaginem delendam esse. Cato Maior.

 

Вступ: Кілька слів правди про загал партійних промовців.

 

Це прямо страшна тема.

 

Те, що я сказав у першім реченню, не дотеп, не шутка і не глум, — тільки гірка, поважна правда.

 

Чим же ця тема страшна?

 

Уяви собі, думаючий читачу, скільки шкоди приносять загальній справі ріжні партійні промовці (або, як у Галичині кажуть: бесідники)! І то приносять її не умисно, зі злої волі. Борони Боже! Вони шкідники з неуміння. Бо ніхто їх не учив, як виступати прилюдно, що говорити і як говорити.

 

Шкоду цю з'ясую коротко так: Кожду промову виголошується до якоїсь скількости людей. Возьмім за приклад вічеву промову (мітінґ). Скільки то людської енерґії й часу йде на те, щоби скликати й урядити спеціальний мітінґ! Сотки й тисячі селян і робітників ріжного віку й пола йдуть нераз десятками верстов на такий мітінґ. І що вони звичайно чують на таких мітінґах (вічах)? Скажім без обиняків: Чують звичайно останні нісенітниці, чують таку саламаху, від якої навіть освіченому чоловікові може закрутитися голова, чують пусті фрази, з яких виразно видно тільки одно: що промовець абсолютно сам не знає, чого хоче.

 

Жадної теми партійні бесідники звичайно не держаться. Говорять про все і про ніщо. Компромітують власну партію. Знеохочують народню масу приходити взагалі на мітінґи. Цим відвертають народ від публичного життя й несвідомо підготовляють ґрунт для захоплення влади горсткою авантюристів. В области людської психіки нема більше реакційної й темної сили, як такого рода "партійний промовець".

 

Найгірше те, що він навіть не здає собі справи з того, який він шкідник — супроти свого народа й супроти себе самого. Бо він марнує час другим і собі та з'уживає енерґію на викликання хаосу або знеохочення — і ще до того всього думає, що робить велике діло.

 

Але не тільки на великих мітінґах виступають такі партійні "промовці". Не менше шкідливі й ті партійні "промовці", що появляються "від імені партії" на всяких міжпартійнкх засіданнях, конференціях, делєґаціях і т. д. Прямо вірити важко своїм власним ухам, коли слухається "промови" тих уже "лучших" партійних промовців. Що вони плетуть! І як безконечно довго балакають! І як майже ніколи не говорять до річи! І як розганяють инших людей, які не можуть надто довго видержувати таких тортур!...

 

Типові речення такого промовця виглядають звичайно так (або подібно): "Властиво кажучи ("собственно гаваря"), хотів би я зазначити і підчеркнути, а властиво з'ясувати становище"... І так "ясує становище" без кінця. А властиво — тільки на всі лади заповідає, що буде "ясувати". При самім кінці слухачі знають те, що знали на самім початку.

 

А знов вічеві (мітінґові) "промовці" ріжних партій мають засіб більше звучних фраз в роді таких: "Викотим на вал життя сто сот гармат! Не даймося! Тримаймося! До праці!" і т. д. — без кінця! Що ця "символіка" значить, того не знає ні публика, ні — промовець. Який "вал життя"? Що за гармати? Як "не датися"? Чого саме "триматися"? До якої праці? Як цю працю робити?

 

Всіми цими питаннями такий "промовець" ні трохи не журиться. Ба він не турбується навіть звичайною льоґікою — по зразку відомих листів: Дорогі Родичі! Я з ласки Бога здоров, лежу в шпиталі, тільки одну ногу відрізали мені, чого й вам желаю...

 

Вина за таке "вироблення" партійних промовців паде безперечно на старші покоління наших діячів: ні один з них не спромігся на видрукування ні одної брошюрки на цю тему. А треба памятати, що західні Українці (Галичане) вже 70 літ живуть — з одною перервою — публичним життям, а й на Великій Україні від якого чверть століття можна в приближенню рахуватися з потребою виховування партійних промовців, бодай у кружковім розумінні того слова.

 

І. Про партійного промовця і його підготування.

 

Як кождий капітал являється майном, але не кожде майно являється капіталом, — так кождий партійний промовець являється партійним провідником, але не кождий партійний провідник мусить бути промовцем.

 

Не треба журитися тим, що бувають т. зв. промовці=туби. Це значить що дійсний партійний провідник, який або сам промовцем не єсть, або з якихсь причин не може прилюдно виступати, — висуває партійного промовця, якому каже, що має говорити, робить його своєю тубою. Бо згодом виробить він імя і славу тій своїй тубі до тої міри, що публика орієнтується вже на того промовця, не на дійсного провідника. В політичнім життю всяка фікція має тенденцію, перетворюватися в дійсність — в данній анальоґії фіктивний капітал перетворюється в дійсний. Але ця спекулятивна операція являється рівно небезпечною для партії, як кожда спекуляція, неоперта на солідних основах. Вислід: Дійсний партійний провідник мусить уживати за свою тубу тільки такого чоловіка, який має всі умовини до того, щоби стати самостійним провідником в повнім розумінню того слова.*) Інакше може це принести партії й публичній справі взагалі необчислимі шкоди — особливо в неспокійних часах. Бо як війна єсть спробою сили держави, так революційний час являється спробою сил, розуму й теоретичного уґрунтування партії й її провідників.

 

Вже з цього дуже загального начерку значіння партійного промовця видно, що партія повинна пильно стежити за тим, кого її іменем делєґується правильно промовляти.

 

Партія, яка не хоче компромітуватися й на будуче приготовляти собі шкідника, висилає тільки підготованих промовців.

 

Підготування промовця єсть двояке: 1. трівке й 2. ad hoc, до даної теми, або навіть до якогось уступу одного питання.

 

У нас панує загальне переконання, що "доброго промовця хоч у ночі збуди, а він тобі на всяке питання як уріже!" Тимчасом це наскрізь хибне переконання. Воно виростає тільки в головах політично невироблених людей. На них робить сильне вражіння факт, що вироблений промовець може в дискусії ex abrupto (без спеціяльного підготування) знаменито й дотепно відповідати свойому противникові. Відси їх хибний висновок. Він хибний тому, що їм і в сні не снилося про це, скільки духової праці з'ужив даний промовець на те, щоби виробити в собі спеціяльну, бесідницьку притомність ума, спеціяльну память і спеціяльну практику, не кажучи вже про студії на тім полі, яких дійсно добрий промовець не може занедбувати.

 

На загал справдішний промовець ніколи не виступає прилюдно без належного підготування. Робить це тільки балакун, який, починаючи промовляти, ніколи не знає, чого хоче і на чім скінчить: меле, що слина на язик принесе, як каже народ.

 

Належним підготуванням єсть не тільки підготування трівке, але й ad hoc. Це не зміняє суті річи, що вправний промовець потребує для підготування ad hoc нераз дуже мало часу, що йому вистарчить часом і кілька секунд, в яких він ріжними мнемотехнічними засобами запамятує собі, нпр., початкові букви "шляґвортів", з якими в дискусії виступить. Притім укладає він собі ті букви по можности так, щоби їх не забути або не помішати порядку в відповіді. Наприклад: Коли хоче когось зачіпити або підперти в питаннях 1. большевизму, 2. побиття війська, 3. комітетів бідноти, — то з цих трьох понять укладає собі такі букви, щоб вони давали якесь слово, нпр. "рак" (початкові букви: 1. радянської системи, 2. аґонії армії, 3. комітети). Ця мнемотехнічна штука при трьох поняттях може бути промовцеві потрібна тільки в разі великої втоми. Але коли він має більше справ, тоді ця штука потрібніща. Бо відчитувати з паперу не все вигідно. Одначе уживання мнемотехніки вимагає такоїж практики, як уживання стеноґрафії. Бо промовець без практики має з мнемотехніки більше шкоди, ніж пожитку.

 

Та це вже проблєм вироблених промовців. А щоби хтось виробився на промовця, і то на промовця партійного, мусить мати:

 

І. Загальну освіту.

 

II. Партійну освіту.

 

III. Теоретичне й практичне підготування на промовця.

 

Дві перші вимоги перейдемо коротко, бо потреба їх надто очевидна, щоби над нею довше розводитися. Підчеркну тільки те, що, нпр., німецька соціял-демократія перед війною довела вже до того, що в розмірно короткім часі давала на спеціяльних курсах не злу загальну підготовку партійним промовцям з робітництва. Розуміється, без дальшої праці над собою ніхто по такій підготовці не стане зовсім добрим партійним промовцем. У нас виступають прилюдно "партійні промовці" не тільки без підготування, але і без знання програми й історії своєї партії. Та це — окрема глава, яка сюди не надається.

 

Найважніща для нас у цій статті третя вимога. Вона складається з цілого ряду вимог. Розуміється, маю на думці тільки вироблення пересічно добрих промовців, за що можна зробити відповідальною кожну партію. Бо за появу надзвичайних промовців "відповідальна" тільки — природа.

 

І. Промовець може виховатися тільки індівідуально. Значить: По загально-освітній і спеціяльно-партійній підготовці та по перших спробах практики мусить він сам вистудіювати себе, на чім головно полягати може його успіх як промовця. Тут стане перед ним цілий ряд проблємів і комбінацій тих проблємів:

 

1. Чи глибоке знання?

2. Чи річевість?

3. Чи імпет?

4. Чи симпатичний голос і дикція?

5. Чи жестикуляція (рухи)?

6. Чи повага?

7. Чи гумор?

8. Чи глумливість?

9. Чи елєґантність вислову? і т. д.

10. Чи і яка комбінація тих прикмет?

 

Дальша культура його як промовця повинна йти головно по тій пізнаній лінії можливости найкращого розвитку, бо тільки йдучи по тій лінії осягне найкращий розвиток. Розуміється, годі занедбувати такі вимоги, як знання й річевости. Все вище сказане можна взяти під одну вимогу, відому вже старогрецьким реторам як найтяжшу — під гаслом: "Пізнай себе!"

 

II. Друга ґрупа вимог і всіх їхніх комбінацій дасться зібрати під гаслом: "Пізнай тему!"

 

Може це буде богохульством супроти високого розуму Елинів, але я відважуся сказати: На мою думку друга ґрупа вимог ще тяжша ніж перша — бодай для українського промовця. Що так воно єсть, а не інакше, мусить мабуть визнати кождий, хто чув більшу скількість наших партійних промовців. Переважають між ними такі, що ідеальна держава будучини повинна засуджувати злочинців замісць на тюрму — на вислухування таких промовців. Це прямо психічні тортури, якими хоч сяк-так освічену людину можна буде відстрашити від усяких злочинств.

 

Щоби пізнати тему, на це партійному бесідникові треба мати не тільки загальну й спеціяльну освіту. Бо це необхідне кождому ляікові, який навіть приватно хоче говорити на якусь тему. Промовець та ще й партійний має завдання не тільки освітити дане питання і то освітити його також з певної точки погляду, але й змагати до того, щоб у слухачів виробити переконання, що дане питання мусить бути так а не інакше розвязуване. Значить, він має творити певні закруглені погляди, вирізьблені й викінчені так, щоби могли бути в пригідній хвилі навіть у практиці примінені. Бо партія це дивний твір з надзвичайно дивною пружимістю ідейних і орґанізаційних сил. Ніхто не може знати, ні предвидіти, які сили дана партія матиме незабаром. Ніхто не може предвидіти напевно, яку роль може відіграти навіть невеличка партія в недалекій будучині, коли обставини сприятимуть тій партії. Нпр. хто міг перед пяти літами сказати, що мала большевицька фракція заволодіє найбільшою державою Европи і що перед її орґанізацією дрожатимуть наймогутніщі держави світу? Те, що на наших очах зробила дійсність з малою большевицькою ґрупою, може також на наших очах зробити з якою небудь иншою партією, коли так зложаться обставини й коли в тій партії знайдуться відповідні сили. Для того всякий публичний виступ кождого партійного промовця повинен бути міцно уґрунтований. А в тій ціли необхідно знати докладно тему.

 

Я вже доволі підкреслював, що знання теми у промовця мусить бути спеціяльне. А тепер підкреслю якість цеї спеціяльности і способи, як до неї доходити.

 

Якість цеї спеціяльності можна представити тільки комбінацією образовости.

 

Уявім собі доброго універсітетського професора, який спокійно читає лєкцію про якусь тему. Річ ясна, що совісний професор совісно знає свою тему. Одначе його знання теми й знання теми у промовця так мусять ріжнитися між собою, як небо від землі. Значить — воно "иншострунне" у кожного з них. Не підлягає сумніву, що кожний промовець, отож і партійний, має в собі щось з професора. Але тільки поверховно. Бо в самій суті добрий партійний промовець має в своїх виступах як найменше "професорства", того професорства, яке в найкращім своїм вицвіті зібране свого часу в франкфуртськім парляменті викликало відомий політичний афоризм:

 

Hundertzwanzig Professoren —

Vaterland, du bist verloren! **)

 

Вже більше ніж професорства мусить партійний промовець мати в собі того, що має — учень, який сідає до іспиту. Він прямо мусить уявляти собі, які питання завдавалаб йому публика, ріжноосвічена публика, — якби це були його екзамінанти... Коли читач вдумається в значіння цеї тези, над якою нема місця докладніше розводитися, то зрозуміє, до якої міри партійний промовець повинен бути "вдома" у своїй темі.

 

Але ця комбінація образовости ще далеко не віддає того, що треба сказати. Бо хоч перше завдання партійного промовця й полягає на яснім представленню теми, то це зовсім не являється його головним завданням. Воно полягає не на теоретичнім з'ясуванню теми (яке, розуміється, теж потрібне), але на практичнім успіху, що так скажу: на певних доцільних операціях в мозках публики. Це третя й найважніща картина образової комбінації, потрібної до з'ясування цеї точки нашої студії: промовець подібний у ній уже не до професора й до учня, який сидить чи стоїть перед великою комісією, тільки до делікатного лікаря-оператора: він бойовник зі скальпелем.

 

Заки скінчимо будувати цю образову комбінацію, вставимо один приклад теми: "Большевизм".

 

Скільки на цю тему партійних (і непартійних) промов доводиться чути тепер у нас! Мабуть не помилимося, коли скажемо, що 1 на тисячу тих промов не являється 10. пустомельством. Бо щоби знати цю тему, треба знати: І. 1. Теорію й історію соціялістичного руху взагалі. 2. Теорію й історію соц. руху в Росії з'окрема. 3. Спеціяльно треба знати російську революційну еміґрацію. 4. Росію, її суспільний, економічний і культурний стан і розвиток від вибуху війни. ІІ. Коли говориться про большевизм на Україні, — рух на Україні й відносини на Україні та теорію й практику большевиків у відношенню до національних рухів взагалі. III. Треба знати безумовно й докладно історію Великої Революції у Франції, представлену так її прихильниками як і ворогами, як також історію революційних рухів взагалі (напр. Спартакуса, гуситизму, Ассасинів і и.). Бо не підлягає сумніву, що цілі фази розвитку большевизму це немов живцем повторені картини, що хоч правдою єсть, що "нема нічого нового під сонцем", але неправдою єсть, немовби те, що виглядає зовсім подібним до того, що вже було, не ріжнилося засадничо від старого. Всяка анальогія хосенна, але кожда кулява: в данім випадку — всі попередні революційні рухи (з одним-одиноким льокальним і дуже хвилевим виїмком) мали на меті зміну політичних і суспільних та реліґійних взаємин, а не основну зміну, систематично передуману. Такого руху, як большевизм, ще не було. Супроти того партійний промовець, який хоче тому рухові ставити гороскопи на будуче, а не тільки реферувати про нього (звичайно, неправдиво) — мусить мати в собі також щось з провіденції й синтетичности-поета. Значить — мусить уявляти собі (не: фантазувати).

 

І це четверта частина образової комбінації вимог промовця. Що ця четверта частина совсім не маловажна, побачимо в дальших частях цеї статті, в яких розбіратимемо суть трівкости успіхів найвизначніщих промовців. Цеї провіденції й синтетичности безумовно потреба до кожного висновку, навіть у математиці й ґеометрії. А щож доперва в політиці, — де одна одиниця може мати більше значіння, ніж тисячі одиниць, і де взагалі неможливо посортувати одиниці на одиниці вищого й нижчого сорта, як вони посортовані в математиці.

 

Виходить, що вимоги до партійного промовця такі, що взагалі важко його виробити. Безперечно важко. Але зовсім не так, як здається. Маємо на думці пересічно доброго промовця, супроти чого не розглядатимемо докладніше суті четвертої умовини вже тут. А три перші вимоги можна виробити у будучих наших промовців простим способом, який знали вже єлинські ретори, — розуміється, він тепер значно лекше дасться виконати й поширити.

 

Як відомо, старинні ретори вчилися вглиблювати в тему промови — на своїх воском покритих табличках. Річ ясна, що таких табличок один чоловік не міг мати багато й що він уживав одної таблички до підготовки багатьох промов: опанувавши "шляґворти" одної теми, які виписував собі на табличці гострим предметом, затирав опісля віск і приготовувався до иншої теми. Ми маючи до ужитку папір, не потребуємо затирати того, що написали, й можемо приготування до кожної теми хоронити та доповняти. Таким чином опануємо багато тем так, як треба їх опанувати промовцеві — з фактами, з цитатами з ріжних авторів, з цілим апаратом закидів, що виходять з дискусій і т. д. Це одинокий спосіб, як виховувати добрих і річевих партійних промовців, а не воднистих фразерів і балакунів.

 

III. Третя ґрупа вимог і всіх їхніх комбінацій дасться зібрати під надписом: "Пізнай публику!"

 

Як усі до тепер порушені вимоги у відношенню до наших партійних промовців викликають у обсерватора — переважно смуток, так ця ґрупа вимог і її комбінацій, чи радше комплікацій, викликає у обсерватора переважно веселість. Бистрому обсерваторові можу ручити, чим він схоче, що найкращий річник найлучшого гумористичного журналу не викличе у нього такої щирої й глибокої веселости, як обсервація значної кількости наших партійних промовців, які промовляють до народа, не маючи поняття про цей народ, його життя, працю, потреби й психіку та підступаючи до того народа з чужими гаслами, неприноровленими до наших обставин теоріями і т. д., а навіть з чужими словами, яких народ абсолютно не розуміє. Під впливом таких "інтеліґентних" промовців виробляються промовці з народа, що мішають нпр. такі поняття як "ідеали" й "віктуали," "констітуція" й "контрібуція" і т. д. не знаючи, розуміється, значіння ні одного з тих слів, бо ніхто ніколи не поясняв їм цих слів, тільки впирав у їх память.

 

Мені самому в моїй довголітній аґітаційній практиці доводилось нераз слухати на вічах (мітінґах) "інтеліґентних" партійних промовців, які заможним селянам хотіли, нпр., втовкмачити в голови гасло 8-годинного робочого дня — з таким успіхом: По промові такого пана виступав поважний селянин і, сплюнувши, починав так:

 

— "То ті вчені знають своє, а ми своє. І я і мій наймит можемо в зимі нічого не робити. Але, як пригріє Боже сонечко, як пічне сипатися колос пшенички на нивці, то вже, вибачте, пане: Хочби ви які були вчені в своїх книжках, а я вас не послухаю. Бо не можу! І мій кум вас не послухає, ні мій сусід, — правда?"

 

З усіх боків гуде, що "правда" — починають сипатися дотепи, яркі, здорові, дійсно дотепні дотепи, які до щенту осмішують промовця, його партію й до певной міри утруднюють на будуче доступ інтеліґентному промовцеві до села взагалі.

 

Другий приклад: На Великій Україні довелося мені бути, як наш інтеліґент виступав між селянами проти царя (вже за революції), арґументуючи так, що царь був голова злодійської банди чиновників і т. и. Селяне мовчки слухали й опісля обступили промовця тай почали:

 

— "Та то правда, що й тоді крали."

 

— "Але й правда, що тоді було що красти."

 

— "Бо був хозяін!"

 

— "Тай придбав стілько, що й ви маєте що докрадати!"

 

— "До якогось часу!..і т. д.

 

Річ ясна, що така аґітація, ведена без знання обставин і публики, викликає наслідки, якраз противні тим, яких хоче промовець.

 

Супроти того промовець не повинен ніколи починати на свіжім для нього терені промови, не поговоривши наперед з людьми й не довідавшися від них у приватних розмовах, що їм найбільше долягає. Від того й треба починати промову. Тоді публика відразу настроїться прихільно до промовця й звичайно вибачає йому навіть грубші промахи в дальшій промові.

 

Найтяжше сказати розумну промову до темної маси (у нас думають якраз навпаки). Бо, як слушно каже народня приповідка, один дурень може завдати стільки питань, що й сто розумних не відповість. Але це зовсім не значить, що народ дурний. Єсть якраз навпаки. Він орієнтується знаменито в тім, хто і що до нього говорить, тай оцінює промовців дивно скоро й дивно влучно. Тому й відноситься з таким недовіррям до загалу промовців усяких партій***). Тай дійсно годі дивуватися тому, знаючи, з якими промовами йдуть між той народ усякі паничі, що бачили селянина тільки на торзі в місті, й пробують йому читати лєкції, нпр., про марксізм, який повстав між фабричними коминами високо промислових країв. Цим зовсім не кажу, що до народа не можна йти з якою не будь теорією. До нього можна й треба йти з усім, що ворушить щиро й душу інтеліґента. Але треба наперед пізнати той народ і виробити собі теоретичну й практичну сістему виступу перед народніми масами. Розуміється, одним розговором не пізнається народа.

 

Львина пайка вини того, що єсть так, а не інакше, знов паде на наших старших діячів. Бо що вони оставили теперішньому поколінню зі своєї нераз дуже великої аґітаційної й орґанізаційної практики між народом? Крім одного, одинокого (тай то недокінченого) твору покійного Павлика приблизно на цю тему ("Читальні")****), не маємо про це ні словечка в нашій уже доволі значній літературі.

 

*) Гл. статтю: "Що таке партійний провідник" в 3. числі "Волі".

**) Стодвадцять професорів
— Батьківщино, ти пропаща!

***) Пор. спомини Осипа Левицького п. з.: "Галицька Армія на Великій Україні." Відень, 1921.

****) Цей твір щойно в дальших (ненаписаних) томах мав займатися й подібними проблємами. Та злидні не дали Павликові скінчити його. Иншим не дало й почати — лінивство.

 

(Кінець буде.)

 

[Воля, 05.02.1921]

 

III. В чім таємниця успіху промови.

 

Ціль, мета кождої промови може бути тільки двояка 1. переконати слухачів до поглядів промовця, або бодай (коли ріжниця поглядів очевидно за велика) 2. зневтралізувати ворожі погляди слухачів.

 

Для успіху промовця це питання першої ваги, яку саме ціль поставить він собі. Бо не треба думати, що коли не осягнеться першої цілі, то осягнеться бодай другу. Нічого подібного! З цим мається річ таксамо як з офензивою в воєнній штуці: коли офензива не повелася, то військо, яке спробувало її безуспішно, тим самим ослабило свою попередню позицію. Як відомо, невдатна офензива може легко довести й до катастрофи для того, хто її почав.

 

Тому більш обережно єсть пробувати осягнути другу ціль, ніж першу. З природи річи старші партійні промовці мають більше нахилу осягати другу ціль, молодші — першу. (Розуміється, в справах судових кождий промовець мусить змагати до осягнення першої цілі, але цей проблєм сюди не належить.)

 

Є ще третя можлива ціль промови: забрати час слухачам. Це діється в парляментарних обструкціях, або на мітінгах, коли промовцеві залежить на тім, щоби протягнути мітінґ аж до розбиття і т. п. Одначе це надзвичайні випадки, про які треба-б окремо писати.

 

У загалу наших партійних промовців можна по довгих студіях відкрити ще одну ціль: абсолютну безцільність промовця. Я переконаний, що якби так хто застеноґрафував 90% їх промов, переклав їх на грецьку мову, предложив "воскресшим од гроба" 10 найстаршим промовцям аттійським (яких так шанував старинський світ) і запитав їх, яка ціль тих промов, — то вони не моглиб дати жадної відповіди, навіть під загрозою розстрілу. Такий "промовець" не має навіть обструкційної цілі, бодай свідомо її не має. Говорить прямо на те, аби — говорити.

 

І не дивниця. Бо хто, коли і де займався вихованням наших партійних промовців?

 

У старих Греків і Римлян становило це одно з найважніщих завдань виховання. Вже на цілі сотні літ до Христового Різдва появилися у Греків безчисленні підручники для промовців, а не хто менший як Арістотель, сотворив глибоко обдуманий науковий сістем вимови. Повстали ріжні стилі і школи промовців, почавши від простого й суворого стилю Тукидіда, скінчивши на цвітастих і надзвичайно складних стилях софістів і панеґіристів, що довели цю хосенну штуку — до абсурду. Подібно, але все таки інакше, здоровіше розвивалась менше гарна римська реторика.

 

Середновічча — це час занепаду ідеї високої штуки. Правда, появлялися й тоді визначні промовці, головно на реліґійнім тлі. Одначе був це продукт природних здібностей, неошліфований, або рідко ошліфований вихованням. В новіших часах анґлійське й французьке політичне життя виробило незлих політичних промовців. Німці, хоч мають інтересні й докладі видання та студії на тім полі, якось не могли досі виробити лучших промовців. Найбільший їх політичний промовець Великий Канцлєр Бісмарк був, подібно як Лютер в области реліґійній, тільки "уродженим" промовцем, без студій і виховання: впливав на слухачів силою "природних" арґументів, простим глумом, драстичними порівнаннями й інтуіційним предвиджуванням подій.

 

Славянське племя має всякі умови для вироблення визначних промовців. Видко це нпр. у Українців з надзвичайно інтересних проповідницьких писань Вишенського, із відомого делікатного, але сильного прокляття роду Вишневецьких одним з наших владик за відступство від української справи та з чудового стилю київської й галицько-волинської літописі.*) З польських політичних промовців інтересно представляється старий Скарга, який одначе живцем уживав цілих уступів з українських проповідницьких творів, чим повинні занятися наші дослідники (звертаю увагу на ужиття Скаргою нпр. нашого "Слова о убогім і богатім" з 12. століття).

 

Але старинна (клясична) штука вимови все таки стоїть досі недосяжна. Теорія її в часах найвищого розвитку ділилася на пять ділів: 1. Inventio (Вишукання думок і замислів). 2. Disposіtio (Упорядкування їх). 3. Elocutio (Висловлення їх, то значить — докладне приготування до прилюдного вислову). 4. Memoria (Вивчення промови "на память"). 5. Actio (Виконання промови).

 

Цей сістем так обдуманий, що годі що небудь (крім пояснень) додати до нього, або усунути з нього. Але це тільки загальна схема, кістяк, який оживити треба. В тій цілі треба-б напирати цілу книжку, а для докладного з'ясування й цілу — бібліотеку на ці теми, яку й має кождий культурний нарід — меншу або більшу.

 

Ми тут обмежимося до кількох уваг, по можности практичних,

 

аd 1. Річ ясна, що основна думка, з якою промовець хоче виступити, не може бути "вишукана": вона в нім вже мусить бути як джерело й причина його виступу, як те, що його пре до акції й діла. Інакше буде це тільки щось штучного, видушеного, неприродного, щось такого, що на нікого не зробить вражіння. Коли клясична штука вимови говорить передовсім про "інвенцію", — то має на думці те, що промовець повинен усвідомити ясно те, що його спонукує до прилюдного виступу й до того підшукати цілий ряд арґументів-думок.

 

ad 2. Тут треба розрізнити два роди промов: аналітичну (критичну, руйнуючу) промову й синтетичну (будуючу). Кожда промова тим сильніще впливає на слухачів, чим менше має арґументів. Це не значить, що коли хто має десять арґументів, повинен опустити нпр. 7 і сказати тільки 3, бо тоді промова "сильніша". Ні. Але він повинен тих 10 арґументів упорядкувати собі так, щоб оперувати нпр. двома або трьома ґрупами арґументів. Порядкувати ті арґументи можна зі всяких точок погляду: І. з огляду на час фактів і подій, II. з огляду на місце (терріторію), III. з огляду на ріжні слої населення й ріжні партії і т. д.

 

В першім роді промов (критичних) можна, а часом і треба, розкладати арґументи на більшу скількість ґруп. Бо це викликає вражіння повіні арґументів, якими заливається становище противника. Розуміється, й тут треба промовцеві головні удари інакше обставити, ніж побічні.

 

В промові другого роду (синтетичній) треба творити як найменше ґруп арґументів. Чому? З тої простої причини, що навіть інтеліґентний і вправлений слухач орґанічно не терпить "арґументаційного піску" в позитивній промові. Така промова має щось будувати, якусь нову думку-ідею "вмурувати" в мозок слухача. Людська психіка далеко більше надається до приймання заміток руйнуючих ніж будуючих. Це можна ствердити не тільки при кождій промові, але навіть при кождій сплетні: як відомо, лекше приймаються всякі неґативні хочби найбільш безпідставні поголоски, ніж позітивні, "добрі". Про причини цього треба-б писати окрему студію. Тут підчеркуємо тільки факт, з яким промовець мусить рахуватися. Інакше викликає у слухачів тільки вражіння — втоми.

 

Часто в одній промові треба лучити оба ці роди промов.

 

На загал — кожда політична промова являється свого роду офензивою на душу слухачів. Але тут єсть офензива неґативна й позитивна й промовець не повинен забувати, що друга далеко трудніша, ніж перша. На цім інстинкт демаґоґів будує ділу їхню політичну карієру. Це повинні усвідомити собі й позитивні промовці, щоб відповідно вживати обох родів промов. І при виголошуванню своїх позитивних промов (або їх частин) ніколи не повинні забувати, що тут успіх правдоподібніший тоді, коли слухачів зробить співтворцями своєї позитивної думки.

 

Який важний цей чисто формальний проблєм упорядкування арґументів і взагалі важких сил, видно з того, що нпр. на боєвищах вирішує побіду звичайно уложення військ. Можна мати більшу скількість рівно доброго війська як має противник — і програти битву тільки тому, що противник мав лучше уложені поодинокі частини.

 

Для того клясична штука вимови зараз по "інвенції" кладе на перше місце "діспозіцію".

 

Ad 3) Фахові промовці старини виголошували промови кожного дня без виїмку, щоби не виходити з "вправи". Що значить, "вийти з вправи", знає кожний редактор: коли поверне з відпустки, то йому зразу тяжче приходиться писати статті, ніж передтим, хоч тоді був утомлений, а тепер відпочив. І для того старинні промовці говорили що дня. Не конче перед слухачами. Часто вдома, до пустих стін. Перікль, як відомо, нарочно дуже рідко виступав перед народом з промовами, щоби тим цікавіще його слухали. Але штуки цеї не занедбував.

 

Модерне життя надто важке, щоби сучасний промовець мав час, що дня говорити до пустих стін. Але ось що може він робити і мусить робити що дня, коли не хоче вийти з бесідницької вправи: відчитувати голосно бодай одну сторінку свого улюбленого автора (найлучше якогось клясичного промовця). Цей суроґат задержить у нього живість дикції й вправу (коли її вже виробив).

 

Ad 4) Надзвичайно прикре вражіння робить промовець, який путається в словах, зворотах і навіть думках, вертає по кілька разів до справи, яку вже обговорював і т. д. Такий "промовець" не тільки не приносить пожитку тій справі, яку хоче заступати, але очевидно шкодить їй. Партія повинна уважати особливо на те, щоб такого "промовця" не допускати до слова безпосередно по тім промовцеві, який добре сповнив своє завдання: бо тоді такий промовець зневтралізує або й зіпсує вражіння навіть найлучшої промови.

 

Бо свою промову треба безумовно знати наперед, бодай у головних зарисах, щоби не путатися й не противорічити собі. А на це єсть тільки одна рада: научитися промови, особливо вступу й закінчення. Вступ, добре виголошений, зацікавлює слухачів, закінчення, добре виголошене — покриває недостачі промови.

 

Молодий промовець, який не має ще практики, мусить учитися цілої промови. Старшому вистарчить приготувати собі докладно в умі діспозицію промови. Але кождий без виїмку мусить виступати з підготовкою.

 

Ad 5) "Широка" публика знає й оцінює промовця тільки на основі цеї пятої частини його праці. Чотирі перші зовсім їй невідомі. Для того та пята частина для опінії промовця надзвичайно важна.

 

Перше, що робить вправний промовець, виступивши на естраду, — то оглядає: І. Місце, на якім знайшовся, II. Кількість людей і їх приблизну якість.

 

Ad 5. І) Найлучше приготована промова скінчиться напевно фяском й смішним вражінням публики, коли промовець нпр. в запалі злетить з естради й потовчеться. Для того мусить він наперед придивитися грунтові, на якім стоїть, все одно, чи це естрада, лава, крісло, або бочка — й після того задержати память про рівновагу рухів (коли єсть небезпека, що партійний промовець може бути силою скинений з трибуни, партія має обовязок у своїм інтересі, обставити трибуну своїми людьми). Дальше — з трибуни промовцеві найлекше зміркувати, який простір повинен опанувати його голос. Бо від цього багато залежить: найлучша промова, виголошувана слабим голосом під голим небом або в великім залі — остає без успіху або й дає привід до окликів публики: "Голосніще!" — "Не чуємо тут!", а кінчиться часто — метушнею й несмаком. А знов промова, виголошувана в меншій кімнаті надто сильним голосом, викликає смішне вражіння.

 

З простором мусять бути звязані: тон промови, його сила й висота, жвавість і жести.

 

Промовець має запевнену невдачу, коли в великім залі промовляє тихо, або коли притишить голос у найважніщих місцях, що часто роблять промовці, які вже захопили дещо з науки вимови.

 

Ad 5, II) Як відомо, кількість присутних сильно впливає на настрій промовця. Треба вже дуже виробленого партійного промовця, щоби виголосив старанно свою промову, коли авдіторія мала, а він сподівався великої. Відповідно до кількости кождий промовець настроює форму своєї промови — у великій скалі форм — від мітінґової до викладової (лєкційної).

 

Та для промовця, змісту й форми його промови ще важніща якість присутних. Інакше говориться до публики, зложеної з селян, робітників або інтеліґентів. Особливо тяжко говорити до публики мішаної: ріжної освіти, ріжних слоїв населення, а на пограниччах і ріжної національности.

 

Хибно булоб думати, що тоді треба обнизити промову до рівеня найнижчих слухачів. Бо це залежить передовсім від їх кількости, ну й мети промовця. Питання популярности (зрозумілости) промови таке важне, що йому слід присвятити окрему студію. Тут зазначимо тільки одно: що доброго партійного промовця повинен розуміти народ, хочби той промовець говорив про такі тяжкі річи, як геґлівська фільософія.

 

В часі виголошування промови мусить промовець уважати на час. Навіть коли часу доволі, то й тоді не сміє він забувати засади: "Не говори непотрібного!" Льорд Норткліф сказав раз: "Добрий журналіст — той, що пише статтю так, якби мусів опісля надати її каблевою депешою до Австралії на свій власний кошт!" Те саме можна сказати й про доброго партійного промовця — з одною модифікацією: В промові з природи річи мусить дещо бути повторюване, щоби вбити це в память слухачів. Найгірший той промовець, який не уміє скоротити промови, хоч бачить, як нею розганяє людей.

 

Уміння скоротити промову полягає на тім, що тоді говориться "по пунктам". Таким чином можна за 10 хвиль навіть — Европу розібрати.

 

У нас особливо часто грішать довжезністю промов, у яких тільки повторюють те, що перед хвилею сказали инші. Мовляв: "Підпираю (!) передбесідника..." Тимчасом: "підпирати" не значить "перемелювати", тільки додати своїх арґументів, яких іще не вживано. Повторювання не тільки що не підпирає першого промовця, але якраз навпаки: ослаблює вражіння його промови.

 

Одна з найважніщих таємниць успіху промовця це те, щоби він вистерігався від лайки. Навіть найгірші справки можна а часто й треба витягнути на денне світло. Але без лайки роблять вони якраз сильніще вражіння, ніж підлиті соковитою лайкою — з тої простої причини, що слухач любить сам у душі скваліфікувати нпр. злодіями тих, що взяли для себе публичні гроші. Йому треба тільки подати до відома факти, дати, цифри, імена й свідків. Кваліфікація таких фактів рівнозначна з пережовуванням того, що другому хочеться дати з'їсти. Це осоружне — й нікому не може смакувати.

 

*) Звертаю нпр. увагу на чудовий зразок ясности й короткости реферування висліду і таких високо політичних нарад, які відбулися в Київі в р. 1222. "Резолюцію" (кажучи по модерному), ухвалену по довгих нарадах в справі, чи робити поход проти Татар, передано так: "Лучше ни єсть прияти на чюжей земли, нижеле на своей. И начаша вои строити." Пор. з цим 12-пунктові резолюції наших часів!

 

(Кінець буде.)

 

[Воля, 02.04.1921]

02.04.1921