Хорватія – двадцять восьма

Європа щораз то більша. От нині вона приросла ще й Хорватією. Не така вже й велика країна, налічує лише приблизно чотири мільйони мешканців — відтепер повноправних європейців. Однак навіть прихильники розширення з так званих «старих» країн-членів Європейської Унії вважають, що долучення Хорватії до елітного клубу обернеться для нього радше проблемами, ніж благом.

Навіть 27 країн для політичного союзу було задосить, а тепер — вже 28. І це ще не кінець. Туреччина вперто вимагає відновлення переговорів про вступ, і Брюсселю врешті-решт доведеться її вшанувати. А на порозі ще стоять Чорногорія, Сербія, Македонія, Албанія, Боснія і Герцеговина, а там — ще, може, й Косово. Україна з Молдовою волають з двору: «Візьміть і нас, ми — непогані, просто зрання макіяж не встигли навести, тому й виглядаємо не найкраще». Навіть Грузія не втрачає надій на географічне диво приєднання до Європейської Унії.

Попри кризові пертурбації, ЄУ приростає і приростає ... і далеко не найбагатшими країнами Європи. А от держави з вищими стандартами життя не дуже пхаються до черги. Ані банківська Швейцарія, ані нафто-газова Норвегія. Навіть пошарпана банківською кризою Ісландія, яка ніби й заявила про свої наміри вступити до ЄУ, тепер потроху дає задній хід.

Групи спротиву розширенню в політичному середовищі Унії існували споконвіку. Свого часу лідером опозиції до Великої Європи був сам Шарль де Ґолль. Чи хто нині пам'ятає, як герой Другої світової війни, майже 10 років опирався долученню до європейського клубу своїх учорашніх альянтів — громадян Об'єднаного  Королівства, а заодно ірландців і данців.

І ця, на перший погляд, дивна й ірраціональна впертість маршала мала свої логічні причини: Париж побоювався (і зовсім не безпідставно), що вступ нових членів релятивізує лідерство Франції. «Велика Британія є острівною, морською державою, — застерігав де Ґолль у 1963 році, — вона має свої специфічні звичаї й традиції, які не дуже узгоджуються з традиціями шести країн-засновниць (йдеться про підписантів Римської угоди 1957 року: Францію, Німеччину, Італію, Бельгію, Люксембург, Нідерланди — ММ). Її вступ цілковито змінить європейську спільноту». І варто віддати належне далекоглядості французького лідера. Інше питання: ці докорінні зміни пішли на шкоду чи на користь Європі? Відповісти на нього зможемо років десь через 20.

До слів Шарля де Ґолля не прислухалися. До клубу впустили Велику Британію, Данію, Ірландію. На цьому справа не закінчилася, далі були Греція, Іспанія та Португалія. А потім ще й Австрія, Швеція і Фінляндія.

Падіння Берлінського муру і розвал комуністичного блоку створили нових потенційний членів Європейської Унії, котрі без зволікань висловили свої претензії на повноправне європейство. Але й тоді група спротиву розширенню нікуди не зникла, навпаки, вона зросла й модернізувалася, підлаштувавшись до вимог часу. Хоч арґументи звучали дуже подібні до де-ґоллівських: традиції, звичаї, несхожість.

Але ентузіасти розширення не мали наміру складати зброю. Вони розуміли, що для того, аби обіграти супротивників, їм треба виробити новий підхід, знайти нову формулу. І її було знайдено, коротко вона вписується в гасло: United in diversity — «Єдність у різноманітті».

Зрозуміло, що не нова формула, а інші чинники початку 1990 років зуміли переконати ретроградні сили Європейської Унії. Головним двигуном розширення стала Балканська війна. Не було б війни, то, напевно, ще довго навіть економічно успішним Польщі й Чехії довелося б нудитися в передпокоях Брюсселю, не кажучи вже про Болгарію з Румунією.

Привид війни виявився все ж страшнішим за «польського сантехніка» чи «чеського будівельника», щодо яких існував ірраціональний страх у Старій Європі, буцімто вони могли поцупити й без того дефіцитні робочі місця у німців чи французів.

«Так, двісті мільйонів нових європейців — це справжній виклик, — дражливо заявив під час виступу в Берліні відомий, хоч і молодий, польський письменник Анджей Стасюк. — Прийдуть ці своєрідні, незнані, екзотичні племена, і континент вже незабаром зміниться до невпізнанності, він ніколи вже не буде таким, як раніше».

Добре це чи зле? Чи має Стара Європа зачинитися у вежі зі слонової кістки й відбиватися всіма силами й засобами від варварських орд? Чи таки мала б повірити Освальдові Шпенґлеру й врятуватися за допомогою східноєвропейської ін'єкції? Долаючи неймовірний підсвідомий страх, Стара Європа таки зважилася на те, щоб об'єднатися з Новою.

Надійними чинниками, які запобігають воєнним конфліктам, є добробут і стабільна демократія. Вони ж таки разом і сприяють суспільному розвиткові та політичному поступу. Тому Брюссель виробив для себе чітку схему роботи з новими країнами-членами, де головними пунктами є саме допомога в зростанні добробуту і сприяння стабілізації демократії.

Цю стратегію апробовано ще після прийняття в члени Іспанії, Греції та Португалії. ЄУ допомогла тамтешнім суспільствам позбутися тіні минулих диктатур й забезпечити економічне зростання. Європейське співтовариство підтримувало цю стратегію реальними грошовими субсидіями. «До того часу, поки було досить грошей, аби їх можна було розподіляти серед тих, хто їх потребував, економічна співпраця провадилася на користь усіх членів Унії», — писав британський історик Тоні Джадт у своїй «Історії Європи». Перед кризою Європа могла це собі дозволити.

Але ситуація змінилася: кількість країн-акцепторів субвенцій зросла, а самі кошти з'їдає фінансова та банківська криза. Боротьба за грошові потоки з кожним роком загострюється. Все це й посилює позиції супротивників розширення ЄУ, вибиває козирі з рук ентузіастів Великої Європи і сіє сумнів у душах тих, хто ще не виробив твердої думки. Наприклад, згідно з останніми соціологічними дослідженнями, 74 відсотки громадян Німеччини — країни, від якої найбільше залежить політика розширення, — виступають проти прийняття нових членів до ЄУ. За дослідженнями Eurobarometer’а, супротивники розширення превалюють над прихильниками в Австрії, Фінляндії, Франції, Люксембурзі, Нідерландах та Бельгії. Відкритішими до нових членів є лише мешканці тих країн, чий вступ ще є свіжим у пам'яті.

Залишається тільки сподіватися, що ситуація зміниться на краще після подолання у Європі наслідків глибокої кризи.