Великий літопис інтелекту в Парижі після Другої світової війни був радше передсмертним хрипом постаті інтелектуала і останнім спалахом культури, виплеснутої на вулицю
Нещодавно в Сполучених Штатах було перевидано книгу Тоні Джадта, яка вперше з’явилася у 1992 р. і про яку я не знав: Past imperfect: french intellectuals, 1944-1956. Вона справила на мене дуже глибоке враження, оскільки я прожив у Франції сім років, в період між 1959 і 1966 роками, який був усе ще просякнутий атмосферою і упередженнями, ідеологічними вивертами і бреднями, що їх великий британський есеїст описує в своєму начерку з суворістю та ерудицією.
Книга хоче дати відповідь на наступне питання: чому у повоєнні роки і приблизно до середини сімдесятих французькі інтелектуали – від Луї Арагона до Сартра, від Еммануеля Муньє до Поля Елюара, від Жульєна Бенда до Сімони де Бовуар, від Клода Бурда до Жана-Марі Доменака, від Моріса Мерло-Понті до П’єра Еммануеля тощо – були прорадянськи налаштованими, марксистами і попутниками комунізму? Чому європейські мислителі та письменники виявилися останніми, хто визнав існування Гулагу, жорстоку несправедливість сталінських судів у Празі, Будапешті, Варшаві та Москві, які поставили до стінки перевірених революціонерів? Звісно, були знамениті винятки, як от Альбер Камю, Реймон Арон, Франсуа Моріак, Андре Бретон, проте їх було мало і вони мали невеликий вплив на культурне середовище, в якому думки і позиції перших нищівно переважали.
Джадт змальовує дуже точну і захопливу фреску відродження культурного життя у Франції після визволення, епоху, коли політичною полемікою просякнуті усі філософські, літературні та мистецькі справи, нею охоплене академічне середовище, літературні кафе і газети, як от Les Temps Modernes, Esprit, Les Lettres Françaises чи Témoignage Chrétien, які передаються з рук в руки і мають величезні тиражі. Комуністи або соціалісти, екзистенціалісти чи ліві християни – їхні співробітники розходяться багато в чому, однак спільним знаменником є послідовний антиамериканізм, переконання в тому, що коли порівнювати Вашингтон і Москву, то перший представляє неосвіченість, несправедливість, імперіалізм та експлуатацію, а друга – прогрес, рівність, кінець боротьби класів та справжнє братерство. Не всі доходять до крайнощів Сартра, який у 1954 р. після своєї першої поїздки до СРСР не згораючи від сорому стверджує: «Радянський громадянин може цілком вільно критикувати систему».
Не завжди йдеться про несвідому сліпоту, яка є продуктом необізнаності чи просто наївності. Тоні Джадт показує, що стати сподвижником комуністів було найкращим способом очистити минуле, заплямоване колабораціонізмом з режимом Віші. Таким є випадок, наприклад, християнського філософа Еммануеля Муньє та декого із його співробітників Esprit, котрі на початку окупації спокусилися так званим експериментом культурного націоналізму, який підтримував уряд, доки, довідавшись, що його спритно використовують нацистські окупаційні сили, не відсторонилися від нього. А я пригадую, як на початку шістдесятих років, виступаючи перед університетськими маніфестантами, які хотіли завадити йому говорити і цитували йому Сартра, Андре Мальро сказав: «Сартр? Я з ним знайомий. Він ставив у Парижі свої театральні твори, які пройшли німецьку цензуру, в той час, коли мене катували в Гестапо».
Тоні Джадт каже, що окрім необхідності змусити забути політично заплямоване минуле за догматичним лівацтвом цих інтелектуалів стояв комплекс неповноцінності інтелектуального середовища через легкість, з якою Франція капітулювала перед нацистами і прийняла маріонетковий режим маршала Петена, і була остаточно визволена силами союзників, очолюваних Сполученими Штатами і Великою Британією. Попри те, що, звісно, існував місцевий опір та військова участь (голлістів і комуністів) у боротьбі з нацизмом, самостійно Франція ніколи не змогла би визволитися. Усе це, разом із суттєвою допомогою, яку вона отримувала від Сполучених Штатів через План Маршалла, для відновлювальних робіт, мабуть, заронило якусь досаду, яка й пояснює, на думку Джадта, оцю дитячу хворобу просталінського лівацтва, яким була позначене її інтелектуальне життя між 1945 та шістдесятими роками.
На протилежному полюсі виділяється постать Альбера Камю. Потрібен був не лише гострий розум, аби у п’ятдесяті роки засудити радянські табори смерті і трюкацькі суди; потрібна була також відвага, аби протистояти упередженій громадській думці, демонізації з боку лівиці, яка контролювала культурне життя, і розриву з колишніми друзями з опору. Та автор «Бунтівної людини» не вагався, наперекір усьому стверджуючи, що відділяти мораль від ідеології, як це робив Сартр, означає розчинити двері політичного життя для злочину і для найгіршої несправедливості. Час підтвердив його правоту, і тому нові покоління продовжують його читати, тоді як більшу частину тих, хто тоді були менторами французького інтелектуального життя, поглинуло забуття.
Дуже цікавим – і Тоні Джадт детально його аналізує – є випадок Франсуа Моріака. Він від першої миті чинив опір нацистам і режиму Віші, його демократичні вірчі грамоти були бездоганними, коли прийшло визволення. Це дозволило йому протистояти, послуговуючись солідними аргументами, просталінській повені, і особливо як католику – прогресистам з Esprit і Témoignage Chrétien, які неодноразово – як от під час полеміки щодо Гулагу, що її розв’язали свідчення Віктора Кравченка і Давида Руссе, – виступали в ролі всього лиш декламаторів тієї брехні, яку фабрикувала французька Комуністична партія. З іншого боку, як у своїх спогадах, так і в есеях та газетних колонках він випередив усіх своїх колег, ініціювавши глибоку самокритику бреднів про велич французької культури в період, коли – хоча мало хто, окрім нього, це відчував – саме розпочинався її занепад, з якого вона досі не вийшла. Мені ніколи не подобалися романи Моріака, і тому я знехтував його есеями; та книга Past imperfect Тоні Джадта переконала мене у тому, що це була помилка.
Утім, не все в цій книзі є беззаперечним. Непростимо, що крім Камю, Арона та інших автор ні словом не згадує про Жана-Франсуа Ревеля, який починаючи ще з кінця п’ятдесятих також вів дуже напружену боротьбу проти ідолів сталінізму, і що недостатньо підкреслені засудження колоніалізму та підтримка боротьби в країнах третього світу за визволення від диктатур та імперіалістської експлуатації, яка була однією з бойових коней і, можливо, найпозитивнішим внеском Сартра та багатьох його тогочасних послідовників.
З іншого боку, попри те, що критика Тоні Джадта того, що він називає «колективною моральною анестезією» французьких інтелектуалів, є в загальному підсумку справедливою, вона обходить мовчанкою те, що ми, ті, хто жив у ті роки, навряд чи можемо забути: дієвість ідей, віру – можливо, дещо перебільшену – у те, що культура загалом і особливо література відіграють першорядну роль у побудові того майбутнього суспільства, в якому свобода і справедливість нарешті нерозривно об’єднаються. Полеміки, конференції, круглі столи в ущерть забитих залах Maison de la Mutualité, жадібна публіка, особливо молоді люди, які із захватом слідкували за усім цим і продовжували дискусії в бістро Латинського кварталу і кварталу Сен-Жермен – усе це неможливо не згадувати без ностальгії. Та правдою є те, що було це доволі ефемерним, не таким епохальним, як ми гадали, і що те, що нам тоді здавалося великим літописом інтелекту, було радше передсмертним хрипом постаті інтелектуала і останнім спалахом культури ідей та слів, не ув’язненої в академічні семінари, а виплеснутої на чоловіків та жінок на вулиці.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa,
El Pais, 27.07.2014
Зреферувала Галина Грабовська
05.08.2014