З дня
Від довшого часу я стрічаю його. Денно кілька разів. Малий, може 12-літний хлопчина, сухий, блідий, велика шапка з трамваєвими відзнаками залізла на уха, плащина з довгими рукавами, великі повикривлювані черевики і залізна паличка в руках.
Шапка й палиця вказують на його уряд. Стоїть в місци, де перехрещуються трамваєві вози. Що дві мінути маніпулює паличкою по шинах, пересуває її, робіть "Bahnfrei" для наближаючогося воза. Часом злає його моторовий, що за пізно пересунув шину, — але він уважає, робить совісно, cказатиб можна, з замилуванням.
Перед кількома днями, коли були так сильні морози, він — краще сказатиб воно — скакало коло шин, грілося як могло, щоби не замерзнути, скочило часами до поблизької брами, то до сусідного шиночку, загрітися. Пів мінути захистилося перед вітром і знову бігло до служби, знову робило "Bahnfrei".
Я зацікавився ним. Зачав з ним розмову. Випитувався за службу, обовязки. Казав мені, що його робота "страшно відвічальна" (sic), бо інакше трамвай наїхавби на трамвай і булоб нещастя, каліцтво, смерть... Я запитав його за платню.
— Маю пять корон денно! — відповів.
Зразу я думав, що не дочуваю, бо трамвай переїздив. Та він повторив мені, що за свою роботу, за те, що намерзнеться в час морозів, а намокне в часі слоти — заробляє пять, цифрово 5 корон на день.
_________
Я ніколи не був такий лютий на господарів міста, як в тій хвилині. Якби був попався мені Найман на очі, я бувби йому їх видрапав. Обіркови бувби зробив авантуру, президента апровізації міських робітників бувби насварив, а директора трамваїв Томіцкого бувбим — поставив на годину на місце перемерзлого хлопчини. Мене обурила до краю неволя дитини, а ще більше той визиск діточої праці, хоч яка вона примітивна!
Та згодом наступила у мене рефлєксія і замість люти огорнув мене жаль, дивний жаль... Жаль не хлопчини — хоч і його жаль — а жаль львівської суспільности, — польської і жидівської, яка є паном Львова, жаль і української, хоч поневоленої.
Як може вона, та суспільність, інтеліґентна, людяна, думаюча, та "патріотична" суспільність, на якої устах все лише "вітчина", як може та суспільність позволити, щоби на службі у неї були діти, — діти, яким ще бавитися треба, яких до школи вислатиб, яким вчитися треба.
А далі, як може та суспільність визискувати працю того чоловічка, витягати життєві соки, як може давати визискувати хлопчину!
Та небавом і жаль до суспільности проминув у мене. Вона, та суспільність — сліпа, і глуха, без серця!...
_________
Я бачу того хлопчину за десять років. Він сам тоді упімнеться за свою нинішну кривду, за те, що суспільність, замість вислати його до школи, вигнала його, — пролєтарську дитину, сироту — на вулицю і за пару корон, за які директор не дістане сьогодня навіть одного цигара, а для нього не вистане хочби на сухий хліб — він мерзне на вулиці, відморожує ноги, працюючи цілий день.
Він, цей хлопчина, колись упімнеться за себе й за своїх тисячів молоденьких товаришів, яких силу, діточу силу й здоровля, визискує сьогодня капіталістичний молох, під якою формою він і не криється!
Він, ця дитина, колись пімститься!
І з такою гадкою я попращав мойого малого товариша.
Вперед!
04.02.1920