Один з багатьох.

 

З дня
 

Прийшов — не прийшов, а причовгався на руках і заді до бюра праці молодий чоловік, а радше рештки чоловіка.

 

Прийшов за роботою...

 

Має 22 роки. Бився за Австрію, як сотки тисяч инших. Та коли инші здорові вернули до дому, йому в шпиталі обтяли обі ноги, дали малий срібний медаль і карльтруппенкрайц і обіцяли пенсію. В шпиталі в Відні цісарева Зита навіть усміхнулася до нього, дала папіроси і сказала "brav". Вигоїли йому рани в шпиталі і пустили домів, бо "Австрію вже скасовано". Обіцювали вправді протези, але не дали, бо всі доктори і санітети повтікали, коли Австрія сконала. Дали йому тільки папір і сказали, що уже "здоров". Витранспортували його разом з иншими до дому. Тут мав зголоситися з паперами в шпиталі мав дістати протези.

 

Та тут сказали йому, що він стратив ноги за Австрії, а тепер Австрії нема. Навіть за медалі не платять...

 

В дома сестра не хоче дати їсти, бо має десять своїх губ, а тепер тяжкі часи. Каже йти йому жебрати.

 

Та він не піде, — він, що був перед війною чесний, жив з праці своїх рук, він і сьогодня амбітний, не піде жебрати! Ліпше йому вмерти.

 

Прийшов отже до бюра за роботою, всьо одно за якою. Має здорові й сильні руки. Буде мити начиння де в якій реставрації, буде бульбу чистити, що небудь робити, — бо має здорові руки. Будуть з нього вдоволені, бо буде щиро працювати.

 

— Дайте яку небудь роботу!

 

____________

 

Директор бюра не відмовив, потішив його, розрадив і записав його адресу до книжки та два рази червоним олівцем підчеркнув. Буде старатися для нього о яку посаду...

 

Каліка вдоволений відійшов, — з золотою мрією, що його "записали"...

 

А директорови закрутилася сльоза в оці. Він знає, що мрії каліки остануть тільки мріями...

 

Вперед!

 

15.02.1920