В своїй статті «Мова — основна ознака національности» (Земля, 1944, ч. 3) я дуже коротко, через обмежений розмір, виклав основне значення мови як ознаки національности. Ця стислість викладу не розкриває повної картини значення мови в житті народу. Через те я вважаю за потрібне спинитися на цім питанні трохи докладніше, маючи на увазі одночасно подати деякі уточнення також і в справі визначення національности.
В практиці дуже часто недооцінюють значення мови через однобічний підхід до її розуміння лише з погляду соціяльних функцій. На мову дивляться лише як на засіб порозуміння між людьми, як на якийсь зовнішній придаток, як на зовнішню прикрасу нації, що не має ніякого принципового значення в справі визначення національности. Насправді ж воно не так!
Мова не є лише знаряддям передавання думки іншим. Мова — це творча сила в розвитку думки, в розвитку духового життя людини взагалі. «Без слова, — каже німецький учений Г. Ґіптерт, — не було б ніякого ясного поняття, без поняття не було б думання, без мови не було б вищого духового життя». Особливо великого значення надавав мові, як творчій силі, наш видатний український учений О. Потебня, який підкреслював, що без мови людина не могла б перейти від нижчого ступня розвитку на вищий. Він разом з відомим німецьким ученим В. Гумбольтом бачив у мові діяльність, рух і поступ, доводячи, що слово формує і проявляє думку, що воно є необхідною передумовою дальшого розвитку людського думання.
Отже, в науці давно вже встановлено, що мова — творча сила в розвитку думки. Творча сила мови проявляється саме в тім, що акт говоріння не є простим передаванням уже готової думки, а лише викликає, збуджує аналогічний рух в думках слухаючої людини. Як полум'я свічки не передається іншим свічкам, а лише викликає їх індивідуальне горіння, так і думка не переноситься від одної людини до другої, а лише викликає аналогічну працю в думках того, хто слухає. Таким чином, з допомогою мови відбувається творчий процес думання.
Кожна людина має свою внутрішню мову, якою вона оформляє свої творчі думки, щоб потім при нагоді їх вилити назовні — в усній або писаній формі. Творчий акт розумової діяльности відбувається в кожну хвилину, як тільки людина своєю волею скеровує в якийсь бік свою думку. Мова — не тільки, те що ми чуємо, а й те, що ми думаємо. Ми знаємо, як часто на самоті людина через свою внутрішню мову (зовнішньою мовою людина передає свої думки іншим) приходить до великих творчих зусиль, творчого натхнення. Як бачимо, мова існує не лише для спілкування з іншими, але насамперед для кожної людини, для її індивідуального творчого життя.
З другого боку, мова об'єднує людей в їх творчій розумовій діяльності в більшу чи меншу родину-націю. Звідци значення мови, як творчої сили цілої нації, бо вона не тільки зближує людей на ґрунті порозуміння, але й разом з тим служить основним засобом творчого розвитку цілої нації. Через те мова і є основна ознака нації. Без мови нація не була б нацією (етнічно-культурною одиницею), бо кожна нація характеризується творчим змаганням до свого найвищого національного ідеалу. Подібно до того, як людина без мови (як творчого думання) не могла б бути людиною, так і нація без своєї національної мови не могла б бути нацією. Люди, які недооцінюють значення мови, запевняють, що не мова тільки вирішує справу нації, а так і чинники, як: культура, природні особливості людей релігія тощо. Це так! Що це є необхідні складники нації, цього ніхто не заперечує (див. в нашій статті «Народ і народність» в «Українському віснику», 1944, за 16 квітня), але ці люди забувають, недооцінюють того факту, що всі названі й неназвані складники є, власне, витвір основної творчої сили нації, якою є мова. Нація без мови — це тіло без душі. «Між душею народу і мовою повна ідентичність, бо їх одну без одної не можна мислити» — каже Гумбольт. Потебня мову вважає основним нервом життя нації. «Кожне мовне обмеження, — каже він, — це замах на основний нерв життя цілої нації». Щиро воліли б ми, щоб кожний глибоко замислився над цими думками, тоді б він переконався, якої великої помилки допускають люди, що недооцінюють значення мови в житті нації.
Звідки зрозуміло, чому мова вважається основним показником національности (не заперечується й інші показники, як напр., природні особливості або расовість, почуття поваги до самої нації і усвідомлення свого обов'язку бути її членом тощо). Кожна національна мова має свої особливості, свій національний дух, як кажуть учені, своє мовне чуття (Sрrасhgеfuhl). Тому й ніколи не буває абсолютної тотожности між мовами, як не має й не може бути такої тотожности між націями. «Людина, що розмовляє різними мовами, — писав Потебня, — переходячи від одної мови до другої, міняє разом з тим характер і напрям течії своєї думки». Сучасний німецький учений Фослер виклав навіть цілу теорію про відмінність між мовами як наслідок відмінностей національних духів, бо кожна нація має свій дух. «Наша мова, — каже Фослер, — це наше національне почуття, наша національна свідомість». Чи можемо ми після цього заперечувати значення національної мови? Чи можна говорити «мені все одно, якою мовою я буду творити національну культуру, аби я був національно свідомий», коли сама національна свідомість визначається мовою?
Ось на цю сторону питання ми й звертаємо увагу нашого українського громадянства. Годі гратися в жмурки, а треба прямо й відверто дивитися дійсності в вічі. Треба нарешті скинути з себе полуду віковічного гніту й рабської байдужости до рідної національної мови і усвідомити її значення в житті і розвитку нації. Коли мова йде про творення національної культури, не може бути «все одно», бо не все одно — творити українську культуру українською мовою чи французькою.
Але звідци абсолютно не випливає, що треба нехтувати інші мови, чужі національні мови. Так думати — це означало б ухилятися в крайній пуризм і нехтувати надбання світової культури, до якої мусить бути причасна й українська нація. Навпаки, треба вивчати й чужі мови, як знаряддя міжнародної культури. Честь і слава тій людині, яка знає багато мов, бо це є доказ її високої культурности; але непошана тій людині, яка, пишаючись знанням багатьох чужих мов, зневажливо ставиться до рідної мови. Кожна національно-свідома людина, хоч би скільки мов вона знала, завжди в центрі уваги ставитиме свою національну мову. Це її священний обов'язок, як свідомого члена нації.
Відношення між українською і російською мовами, які склалися в силу історичних обставин, викликають деякі труднощі, бо частина українців зрусифікувалась, обравши собі рідною мовою мову російську. Як бути з цими людьми? В названій попередній моїй статті було сказано, що такі люди за національністю не є українці. Тут я хочу це питання уточнити і внести більшу ясність. Сказані слова стосуються не до всіх українців, які через незалежні від них обставини зрусифікувались, а лише до тієї частини українського населення, яка вороже ставиться до української мови і українства взагалі. І ця ворожість цілком свідомо спрямована на відрив цих людей від рідного народу. Тільки так треба розуміти мої слова, а не в іншому сенсі. Ті з них, які не виявляють цієї ворожости, а виявляють повну льояльність і прихильність до українського народу і його мови, цим самим уже й вирішують про свою національність.
Отже, справа не в тім, якою мовою ці люди в даний момент розмовляють — українською чи російською або польською, а в свідомім ставленні до української мови, як національної мови багатоміліонного народу. Може й справді люди ці не можуть вільно розмовляти по-українському (хоч не виключена можливість, що й російської мови вони добре не знають), не можуть механічно переключитись на мову, якої вони не вчили (хоч і розуміють її). Але не в цім принципова суть справи, а в усвідомленні того, до якого народу вони належать. Якщо справді така свідомість стане фактом, тоді й практичне знання мови само собою стане доконечним.
Звідци цілком ясно, що і якість мови не відограє тут принципової ролі. Не можна ставити питання, до якої нації залічити людину, яка розмовляє ламаною українсько-російською мовою, українсько-польською тощо? Не можна плутати двох різних понять — чужа мова і попсована рідна мова. Попсована рідна мова не може бути критерієм визначення національности, як не може бути критерієм національности правильність мови, бо правильною українською літературною мовою можуть добре розмовляти й люди неукраїнської нації, (росіяни, поляки, німці та інш.), але для них ця мова буде чужою, нерідною, як для українців нерідною є мова російська, польська, німецька тощо, хоч би як добре вони цими мовами розмовляли. Тільки національна мова в цілому, до складу якої входить і літературна мова, і діялектна мова, і різні говори — сільські і міські з їх жаргонами, тільки така мова може бути критерієм національности. Німецька мова надзвичайно багата на різні діялектні особливості і говори, але в свідомості кожного німця зберігається єдина національна німецька мова, яка й відограла велику ролю в творенні німецької національної держави.
Дуже багато ще труднощів стоїть на шляху організації нашого національного життя. На все треба зважати й поміркованими очима дивитися, обережно ставитись до фактів, щоб не робити з другорядного принципове, а з принципового — другорядне. Так треба дивитися й на мову, як на великий національний чинник принципового значення. Бо тільки мова є основою національного життя народу, тобто основою всіх творчих сил розвитку національної культури. А в державній нації мова є, крім того, ще й великим організуючим чинником державного життя нації.
[Земля, 05.11.1944]
05.11.1944