Якщо в когось ще й були ілюзії щодо єдності українців, то Президент Зеленський їх остаточно розвінчав у своєму новорічному привітанні. Ми – кардинально різні. І, на думку Президента, об’єднати нас може гарно заасфальтована дорога.
Радко Мокрик, історик, культуролог
До новорічних привітань можна ставитися по-різному: як до незмінної розваги за новорічним столом, чи як до нецікавих ритуальних фраз глави держави. Але беззаперечним фактом залишається те, що абсолютна більшість українців звернення Президента подивиться. Володимир Зеленський як ніхто вміє працювати з публікою, і в новорічну ніч знову зумів змусити говорити про себе ледь не всю країну. Українці почули не просто новорічне вітання, а маніфест Президента, який чітко окреслив його уявлення про державу та її громадян.
Своє ставлення до аудиторії Президент визначив з перших же слів. Виявляється, що «зростання ВВП» чи «падіння інфляції» – це для громадян України «дуже незрозумілі терміни». Цей по-батьківськи поблажливий тон Президент витримував і двічі загадавши про «звичайних домогосподарок» чи тих, «хто десять років живе за кордоном і любить Україну в інтернеті». Щоправда, Президент Зеленський забув, що, за даними НБУ, ті, що «люблять Україну в інтернеті», протягом минулого року переказали в Україну понад $11 млрд. Але це для новорічного звернення Президента, мабуть, теж категорія «дуже незрозумілих термінів».
Переконавши нас на десятках конфронтаційних прикладів, що ми всі різні (навіть протилежні), Президент Зеленський задається питанням «Хто я?». І намагається «зшити» український народ за допомогою заасфальтованих доріг, олів’є та канапок зі шпротами.
Логіка Президента проста: немає значення, якою мовою ти розмовляєш. Немає значення, на чию честь названі вулиці і кому стоятимуть пам’ятники в Україні. Цей логічний ряд можна продовжити: немає різниці – чи в тебе жовто-блакитний стяг, чи георгіївська стрічка. Немає значення, як називається країна – Україна чи Малоросія. Головне – це заасфальтовані дороги та повний холодильник, правда ж?
Грицько Чубай, якого навряд чи колись читав Володимир Зеленський, такий світогляд колись прекрасно описав у своєму «Вертепі»:
“Ви знаєте, чого я ще боюся?!
Од атомних
страхіть боюся більше?!
Боюсь цього «ковтають і жують»!”
Це, фактично, те, що Президент пропонує як національну ідею.
Культура, історія, мова. Ідентичність. Те, що робить Україну Україною. Це не про Володимира Зеленського. Холодильник і асфальт може об’єднати випадкових перехожих, обивателів, для яких вищою цінністю є миска олів’є – але не національний прапор. І все б це можна було оминути як якесь тимчасове непорозуміння історії – якби не одне але. Росія, Крим, Донбас.
В умовах фактичної війни та відверто зростаючих апетитів агресора, глава держави і головнокомандувач не апелює до героїчних сторінок історії, до визвольної боротьби, не закликає до єдності перед лицем небезпеки. Президент Зеленський пропонує українцям об’єднатися навколо холодильника.
В одному Президент має рацію – ми справді різні. Україна ділиться на тих, кому байдуже, чиїм ім’ям названі вулиці і кому стоять пам’ятники, і на тих, для кого це важливо. Бо ті другі розуміють, що народ – це не лише якісні дороги і миска салату. Це історична пам’ять, це спільна боротьба. Це культура в усьому своєму різноманітті. І це не означає, що вони проти красивих та освітлених доріг. Але вони не хочуть асфальтувати проспекти Леніна і призначати побачення коханим біля пам’ятників Кобзону.
Жах ситуації лише в тому, що глава держави і верховний головнокомандувач належать до категорії тих, кому це байдуже.
02.01.2020