Вокальна специфіка belcanto

Софія Соловій у ролі Джейн Сеймур:

«Анна Болейн» Ґ. Доніцетті в Королівській опері Валлонії

Розділ ІІ. Вокальна специфіка belcanto та історизм постановки «Анни Болейн» (режисер: Стефано Маццоніс ді Пралафера).

Аделіна Єфіменко: У музично-історичних дослідженнях термін belcanto трактується досить широко: як стиль композиторської творчости, як вокально-виконавська школа, як італійська традиція вокальної педагогіки. У чому полягає для тебе сутність цього феномену в «Анні Болейн» Доніцетті?

Софія Соловій: На мою думку, «Анна Болейн» – дуже яскравий приклад бельканто у всіх тих характеристиках, які ти перерахувала. Це і стиль композиторського письма, у якому прекрасна мелодія виходить на перший план у всіх жіночих та чоловічих партіях, а також у хорах і оркестрі. Це і стиль вокальної техніки, який застосовують співаки, коли виконують свої партії за правилами, яких навчилися від своїх італійських вокальних педагогів. Італійська мова відіграє тут неабияку роль. Бельканто – не тільки прекрасний спів. Це цілий комплекс законів і традицій звуковедення та фразування. Ці специфічні закони ми повинні вміти застосовувати на практиці. Навіть не знаю, яку саме особливість варто виокремити саме в «Анні Болейн»… Цю музику хочеться співати ще і ще… Доніцетті – абсолютний геній, який подарував людству неймовірну красу вокального мистецтва. Серед його опер «Анна Болейн» для мене завжди вирізняється у белькантовому репертуарі як прекрасний шедевральний діамант.

Аделіна Єфіменко: Українська музикознавиця І. Драч визначає belcanto як «історично визначений тип оперного інтонування, що сформувався в Італії у результаті найтіснішої взаємодії композиторської та вокально-виконавської творчої діяльності». Отже belcanto передбачає творчу кооперацію композитора і вокаліста. Яка твоя частка співтворчості з Доніцетті, а яка з твоїми колегами – Ольгою Перетятько (Анна Болейн), Франческою Ашоті (Сметон), Марком Міміцою (Генріх), Чельсо Альбело (Персі) у цій продукції Королівської опери Валлонії «Анна Болейн»?

Софія Соловій: Так, погоджуюсь з цим визначенням. Воно досить точне! У часи Доніцетті оперні співаки вважалися напів богами. Композитори, які писали музику для театру, прислухались до їхніх вимог і побажань, крім того, – залишали співакам для творчості певний простір. Адже вокаліст бажав якнайкраще проявити свою індивідуальність. Креативним проявом для вокаліста були так звані варіації, які у розгорнутих аріях соліст компонував на свій розсуд, виходячи з власних естетичних смаків і, безперечно, враховуючи свої вокальні можливості. Нині співаки не мають такої свободи, тому, як правило, користуються варіаціями, які вже усталились і перевірені часом, а також наступними поколіннями співаків. Кожен вокаліст може обрати той чи інший варіант каденцій, варіацій і музичних прикрас. Проте, останнє слово залишається за диригентом, відповідальним за всю виставу. Він може схвалити або відкинути варіацію співака. У нашій продукції музичним керівником був Джампаоло Бізанті – досвідчений оперний диригент, котрий завжди допомагає співакам і наче підносить нас над оркестром. Я завжди відчувала його підтримку. З каденцій і варіацій я обирала разом з диригентом такі варіанти, які підходили до візуально-історичного стилю вистави, але водночас, мені важливо, щоб вони були й оригінальними.

Аделіна Єфіменко: Відомо, що в опері «Анна Болейн» Доніцетті знайшов вокальну специфіку, яка вирізнила його стиль від Белліні і Россіні. Це – посилення ролі мовленнєвої інтонації, яку композитор інтегрує у кантилену і віртуозні колоратури. Як поєднується у партіях Анни Болейн і Джейн Сеймур типове для belcanto співвідношення кантилени і віртуозності?

Софія Соловій: Ці засоби виразності дуже пов’язані з текстом, з драматургічною ситуацією, з емоцією, яку в той чи інший момент переживає персонаж. Коли герой чи героїня хочуть передати свої страждання, любовні переживання або розповісти про ліричні моменти минулого, в музиці з’являється кантилена, безкінечна мелодія, яку треба «співати серцем». Якщо ж розповідь чи діалог стає активним, драматично напруженим, вокальну партію насичують фіоритури, пасажі у швидкому темпі, які теж, звичайно, необхідно не просто технічно виспівати, а відчути і передати слухачам відповідні емоції.

Аделіна Єфіменко: Як транслює Доніцетті кантилену і віртуозність на «персонажну інтонацію» (термін В. Задерацького) кожної з героїнь? Адже історична і оперна «правда» про персони Болейн і Сеймур різні. Для владної, політично активної постаті Анни Болейн, яку сучасники називали «інтриганкою», «плебейкою», логічною була би перевага віртуозності над кантиленою, а для «світлого ангела» Джейн Сеймур більше пасує кантиленність. Проте Доніцетті вирішує ці співвідношення по-іншому. Партія Сеймур розрахована на темний вокальний колорит, драматичність, регістрову контрастність. У другій редакції драматично-трагедійна партія Сеймур доручена навіть мецо-сопрано. А образ Анни Болейн Доніцетті ліризує, підкреслює її жертовність і дар всепрощення. Лірико-споглядальні моменти Анни явно протиставлені енергійним пасажам суперниці, котра переживає тяжкий внутрішній конфлікт. Передсмертна арія Болейн нагадує ілюзорні мотиви доніцеттівських героїнь-янголів на межі божевілля (як, наприклад, Лючія ді Ламмермур). У чому загадка такої образної трансформації історичних персонажів, яку здійснив Доніцетті?

Софія Соловій: Я не відчуваю стильового конфлікту або виразової суперечності у партіях Сеймур і Болейн. Обидві героїні представлені в опері дуже різноманітно, з використанням всієї палітри музичних виразових засобів. Кожна з них нічим не обділена. Обидві героїні Доніцетті – повноцінні особистості, мають свої переживання – як трагічні, драматичні, так і ліричні. Все це повноцінно відображене у музиці. Варто згадати, наприклад, проникливу кантилену в арії Сеймур „In questa fiamma indomita”, а потім енергійну, повну драматичної сили кабалетту Анни Болейн „Coppia iniqua”. Геній Доніцетті не допускає в операх жодної схематичності й не піддається формалізації.

Аделіна Єфіменко: А що тоді є, на твою думку, надважливим для повноцінного розкриття жіночого образу Джейн Сеймур – блискуче володіння пасажною чи кантабільною технікою? Регістрова рівність? Чи навпаки, рельєфність речитативу як «субстрату кантилени», щоб ефектніше виявити артикуляційний профіль героїні?

Софія Соловій: Важко виділити щось одне і сказати: ось ЦЕ і є надважливим! Всі елементи та інструменти голосу є вагомими для розкриття її образу. Без рівноцінної уваги як до кантилени, так і до вдумливого рельєфного проведення речитативу партія Джейн Сеймур не складеться. Треба ще й додати розуміння психологічного стану в конкретний момент дії, вміння передати цей стан засобами акторської гри. Якщо під час вистави всі ці компоненти складуться у єдиний комплекс – образ здійснено!

Аделіна Єфіменко: Партію Джейн Сеймур тобі довелося виконувати у різних режисерських версіях. Чим вирізняється твоя Сеймур у постановках Оперних театрів Льєжа і Бергамо?

Софія Соловій: Я брала участь у трьох різних постановках «Анни Болейн». Дві з них були здійснені у Бергамо різними режисерами з дистанцією у кілька років, і дві у теперішній копродукції – у Льєжі і Маскаті. Останні постановки використовували так звану критичну редакцію опери, а перші – традиційну редакцію. Усі чотири вистави більш-менш класичні за духом, за ідеєю, проте друга продукція, якщо брати до уваги естетику костюмів і сценографії, містила елементи символізму. Безперечно, не буває однакових постановок. Різні диригенти, різні режисери вносять свої ідеї, кожен по-своєму намагається втілити своє бачення музики і драми. Крім того, змінюються співаки-партнери а, відповідно, і взаємодія між персонажами набуває нових рис. Найбільш історіографічною і багатою за оформленням виявилася версія «Анни Болейн» у Льєжі режисера Стефано Маццоніс ді Пралафера. Костюми відтворені дуже детально. Навіть прикраси – кольє, кульчики – скрупульозно вироблені копії тих прикрас, які ми бачимо на історичних портретах Сеймур і Болейн! Вдягати і носити таку розкіш було не лише приємним, а й дуже відповідальним завданням.

Аделіна Єфіменко: У сучасних постановках історичних опер і мелодрам Доніцетті, присвячених англійському королівському двору, режисери не так часто вдаються до вкраплень сучасної історії. Більшість мистців, що інтерпретують італійські опери XVII – першої половини XIX століть, надають пріоритет тенденціям автентичного виконавства. Рідко, коли Єлизавета І показана як сучасна бізнес-леді, або реінкарнація Маргарет Тетчер («Роберто Деверю», Баварська Staatsoper). У постановці «Марії Стюарт» Мюнхенським театром Am Gärtnerplatz, а також у знаменитій постановці «Анни Болейн» Віденською Staatsoper розкіш стилізованих костюмів єлизаветинської доби поєднувалися з абстрактною, мінімалістично-модерною сценографією. Постановка Королівської опери Льєжа витратила неймовірні кошти на відтворення оригінального оздоблення королівського палацу Генріха VIII, залучивши відомих майстрів-модельєрів і сценографів (Фернан Руіц, Ґері МакКенн – костюми, інтер’єр). Як дорого обійшлася ця постановка театру?

Софія Соловій: Серед всіх постановок цю версію «Анни Болейн» можна назвати театральною «контрреформацією», яка виступає проти сценічного мінімалізму багатьох режисерських опер. Так сталось, що ту історичну постановку, в якій я брала участь, фінансували відразу чотири театри – оперні театри Лозанни (Швейцарія), Льєжа (Бельгія), Більбао (Іспанія) і Маската (Оман). Тобто, вийшла ось така міжнародна, навіть міжконтинентальна кооперація. Відповідно, лише такий об’єднаний бюджет продукції дав можливість виготовити розкішні декорації і костюми, і не лише для солістів, а й для хору та мімансу. У сцені «полювання» задіяні навіть справжні породисті собаки. На жаль, не володію інформацією, скільки конкретно коштувала продукція, але, впевнена, що без співпраці кількох театрів таку дорогу постановку не можливо здійснити. А щодо мінімалізму режисерської опери, то економність іноді продиктована більш ніж скромним бюджетом того чи іншого театру.

Аделіна Єфіменко: Але чи впливає така історична достовірність сценографії на відтворення образу твоєї героїні?

Софія Соловій: Прямий! Необхідно вивчити середовище, максимально дослідити культуру, традиції, історичний контекст, етикет, крім того, навчитись природньо і невимушено ходити, бігати, падати у довгій сукні, cправлятися з корсетом. Історична постать має бути не лише гарною фігурою, але жити на сцені, відчувати, страждати, радіти.

Аделіна Єфіменко: Який момент цієї постановки став для тебе найсильнішим переживанням?

Софія Соловій: Напевно, той момент, коли я під час дуету з Болейн розумію і відчуваю, що моя Джейн Сеймур може не лише плакати і страждати, бити себе у груди, бути у всьому винною, а й постояти за себе, за свої власні інтереси. Це той момент, коли вона, нарешті, відчуває себе рівною королеві, дозволяє собі відкрито вступити з нею у боротьбу за любов і за королівський престол. Очевидно, що саме це розуміння образу Сеймур відкрило моїм очам живу, справжню, сильну героїню. У цей момент я відчуваю наче прозріння! Момент власного усвідомлення суті моєї героїні запам’ятався мені назавжди. Один з найчудесніших моментів мого життя!

Бесіду вела Аделіна Єфіменко.

Початок тут Z.

02.12.2019