«Чарівна флейта» в Нюрнберзькій опері. Українські співаки Тарас Конощенко і Дем’ян Матушевський стверджують: актуальність опери у вічних питаннях
Музикознавиця Аделіна Єфіменко зустрілася з українськими співаками Тарасом Конощенком і Дем’яном Матушевським, задіяними в головних партіях Зарастро і Папагено у новій постановці «Чарівної флейти». Пропонуємо читачам детальніше довідатися про цю «вічну історію» В. А. Моцарта в режисерському прочитанні Гойо Монтеро. Попередньо рекомендуємо прочитати рецензію на нову постановку Нюрнберзької опери.
Фото: з особистого архіву Тараса Конощенка.
Аделіна Єфіменко: Дорогі співаки, для розбігу почнемо нашу розмову нетрадиційно Почнемо з кінця, із закодованих сенсів Happy End оперного режисера-дебютанта і талановитого хореографа Гойо Монтеро. Єднання Таміно і Паміни трактується як зустріч тіла і душі, світла і темряви. Від такого фіналу глядачі заряджаються позитивною енергією, адже світовий баланс відновився. Проте не до кінця зрозуміло, чи насправді баланс відновився. Чи повернувся Таміно до своєї душі – Паміни, чи вижив він після операції, після передозування наркозом? Можливо він помер від розчарування, покінчив життя самогубством. Режисер натякає, але відповіді не дає. Тому одне питання чіпляється за інше. Хто такий Зарастро, який неначе «Папа Римський майбутнього» і служитель власно створеного культу виявляється абсолютно далеким від реальності? Він не може допомогти Таміно у пошуках втраченої душі. А сам Зарастро має душу?
Тарас Конощенко: За задумом режисера я співаю дві ролі: "Sprecher" – можна перекласти, як той, хто говорить, промовляє, або на новомові спікер) і, власне Зарастро. Перший у розмові з Таміно пояснює йому, що треба пройти випробування, щоб об'єднатися (стати одним цілим, за задумом режисера) і направляє на пошуки Паміни... Можна навіть сказати, що він більш людяний у порівнянні з Зарастро. Зарастро ж постає в якійсь мірі ретранслятором волі богів і майже не проявляє рис просто людини, в усякому разі на початку опери... Пізніше в нього з'являється в розмовах з героями (друга арія з Паміною, терцет Таміно-Паміна-Зарастро) посмішка і риси "мудрого і доброго, хоча і строгого наставника".
Аделіна Єфіменко: А яка роль відведена Папагено у постановці? Він подібно до Таміно страждає від роздвоєння особистості?
Дем’ян Матушевський: У трактуванні Папагено в цій постановці я не вбачаю роздвоєння особистості. Радше, це повна антитеза звичного для нас образу — наївного, простодушного, проте щирого й життєрадісного персонажа Моцарта. Натомість тут показана цілком інша іпостась. У режисерському баченні Папагено — це «маленьке чортеня» та «майстер церемоній». Останнє — лише частково; перше ж — безсумнівно. Саме він, а не якісь вищі сили, «ловить душі» для Цариці ночі — ті самі душі, що присутні на сцені протягом усього вечора. Це одна з концептуальних змін у лібрето, про доцільність якої можна довго дискутувати. Режисер Монтеро замінив нешкідливих «пташок» на тендітні, вразливі «душі», змістивши акценти з пасторальної безтурботності на екзистенційний підтекст. У цьому сенсі роль Папагено набуває майже метафізичного значення: він — не просто птахолов, а своєрідний «ловець душ»; не легковажний комічний герой, а провідник між світами, межа між живим і мертвим. Хоча у нього і є світла сторона, він також прагне кохання, простоти й радості, але життя змушує його стати посередником у боротьбі ідеологій. Та ближче до фіналу він усе ж отримує те, чого так довго шукав: зустрічає Папагену — споріднену душу, напрочуд схожу на нього самого. З одного боку, він веде глядача крізь події вечора, з іншого — сам порушує правила гри, стаючи чимось більшим, ніж просто персонажем.
Аделіна Єфіменко: Загалом, «Чарівна флейта» Монтеро – ілюзія молодого хлопця, що опинився перед лицем Смерті? Діють на сцені реальні фігури чи вони лише плід уяви хворого Таміно-Паміни?
Тарас Конощенко: Так, насправді режисер задумав усе дійство, як галюцинації чи ілюзія наркозалежного хлопця. Але персонажі, які він бачить, зустрічає, чи які йому ввижаються, допомагають і направляють його до порятунку. Але питання happy end це життя чи все ж смерть — Santa Muerte — справді залишається відкритим).
Аделіна Єфіменко: Завдяки костюмам Сальвадора Матеу Андухара, вистава вдалася. Яскрава, весела – магія карнавалу, Commedia dell'arte. Чому пластик став матеріалом костюмів і одним і найважливіших ідей концепції режисера і елементів декорацій? Три дами з'являються у пластикових широких спідницях і капелюхах, нагадуючи флакончики для парфумів. Головні убори Зарастро та його духовної свити нагадують єпископські митри, голови Папагено-Папагени – увінчує півнячий гребінь. Можливо це латентна критика на забруднення навколишнього середовища?
Фото: JESÚS VALLINAS.
Дем’ян Матушевський: Я не до кінця розумію, чому саме пластик став матеріалом костюмів і одним із ключових концептуальних елементів цієї постановки — як у сценографії, так і в загальній ідеї. Втім, якщо говорити про головні убори Папагено і Папагени, то їхні гребені очевидно відсилають до панківського ірокезу — символу бунтарства й спротиву. А костюм Папагено, що нагадує образ смертельного клоуна або навіть скелета, говорить про тлінність, страх смерті, але водночас — про легковажне, майже грайливе прийняття неминучого кінця.
Тарас Конощенко: Більше ці костюми нагадують мені персонажі з голлівудського мультика про Лускунчика, Флінстоунів або Сонік в коктейлі з костюмами мексиканського свята Santa Muerte. Мені видається, що Сальвадор знаходить цей матеріал, як найбільш, вибачайте за тавтологію, пластичний і зручний для виготовлення костюмів. Про зручність для нас, співаків, я краще промовчу...) Але про натяки на забруднення навколишнього середовища тут, мабуть, все таки не йдеться.
Аделіна Єфіменко: у наших спільних пошуках виходу з лабіринту режисерських ідей пропоную повернутися до витоків «Чарівної флейти» і подискутувати навколо відомих аксіом: 1. Опера «Чарівна флейта» — яскравий приклад відкритого мистецького твору, що пропонує безліч інтерпретацій, розшифрувань неоднозначних послань, які кожна епоха розуміє по-своєму. Які трактування «Чарівної флейти» стали для вас і вашого досвіду оптимальними і найбільш запам’яталися?
Фото: з особистого архіву Тараса Конощенка.
Тарас Конощенко: Справді, після більше ніж сотні заспіваних "Флейт" я можу озирнутися і зробити деякі порівняння. Мені подобається формулювання “відкритий мистецький твір” і я насправді вважаю його таким. Було багато різноманітних постановок, деякі з них виходили з можливостей і фінансів і були менш яскравими, деякі дуже класичними і помпезними, були прості і зрозумілі, але були накручені і незрозумілі. Ця постановка є спробою об'єднати нетрадиційне бачення і трактування історії з яскравим дійством, балетом і цікавими костюмами.
Аделіна Єфіменко: 2. «Чарівна флейта» для режисерів, вчених і митців – відкрите поле інтерпретацій і досліджень: міф і казка, просвітницький маніфест і світовий ритуал, філософське есе і трилер, масонський твір або народний театр – все це має відбуватися водночас, на кшталт Gesamtkusntwerk? Чи один з варіантів трактування заперечує інший?
Дем’ян Матушевський: «Чарівна флейта» справді здається безмежною — як для режисера, так і для виконавця. В ній стільки різних шарів: казка, міф, філософія, дитяча вистава, масонські символи, народний театр… І найцікавіше те, що всі ці значення можуть існувати одночасно. Одне не заважає іншому — навпаки, вони доповнюють одне одного. Мені здається, саме в цьому і є сила цієї опери: кожен може знайти в ній щось своє. І як артист, відчуваю, що з кожною репетицією відкриваю щось нове — і це дуже надихає. Цей твір живе, дихає, змінюється — і в ньому немає одного “правильного” прочитання. Усі вони мають право на існування. І саме ця багатозначність робить оперу живою, актуальною та відкритою до нових прочитань — у кожній епосі, для кожного виконавця.
Тарас Конощенко: Так, абсолютно точно! Геній Моцарта заклав нескінченні варіанти для прочитання і трактування цього твору. Кожен глядач, слухач чи режисер знаходить для себе свій шар бачення. Просто для когось він на поверхні, а для когось на глибині...) Можливості безмежні!
Аделіна Єфіменко: 3.Очевидно, що «Чарівна флейта» як пізній зінґшпіль Моцарта – утопія про ідеальні відносини в соціумі. Чи є у цьому творі для вас натяки на актуальні проблеми сьогодення?
Дем’ян Матушевський: Так, «Чарівна флейта» Моцарта справді виглядає як утопія — світ, де панують гармонія, світло й духовне просвітлення. Але навіть у цьому ідеальному світі можна знайти багато тем, які звучать дуже актуально й сьогодні. Наприклад, конфлікт між Царицею ночі та Зарастро нагадує боротьбу між емоціями і розумом, темрявою і світлом. Це можна порівняти з тим, як ми сьогодні намагаємось знайти баланс у житті — між почуттями, логікою, зовнішніми обставинами та внутрішніми пошуками. Також у творі піднімаються питання справедливості та рівності. Ми бачимо боротьбу за владу, складні стосунки між персонажами, і це можна пов’язати із сучасними дискусіями про права, рівні можливості та соціальні зміни. І нарешті — пошук сенсу життя. Герої проходять випробування, щоб досягти просвітлення, і це перегукується з тим, як багато людей сьогодні шукають свій шлях, прагнуть розвитку, моральних орієнтирів та внутрішнього спокою. Тобто, хоча ця опера була написана понад 200 років тому, вона говорить про теми, які залишаються важливими й зараз.
Тарас Конощенко: Актуальність Чарівної флейти справді у вічних питаннях... Добро і зло, сімейні проблеми і непорозуміння, гординя і покірність, кохання і випробування, боротьба за переконання, навіть релігія, боги і міфи.... Все це актуально і сьогодні.
Аделіна Єфіменко: 4. «Чарівна флейта» – твір про любов як основний принцип життя. Але любов не даність, а процес випробувань. Тому музична драматургія опери побудована на різких контрастах: день-ніч, світло-темрява, високе-низьке, жіноче-чоловіче, господар-слуга. Моцарт проводить чіткі розмежування протилежностей, але й озвучує шляхи їх осягнення і примирення. «Чарівна флейта» – приклад пацифізму через музику? чи музичне примирення все таки не відбувається можливості прозріння – і перш за все через музику.
Дем’ян Матушевський: Так, «Чарівна флейта» справді говорить про любов як головну силу, яка допомагає подолати всі труднощі. Але ця любов не з’являється просто так, — до неї треба дорости, пройти випробування, зробити свій вибір. Моцарт дуже чітко показує протилежності — день і ніч, чоловіче і жіноче, пан і слуга — але водночас він шукає спосіб, як ці крайнощі можуть співіснувати, як досягти гармонії. І саме музика тут стає інструментом примирення. Вона ніби відкриває героям очі, допомагає прозріти, зрозуміти себе та інших. Тому так — «Чарівна флейта» може бути прикладом пацифізму через музику. Навіть якщо повного примирення не відбувається, музика показує шлях до нього.
Тарас Конощенко: Дуже життєво і навіть програмно! За свої переконання або кохання треба боротися! Так, примирення, але не пацифізм. Боротьба!
Аделіна Єфіменко: 5. Оминаючи нову інтерпретацію Нюрнберзької опери, якого Зарастро розкриває музика Моцарта і який образ Зарастро найбільш актуальний для нашого часу?
Тарас Конощенко: Я не вірю в те, що прийшов мудрий Зарастро і все поставив на свої місця і усіх примирив. У опері дійсно виглядає так. Можливо сьогодні і тут... Але найбільш симпатичним для мене є варіант: закінчення однієї історії — це часто початок іншої...
Фото: з особистого архіву Тараса Конощенка.
Аделіна Єфіменко: 6. А якого Папагено розкриває музика Моцарта і який Папагено актуальний для нашого часу?
Дем’ян Матушевський: Музика Моцарта показує Папагено як дуже щирого, живого й простого персонажа. Він не герой і не мудрець — він звичайна людина, яка хоче простих речей: поїсти, випити вина й знайти кохання. Його арії легкі, мелодійні, з народним характером — у них немає пафосу, зате багато тепла й гумору. Через музику ми чуємо його страхи, мрії, радість і навіть дитячу наївність. Він не боїться бути смішним, — і в цьому його справжність. Моцарт із великою симпатією малює його таким, яким він є — справжнім і дуже людяним. У сучасному світі, який часто вимагає бути надуспішним, раціональним, технологічним, Папагено виглядає як герой, який просто хоче бути щасливим. Йому не треба влади чи кар’єри, він мріє про любов, спокій і просте життя. Сьогодні Папагено — це той, хто не грає ролей і не прикидається. Він справжній, живий, трохи наївний, але саме в цьому його сила. У світі, де всі намагаються здаватися кращими, він лишається собою.
Аделіна Єфіменко: Щиро дякую, дорогі співаки, за ваш детальний аналіз постановки. Підсумуємо результати нашої розмови і рецензії, що була опублікована 25.03.2025.
Підсумок. Той факт, що Зарастро не такий вже і добрий, як здається на перший погляд, Королева Ночі не така вже й зла, Папагено не такий вже й простий і комічний, завжди було і залишається предметом численних дискусій. Для самого Моцарта у контрастах ночі і світла не було однаково позитивних або негативних конотацій. Тому герменевтичне коло інтерпретацій «Чарівної флейти» може продовжуватися надалі. Внутрішні контрасти душі кожного з персонажів надають цій вічній історії неоднозначності, магічності, ставлять наново актуальні питання сутності буття, і не лише психологічних проблем виходу з кризи (Таміно). Питання, які турбують зараз – контраверсія народу (Папагено) і влади (Зарастро). Чи є Зарастро представником розуму, як єдиного шляху функціонування освіченого соціуму в епоху Просвітництва? Яку концепцію існування світу захищає Папагено як «людина природи» в дусі Руссо? Чи може він у своїй наївній уяві про красу світу пташок захистити демократію і подолати разом з Таміно силу влади пластикових лобі сучасного технократичного суспільства, що катастрофічно прямує до руйнації земельних ресурсів. Можливо, справді має рацію режисер, коли зробив Папагено вісником смерті, навіть якщо він це мав на увазі жартома. Але ж у кожному жарті є частка правди.
Текст: Аделіна Єфіменко,
Солісти: Дем’ян Матушевський (Папагено), Тарас Конощенко (Зарастро).
Довідка:
Фото: Ingo Schweiger
Демʼян Матушевський — український бас-баритон родом із Тернополя. Початкову музичну освіту здобув у Тернопільському музичному училищі імені Соломії Крушельницької на диригентсько-хоровому відділі. Вищу вокальну освіту отримав у Національній музичній академії України в Києві, де навчався у класі народного артиста України, професора Олександра Миколайовича Дяченка. Мистецька кар’єра артиста тісно пов’язана з Німеччиною, де він працює вже понад чотири роки. Співпрацював із такими театрами, як Ессен, Дортмунд, Кельн, Лейпциг та іншими. З сезону 2023/2024 є солістом трупи Державного театру опери Нюрнберга (Staatstheater Nürnberg). У його репертуарі — як бас-баритонові, так і баритонові партії в операх класичного та сучасного репертуару. Артист активно поєднує творчу діяльність із глибокою повагою до національної культури та активною громадянською позицією. Постійно бере участь у культурних та благодійних заходах на підтримку України, репрезентуючи українське мистецтво на європейській сцені.
Фото: Olaf Malzahn.
Tарас Конощенко — український бас походить з київської родини з давніми музичними традиціями: прапрадід (Андрій Конощенко-Грабенко – видатний український фольклорист-музикознавець, батько (Володимир Конощенко) – хоровий диригент, композитор, педагог, музично-громадський діяч, Заслужений працівник культури України. Співак отримав в Україні освіту за фахом фортепіано, хорове диригування, оперний та концертний спів, та продовжив в аспірантурі Мюнхенської Вищої школи музики і на стажуванні в Баварській Staatsoper (Мюнхен). Лауреат чисельних вокальних конкурсів. Географія концертних турне – Європа, Японія, Північна і Латинська Америка. У його репертуарі — як бас-баритонові, так і баритонові партії в операх класичного та сучасного репертуару. Співав на провідних оперних сценах світу: Національній опері України в Києві, театрі Брегенца, Операх Бонна, Deutsche Oper Берліна, Volksoper Відня, Королівському театрі La Monnaie (Брюссель), у театрах Anhaltisches Theater (Дессау), Staatstheater Штуттгарта і Гановера, Gran Teatre del Liceu (Барселона), Opera de Тулон, театрах Дортмунда, Бремена, Детмольда. Починаючи з сезону 2019/2020 Тарас Конощенко є солістом Державної опери Нюрнберга. Репертуар співака налічує понад 120 оперних партій.