З дня.
Не можу забути тих чорних очей, що впилися в мене. Не можу забути того навпів умерлого, блідого як стіна лиця!...
____________
Двох вояків везло на хлопському, простому возі чоловіка, — не чоловіка, а тінь його.
Прикритий подертим плащем, лежав на пригорщі соломи, а стара австрійська шапка зсувалася йому на зад голови. А голова тільки разів підскакувала, кілько разів колесо підскакувало на камінь. А що львівський брук знаний зі своєї "рівности" — тож голова скакала, як футбаль... Тіло висохле як щипка лице бліде як хуста і цілий трясся він як у пропасниці. Лежав як Лазар, — ні, як Петровина!
Я приступив до нього. Мусів приступити, бо його чорні, великі, розгорячковані очі, що стрінулися з моїми, як маґнес притягнули мене до себе...
Віз станув; я почастував вояків папіросами.
____________
Він український жовнір. Перебув чотиролітну кампанію, "австрійську" війну. Пізніще вступив добровільно до українського війська, ще в листопаді 1918 року, без нічиєї намови. Попав тепер в полон. Гіркий хліб неволі. Захорував і от везуть його десь — може на цминтар...
— Ні, приятелю, везуть тебе до шпиталю на Личаків. Видужаєш, вернеш до дому, до своєї рідні, яку ти лишив і яка жде тебе.
— Не верну, чую, що не верну до здоровля — сказав тихесеньким, уриваним шепотом. — А напишіть до моєї мами, що я вмираю, — ні, напишіть, що мені добре, що я здоров, — щоби не гризлася і поздоровіть її... Не забудьте, поздоровіть!...
І дав мені ледви чутним шепотом адресу мами і повторив очима: Не забудьте!
Візник докінчив папіроса, сплюнув, поправив шлиї і крізь зуби вицідив до свого камрата:
— Do wieczora nie doczeka. Ech, do cholery ciężkiej z tą wojną!
І поїхали — а голова далі скакала як футбаль. Тільки очі слідили мене, доки я не згубився на розі вулиці.
____________
Не можу забути тих очей...
Вони переслідують мене, хоч уже три тижні минає від часу моєї стрічі з ними і хоч нема їх уже між живими...
До його мами я не писав ще, бо... не можу писати правди.
А він так просив, щоби я поздоровив її!
Тa напишу до неї, напишу ще сьогодня, що її син не бідував, не був голоден, був тепло убраний, мав нові черевики, чисте білля, — а тепер йому дуже-дуже добре... І засилає їй привіт... Письмо напишу з датою зперед трох тижнів... Нехай тішиться стара, нехай дожидає його, нехай живе надією... Сповню обіцянку сина...
А правду нехай вона колись від кого иншого довідається...
Вперед!