Сими днями появили ся у Львові, накладом Костя Паньковского, "Поезиї Осипа Маковея", молодого талановитого нашого писателя, що здобув вже собі признанє своїми гарними оповіданями як "Оферма", "Покуса" і т. д. і своїми фейлєтонами в "Зорі". Подаємо тут отсї "Думки" із сего збірника, аби запізнати в ним наших читателїв і тим заохотити, купити собі сю гарну книжочку за 20 кр.: тим і собі здобудуть наші читателї приємність, і підпоможуть видавництво. (Писати до Костя Паньковского у Львові, ул. Академична ч. 8).
Я нам не завидую, духом бідні,
Що ви живете тихо без мети,
Що ви, хоч на земли з людий послїдні,
Будете перші по своїй смерти.
Менї не жаль, що щастя ви негідні,
Котре в марницях вмієте найти,
Що ви, хотя безумним скотам рідні,
Так бережете пітьми дурноти.
Та жаль менї тих мучеників гадки,
Що ради вас за сьвітлом правди йдуть,
Своє житє на жертвенник кладуть,
Щоб мали ви щастє і достатки;
Самі-ж, як метеори, в тьму падуть,
Непевні, чи згадають їх нащадки.
***
Панотчик смачно попоїв,
Поклавсь на софу, взяв часопись,
Товсте циґаро закурив
І став читати з Відня допись.
По хвилї скрививсь, позїхнув
І застогнав на всю комнату:
"Ох! тай обскурне-ж се письмо!
Шкода і гроший на сю шмату!"
Він, правда, не платив того
Патріотичного податку
І передплата не прийшла
Єму ніколи і на гадку;
Та все-ж ганьбити міг він всїх,
Бо був великим патріотом,
Умів балакати, кричать
І обкидати всїх болотом.
І гнївавсь страшно, як коли
Єму згадали час заплати —
Та-ж він, як "свій", ґазети всї
Повинен дармо діставати...
І він читав і він зітхав:
"Ах, Боже мій, які ми бідні!
Ті посли наші — ох, они
Поміж послїдними послїдні!"
І чув він жаль такий до них,
Як син єго до процесорів,
Махнув рукою, позіхнув:
"Нема для Руси вже дохторів!"
Аж ось і жінка молода
Війшла по хвили в хату тихо
І мужа за рукав взяла —
А він стогнав ще: Ох-ох, лихо!
Встань, Ясю, там селяни ждуть;
Вже скликали цілу громаду;
Хотять читальні, шпихлїра —
Тебе запрошують на раду.
— "Ох, жінко, чом я не посол?
Гонори мав бим і діяти...
Ті посли наші — ох!... — Шкода,
Що не читаєш ти ґазети!...
Хлопи там ждуть?... Ет, що хлопи!
Се темна, непросьвітна маса!
Читальні їм! І ще чого!
На що шпихлїр, на що їм каса?!
Скажи їм, любцю, най не ждуть...
Мене так знемогла дрімога".
Він обернувсь і задрімав
Сном неспокійним патріота.
***
У бiй ідїм без заохоти,
У нас же сила молода —
Цїнна для лучшої роботи,
Та де ж та наша свобода!
Ряди, як мур живий, уставмо
І гляньмо в очи ворогам,
Кровавий бенкет смерти справмо,
Хоч гинути прийдесь і — нам...
На силу сльози забуваймо,
Родину — гадку сю нїжну!..
Хто каже, хто терпить, не дбаймо:
Ідем у бій за вітчину...
Війска ворожі розложились,
Стоїть там бачу молодець:
"Мій брате, чим ми провинились,
Що грозить нам обом конець?
Яка неприязнь межи нами —
А ми стаєм в кровавий бій
І може ляжем головами —
Я ворог твій, ти ворог мій!"
Не до погуби, не до бою
Нехай взиває нас Тиртей;
Най кличе можних до спокою,
Щоб в людях бачили людей!
***
Помер рекрут в непривітній столицї
Здалека від свого села,
Від матери, убогої вдовиці,
Від любки, що в селї жила.
Помер, не бачивши у час конаня
Нї слїзки жалю, нї зітханя.
І вже єго везуть на чорнім возї,
В могилу піп єго веде,
Музика грає марша по дорозї,
Гурток вояків мовчки йде.
Лише не видко біля домовини
Нї матери, нї любої дївчини...
Помер рекрут і труби грають смутно
Єму байдужому в трунї;
Під віком жалісної гри не чутно,
Бо він лежить у вічнім снї.
Вже дзвонять дзвони на цминтарній брамі,
Витають гостя, що спочине в ямі.
А там в селї єго убога мати
До нього пише лист дрібний:
Мій сину наймилїйший, що чувати?
Чому не пишеш, чи гнївний?
Кланяєсь Настя Василеви свому...
Чи ти приїдеш на Різдво до дому?"...
[Буковина, 16.12.1894]
16.12.1894