В політичнім життю взагалі немає більшої сили, ніж преса. Вона може створити й знищити навіть наймогутніші орґанізації. Вона виробляє публичну опінію. Вона своїм постійним діланням витворює спосіб думання, а тим самим певний тип політичного й державного діяча. Вона, при відповідній атмосфері в ній, може витворювати навіть характери, цю найбільшу цінність поширювання загальної й спеціяльної освіти. Навіть найбільш розгалужена і найсправніща орґанізація не може рівнятися пресі в справі поширювання даних думок. Бо преса доходить і просякає й туди, де її навіть не сподіваються. Бо вона трівка в своїм діланню, коли живе слово, хочби найбільш фасцінуюче, має проминаюче значіння.
З тих всіх причин кожда розумна з’орґанізована партія дбає передовсім про те, щоб мати добрі орґани преси.
І.
Як добра політика це орґанічний звязок вродженого хисту, штуки й важкою працею здобутої науки, — таксамо й вицвіт її: партійна преса. Досвідчений обсерватор може пізнати вартість партійного орґану і тимсамим редакційний хист і знання тих, що його редаґують.
Це видно вже по наголовку орґану. Як відомо, наголовок часопису складається з головного титулу й т. зв. підтитулу, нпр. "Вперед, орґан українського соц.-дем. партії". Це наголовок добрий, бо говорить все, що повинен сказати. Головна його часть вказує на рід, ґатунок, тип партії, а саме, що це партія, яка не обстоює того, що тепер єсть, тільки домагається змін. Підтитул докладно називає цю партію, а предкладаючи публиці її назву день-у-день, — ділає аґітаційно й пропаґандистично вже самим титулом.
Є партійні орґани, які мають тільки головний титул, нічим незвязаний з суттю партії. Це ми помічаємо частіще в орґанах партій правих, ніж лівих. Взята вона переважно звичайно від офіціяльних, урядових орґанів, але перенята без застанови. Бо урядові орґани, які мають офіціяльну часть, не потрібують уже в наголовку означувати себе "урядовим". Це тим більше непотрібно, що вони без цього означення можуть спекулювати бодай серед менше виробленої публики. У нас часто бувають партійні орґани без означення їх характеру. Одною з причин цього буває й те, що партія, не маючи добрих редакторів, не хоче брати відповідальности за все, що її орґан пише, а бере відповідальність тільки за свої офіціяльні оповістки в тім орґані. Але в дійсности це не приносить їй в публичній опінії пожитку, а тільку шкоду. У нас буває й так, що в орґані не зазначується навіть міста, де він виходить, хоч орґан виходить явно!
Крім титулу важний з чисто формального боку формат часопису. Де єсть висока редакційна культура, там не зміняють ні титулу, ні формату, ні навіть форми стовпців десятками літ, або й століттями. Чому? З тої простої причини, що цілі покоління вже від дитинства привикають до такого орґану й вплив його вкорінюється до високої міри прямо механічно. У нас траплялося мені бачити партійні орґани, які серед року зміняють черенки титулу і навіть формат — без причини! Кажу: без причини, бо коли порівняти було новий формат зі старим, то видно було, що взято той сам папір і тільки зменшено на половину скількість листів, а за це двічі збільшено формат! Хиба на те, щоби бібліотекар не міг оправити річника й заховати часопис на памятку дальшим поколінням...*)
Не менше важним проявом видавничої культури являється точність у видаванню орґану — і точність, вирахувана на години. Це зовсім немаловажна річ. Бо кождий орґан, що точно появляється, здобуває собі згодом певне коло читачів, які до нього привикають так, як до правильного харчу.
Третім і майже найважніщим формальним доказом культурности редакції взагалі — це докладна коректа. В чужомовних орґанах вже майже нема друкарських помилок, які зміняють зміст. А у нас?! Не тільки в ґазетах, але навіть у документальних і монументальних виданнях!**)
II.
Хоч які важні ці на перший погляд байдужні формальні справи, то без порівняння важніще питання змісту. Важніще і трудніще.
В змісті кождого числа доброго партійного орґану пробивається розуміння редакції суті й завдання партії. Видно це вже по розкладі й упорядкуванню матер'ялу. Партія це частина цілости й тому вся увага партійного орґану не може бути звернена тільки на партійні справи. Він освітлює й загальнонаціональні та державні справи, розуміється, з партійного становища. Чисто-партійні справи займають в добре редаґованім орґані тільки одну частину, один відділ орґану. Робиться це навіть в таких горячих часах, як вибори. Тоді тим уважніше ставиться добрий партійний орґан до справ загальної натури. Бо инакше своєю вузкістю відштовхує від партії безпартійних виборців, які в такім часі звичайно рішають побіду, а також і партійним людям не дає певности в боротьбі, коли не освітлює їм ріжних загальних питань в партійнім дусі.
З орґанів наймогутніщої до війни партії на континенті Европи, а саме німецької соціялдемократії, порівнюючи найліпшим зразком партійного орґану була віденська "Arbeiter-Zeitung". Цікаво, що не берлінський "Vorwärts", хоч він матер’яльно стояв найкраще (австрійсько-нім. соц.-дем. була матер'яльно весь час залежна від великонімецької соц.-демократії й часто брала від неї грошеві субсідії). З того видно, що редакційна культура значить більше, ніж найліпше матер'яльне забезпечення.
Коли ці засади приложимо до українських партійних орґанів, то прийдемо до висновку, що кождий партійний орґан у нас повинен присвячувати постійно місце також національному освідомлюванню мас; инакше він і з партійної точки погляду не єсть добрим орґаном. Бо сильні партії можуть вирости тільки серед освідомлених національно мас.
Але партійний орґан мусить присвячувати увагу також інтересам хвилі. Инакше він не актуальний. На загал всім українським партійним орґанам можна зробити закид, що вони за багато місця посвячують хвилевим інтересам і всеж, не зважаючи на це, виглядають мертво. Це питання редакційної техніки й стилістики, яким слід присвятити окремі студії. Тут підчеркну тільки загально, що вся таємниця інтересности часопису полягає на багатстві змісту, який осягається не задрукованням по можности великої плахти паперу, тільки короткими статтями, докладно вистудіюваними практикою. Досвідчений редактор при укладанню кождого номеру памятає дві річі: 1. Хто видає його часопис (значить: з якого становища виходити), 2. для кого він друкується. Наша народня маса темніща, ніж пересічні читачі західно-европейських орґанів. І тому наш редактор не повинен наслідувати спосіб писання всякими "абстрактами", можливий для вище розвиненої публики. Взагалі у нас принялася мода писати непопулярно. Це не неумілість, але мода: наші редактори думають, що це "добрий тон", писати неясно. Мовляв, робить глибше вражіння. І до того зовсім те модне. Бо нпр. у західних народів вже навіть наукові річі пишуться так ясно й зрозуміло, що може їх читати й підготований трохи простолюдин.
На такий легкий і ясний спосіб розроблювання найповажніших тем (історичних, літературних, природописних і т. д.) служить фейлєтон, який можна помістити в однім номері. Коли він трохи довший і мусить іти в двох або й трьох номерах, тоді досвідний автор уважає на це, щоб кожда його частина становила цілість і мала окремий підтитул (оскільки це не белєтристика).
На це в українській фейлєтоністиці зовсім не звертається уваги. Тимчасом недостача ця про око формальної річі прямо вбиває нераз найліпший зміст. "Убиває" — значить: відтягає від змісту увагу читача, робить той зміст неістнуючим. Для прикладу наведу такий випадок. У "Волі" появився свого часу коротенький фейлєтон, один з найлучших зразків нашої фейлєтонистики, повний глибокого змісту й іскряного гумору — але під титулом "Моє інтервю..." Річ ясна, що цей титул надається тільки на підтитул. Він нічого не говорить про зміст того, над чим поміщений. І тому він убив той здоровий, бадьорий і дотепний зміст. Доказ: ні одна ґазета, ні краєва, ні американська, не передрукувала цього фейлєтоника, хоч є ґазети, які з одного номера "Волі" передрукують і по кілька статтей — всякої вартости.
Приходимо вкінці до найважніщих умов доброго партійного орґану. Вони двоякого роду і дуже ріжняться між собою, а помимо того тісно вяжуться.
Перша група тих умов чисто псіхичної натури, друга чисто технічної.
До першої належать: неперекупність й ідейність орґану та широке знання редактора. Без цих умов може істнувати й навіть розвиватися спекулятивний орґан, але ніколи партійний. Бо партійні орґани виховують живі сили державні й партійних а тимсамим державних діячів певного покрою — і якже вони без цих умов можуть кого небудь виховати? Для того у вироблених політично партіях вибірають редакторами найкращі одиниці. А у нас часто-густо діється навпаки: редактором роблять того, хто в партії найдужче лається. Наслідком того являється те, чого нема нігде в світі: з партійного орґану робиться кльоака соковитої лайки, яка сиплеться буквально на всіх і вся, причім такий редактор ніколи позитивно не напише, чого він хоче — тільки лає. А над тою кльоакою пишається — партійна фірма, плямуючи партію на довгі часи, як джерело руїнництва й затроювання політичної атмосфери***).
Друга група умов чисто технічна. Тут в першій мірі належать відбитки (передруки) зі статей. Робиться їх не тільки тому, що в той спосіб дешевим коштом можна зложити гарну бібліотечку (що також має свою вартість), але передовсім тому, що тим способом укріпляється вплив партії в масах. Бо вплив ґазети, хоч який великий, одначе він обчислений на хвилю, а вплив брошурки, книжечки прямо не можливо оцінити. Та є ще одна, може найважніща причина, ізза якої кождий український орґан повинен робити відбитки (передруки) з цікавіших статей: як відомо, у нас редактори часто зміняються, а нові не завдають собі навіть стілько труду, щоби переглянути те, що писали їх попередники. І виходять картини для богів: в найважніщих питаннях повстають такі сорокаті мозаїки, що пікантніщих не знайдеш і в соборі св. Софії. І притім трохи не кождий з таких редакторів думає, що відкриває Америку, а не знає, що ту саму справу обговорили перед ним инші і то звичайно лучше. Цьому ненормальному станові запобігають передруки статей про важніщі питання. Вони дуже корисні для публики, а нераз ще більше корисні для — редакторів.
В таких передруках все повинна бути зазначена скількість відбитих примірників, що важне не тільки для науки бібліоґрафії, але й для партії. Бо вказує їй розвиток або й занепад її продукції. Крім того треба при кінці зазначувати літературу на ту саму тему, що дуже влекшує працю дальшим працьовникам, а чого у нас майже ніхто не робив досі.
Техніка збирання вістей з терену діяльности даної партії її орґаном вкорінює той орґан більше, ніж найкращі статті. Для того добрий партійний орґан дає часті дописі з місць, що у нас страшенно занедбано.
Вже з цього, що тут зазначено, видно, яка-то складна праця — ведення партійного орґану. Вона така складна, що один чоловік взагалі не в силі її добре виконати. І тому виробився добрий звичай: вести партійний орґан колєґіяльно. Дійсно, може нігде так, як тут, не показується правда, висказана одним з найбільших пропаґаторів людства: "Де двох або трьох вас збереться в моїм імени, там я буду між вами" — значить: мій дух, який хоче добре. Правдивість цеї думки можна одягнути в математичну формулу: коли псіхичну вартість одного співробітника орґану оцінимо цифрою 10, другого 15, третього 25, та спільний вислід їх праці дає без колєґіяльности в найлучшім разі суму тих цифр, то є: 50, а при колєґіяльнім видаванню дає в найгіршім разі цифру, яка виходить з помноження тих цифр, себто: 3.750. Чому? Бо людський ум і його зміст ніколи не єсть зовсім подібний другому — навіть у людей того самого світогляду. Коли кождий зі співробітників дістане від шефа тему без попереднього спільного обговорення її (або сам вибере собі якусь тему), то він все і без виїмку обробить їх гірше, ніж обробивби її по попереднім спільнім обговоренню. Навіть найбільше многограний ум не в силі запримітити того, що може запримітити при співучасти другого. Це раз. А друге, ще важніще, те, що при неколєґіяльнім укладанні змісту орґану мусять лучатися противенства в статтях, чого не усуне і найуважніщий шеф. А противенства полягають на тім, що взаїмно невтралізують себе. Всього того нема при колєґіяльности, а за те єсть неоціниме скріплення сил обсерваційних, оціночних і напрямкових. Хто хоче переконатися, що єсть так, а не инакше, може це легко зробити. Нехай перечитає собі уважно яку небудь статтю сам і поробить записки про думки, які та стаття викликала в нім. По якімсь часі нехай перечитає тy саму статтю спільно з двома товаришами й спільно з ними обговорить думки, які вона викличе у всіх. Тоді побачить, що крім тих думок, які сам виписав собі, прийдуть йому до голови ніби зовсім ориґінальні думки, яких передтим навіть сподіватися не міг.
Одначе колєґіяльність уважаю в практиці доброю тільки під двома умовами: 1. Коли колєґія має найбільше трьох людей, бо инакше вона через балакучість доходить до неможливости: кождий хоче до кождого питання щось сказати, а в самій суті звичайно не скаже більше, як трьох перших бесідників. 2. Коли шеф має абсолютне й безумовне право рішання — значить, коли його не вільно переголосувати, тільки переконати арґументами. Бо инакше орґан не буде твором викованим, як з одного бльоку, тільки буде дуже кучерявий або й смітникуватий майже таксамо, як при механічнім редаґуванню.
Слід підчеркнути, що у нас партійні орґани часто пишуть, що їх "редаґує колєґія". Але в дійсности ніякої колєґії при них нема. А коли навіть є, то не функціонує: "Орґан редагується сам", як казав покійний Павлик. Себто: хто що принесе або пришле, те й буде в нім.
Булоб дуже бажаним, щоби наші старші редактори оповістили свої замітки з довголітньої редакційної практики. Це надзвичайно моглоби причинитися до піднесення української партійної преси на вищий рівень.
*) Гл. "Трудову Громаду", орґан укр. с.-р., в Кам'янці 1919. р.
**) Пор. виданого в Ляйпціґу Шевченка!
***) Пор. всі номери кам'янецькоі "Боротьби, орґану соц.-дем. Галичини і Буковини"!
[Воля, 11.12.1920]
16.12.1920