«Чарівна флейта» в Нюрнберзькій опері

«Чарівна флейта» в Нюрнберзькій опері: per aspera ad astra, або «здогадайся з трьох разів»

Нова надрадикальна постановка Нюрнберзької опери моцартівсього шедевру «Чарівна флейта» викликала серед публіки захоплення, але післясмак події залишив більше питань, як відповідей. Медійний розголос досі не оговтався від дискусій навколо інтерпретації відомого хореографа італійця Гойо Монтеро. Одні критики сприйняли режисерські знахідки як «таємничі», «темні», інші – як «карнавальні», «кольорові» тощо. І ті й інші мають рацію. Очікування на сенсацію виправдались.

Bildquelle: Jesús Vallinas

Очевидно, що кожна робота митця вирізняється яскраво визначеним індивідуальним стилем. Але в оперному жанрі Гойо Монтеро дебютант. «Чарівна флейта» – його перша спроба зарекомендувати себе оперним режисером.

В якості ключових слів концепції Монтеро мені імпонували такі роз’яснення в програмному буклеті: «інтуїція», «божевілля», «знайти себе». Одне речення взагалі стало показовим для цієї інтерпретації «Чарівної флейти»: «п'єса в процесі знайшла сама себе».

Для підтвердження наведемо деякі фрагменти з оригінальних посилань режисера (укр. переклад мій – А.Є):

«У моїй (Гойо Монтеро) інтерпретації чарівна флейта – це не музичний інструмент, не предмет, а дар, який дозволяє віднайти рівновагу і своє справжнє «я».

«Ґлокеншпіль Папагено викликає сильне потрясіння і, таким чином, символізує як позитивні, так і негативні моменти просвітлення».

«Нарешті я наважився інтегрувати різні художні засоби танцю, не перевантажуючи ними виставу. Танець вплетений у тканину оповіді і характери усіх персонажів від солістів до хору та масовки».

«Ми вирушили в особливу, але божевільну подорож. Всі були добре підготовані, але потім ми вирішили підійти до твору інтуїтивно. Ми дозволили п'єсі знайти нас, і п'єса в процесі знайшла себе».

Bildquelle: Jesús Vallinas

Напевно для кожного з нас «Чарівна флейта» пов’язана з індивідуальним досвідом, ерудицією, сукупним базисом знань про твір. Сюжет опери, найбільш відомої серед репертуарних творів, може переповісти кожний – від дитини до оперного меломана. Число постановок складно підрахувати. Легше визначити їх як «нескінченна кількість». Але донедавна персонажі опери у різних режисерських інтерпретаціях упізнавалися. Портрети персонажів нюрнберзької постановки можна демонструвати в популярних квіст-телешоу на кшталт «здогадайся з трьох разів».

По-перше, не кожний, хто пропустив постановку, зможе відповісти на такі запитання без допомоги програмного буклету: чому Таміно і Паміна – це одна особа, невже Таміно (Мартін Плятц)– юнак під наркозом після перенесеної операції, а Паміна (Хлоя Морган) – його душа, яку він у стані клінічної смерті втратив і прагне знову знайти, пройшовши ʽвипробуванняʼ галюцинаціями і під кінець з’єднатися з нею, щоб вижити (?). А можливо, щоб відлетіти у кращий світ під музику Моцарта?

Як свідчить режисер, свого нового героя він називав з самого початку репетицій подвійним ім’ям – Паміно-Таміна. Тому обоє, зрештою, як стверджує режисер, «єдиний персонаж, що перебуває в лабіринті, як у Ешера (ред. – нідерландський художник-графік, представник імп-арту) або Кубрика (британсько-американський кінорежисер, сценарист, кінопродюсер)».

Мені здалося з першого перегляду постановки, що про реальну можливість вижити моцартівському Таміно у цій історії не йшлося.

Bildquelle: Jesús Vallinas

По-друге, не кожен здогадається, що Папагено і Папагена – аналогічно персонаж на кшталт «два в одному» – карнавальний скелет-триксер з посмішкою джокера. Єдине, що поєднує нюрнберзького Папагено-Папагена з його моцартівським родичем-птахоловом – це велетенський гребінець півника на голові.

Знову звертаємося до програмного буклету, щоб розібратися в ситуації і розуміємо, що режисеру насправді не до жартів. Папагено для Монтеро – не ловець птахів, а ловець душ. Іншими словами Папагено – вісник смерті (?).

Bildquelle: Jesús Vallinas

Але слухача не обдуриш, з Папагена-Папагени Валькірій не зробиш. Цей моцартівський герой не пафосний, нікого не лякає, весело наспівує свій шлягер „Der Vogelfänger bin ich ja, Stets lustig, heissa, hopsassa! Ich Vogelfänger bin bekannt. Bei alt und jung im ganzen Land“ / «Я – ловець птахів, завжди веселий, хейса, хопсаса! Відомий як ловець птахів. Старим і малим по всій землі». Виконавець партії український баритон Дем'ян Матушевський до кінця вистави залишається веселим добродієм, який радіє життю, ностальгує за щастям і для цього знаходить свою другу половинку – Папагену (Вероніка Лой). Недарма його супроводжують чарівні «душі» – хореографічна група, яка виконує роль, подібну до античного хору, що коментує події. Але ці коментарі у Монтеро «без слів».

Bildquelle: Jesús Vallinas

Магія руху хореографії насичує постановку безперервною динамікою. Танцюристи супроводжують персонажів у потойбічні сфери, з легкістю духів штовхають велетенські сходи, які ведуть в нікуди, напевно символізуючи химерність пікової позиції володаря світла Зарастро (сценографія Летиція Ганьян, Курт Аллен Вілмер).

Bildquelle: Jesús Vallinas

Крім гнучких танцюристів дивувала гнучкістю (тілесною і вокальною) Цариця Ночі (Софія Теодорідес) в оточенні трьох дам (Емілі Ньютон, Сара Четар, Альмерія Деліс) і трьох хлопчиків (солісти Tölzer хору хлопчиків). Її гнучка пластика нагадувала екзотичні анімалістичні витівки. При тому, темно-синє трико, очевидно, означало не лише колір ночі, а і її темні почуття. Адже Цариця Ночі – опонентка культу Світла Зарастро – страждає, мстить, свариться, бажає Зарастро смерті. Її почуття зрозумілі: Зарастро викрав її доньку. Але якщо Паміна у цій постановці – душа Таміно – то Цариця Ночі насправді має сина. Кульмінацією загадковості фігури Цариці Ночі став її предивний наголовник! Спочатку він нагадує індіанських чи африканських воїнів. А під час коронної арії Цариця Ночі переживає дивовижну метаморфозу і перетворюється на малого, але погрозливого дракона! А можливо й велетенського їжака, який для свого захисту випускає гострі червоні голки? Ефект з надувними пристроями, які видовжують кінцівки її голок можна охрестити хайпом пластикового дива.

Bildquelle: Jesús Vallinas

На сцені дуже багато пластику в різних формах і трансформаціях. Цілий хор прикрашений пластиковими комбінезонами з чудернацькими рюшами на головах. А помаранчева спільнота Зарастро у сяянні пластикового ритуального облачення – очевидно, підпільна критика пластикових королів сучасного світу.

Попри всі загадки й лабіринти режисерських ідей Монтенеро, а швидше, завдяки їм позитив, сміх, жарти, безтурботний настрій панували в глядацькій залі. Всі раділи, що постановка, нарешті, вийшла оригінальна і нетрадиційна. Бо ж кому зараз цікаво тлумачити масонські підтексти? Та й культ Зарастро виявився надто критичним, щоб поклонятися йому. Головне зрозуміло: ненависть поглинається добром.

Bildquelle: Jesús Vallinas

Цариця Ночі та Зарастро в оточенні священників помаранчевого культу – не двійники і супроводжують Таміно-Паміну, втілюючи, на думку режисера, «батьківське і материнське начало, з усіма їхніми слабкостями». Зокрема, «Зарастро не тільки добрий, він також настирливий і авторитарний. Королева Ночі не тільки зла, але нетерпляча і емоційна». Контраст Темряви і Світла режисер ускладнив через фігуру екзотичного жартівника-ексгібіціоніста Моностатоса. Він не мавр, як у Моцарта. Виводити на сцену мавра вважається у наш час ознакою расизму. У виконанні Флоріана Вугка Моностатос – симпатичний білошкірий молодик, який вистрибує на сцену, кожного разу дістаючи з-під довгого помаранчевого плаща велетенський іграшковий пластиковий фалос, лякаючи душу Паміно-Таміна. Такого штибу протистояння Темряви і Світла – складний випадок для психоаналітичних студій. Зокрема, незрозумілим з пояснень режисера, а головне зі сценічного акціонізму, залишилося питання, яким чином Моностатос міг «відтворювати сексуальність Таміно» (?)

Але треба віддати належне режисеру. Він дбайливо намагався розтлумачити новачкам режисерської опери драматургію «Чарівної флейти», натомість продемонстрував прагнення виходу зі заплутаного лабіринту власних режисерських ідей. «Чарівна флейта» стала для режисера приводом per aspera ad astra.

Bildquelle: Jesús Vallinas

Музикознавиця Аделіна Єфіменко в розмові з українськими співаками Тарасом Конощенком і Дем’яном Матешевським, задіяними в «Чарівній флейті» Монтеро у головних партіях Зарастро і Папагено, вирішила детальніше довідатися про цю новітню історію юнака, що «здійснює подорож з глибин відчаю назад до себе», створену за мотивами зінґшпіля В. А. Моцарта. Тож незабаром читайте інтерв’ю з українськими співаками Тарасом Конощенком і Дем’яном Матешевським.

Фото: Jesús Vallinas