Мова і нація — це невід'ємна органічна цілість. Ці два поняття цілком вкладаються одне в друге, одне друге визначають, одне без другого існувати не можуть. І це цілком зрозуміло: адже колективною одиницею мови є національна мова, та мова, що ми її визначаємо, як творчу силу нації. Мова — не просто соціяльна категорія, що об'єднує людей на грунті порозуміння, а категорія національна, бо тільки національна мова, як органічний витвір духу нації, може служити засобом цілковитого порозуміння й розвитку всіх творчих сил нації. Не дарма давні слов'яни ототожнювали ці два поняття в слові «язик», що вживалось однаково для позначення поняття «народ» (нація) і поняття «мова».
Немає в світі народу, який би розмовляв різними мовами. Можна ще до певної міри визнавати різну віру, можна жити в різних державах, керуватися різними законами, але поки нарід говорить тією ж самою мовою, де б він не був, то він становить одне органічне ціле. Німець у Німеччині і Америці, в Австрії і Африці, в Турції і в Україні, чи він католик, чи протестант, — всюди освідомлює себе членом єдиної німецької нації. Він перестає бути німцем тоді, коли він розучиться говорити по-німецькому і втратить свою національну свідомість.
Дуже багато яскравих прикладів можна бачити з історії української нації, що довгий час перебувала під утиском російської нації. Ми ще й тепер дуже часто натрапляємо на факти, коли частина українського населення, переважно з інтелігенції, не може чітко визначати, до якої нації — української чи російської — вона належить, дарма що люди ці народилися й виховувалися в Україні. А деякі з них, що в душі їх згасла вже остання іскра українства, відверто признаються, що вони російської національности. В чім же річ? Як практично розв'язати це питання, щоб уникнути тих труднощів, які можуть виникнути особливо тепер, серед робітників у Німеччині, коли правильне визначення національности вирішує не тільки долю робітника, але й долю його народу (нації), до якого він належить. Адже стало загально-відомим те, що українські робітники в Німеччині своєю працездатністю високо підносять авторитет свого народу.
Таємниця дуже просто розкривається. Частина української інтелігенції в умовах довгорічного панування в Україні російської культури здавна денаціоналізувалась; а що в родині панувала виключно російська мова, то й молоде покоління виховувалось у дусі російської мовної культури. Ясно, що таких людей ніяк українцями назвати не можна, бо хоч вони й трохи знають українську мову, але вона для них є нерідною мовою; нерідною для них є й українська культура, бо рідна культура сприймається тільки рідною мовою. Люди ці намагаються іноді говорити по-українському, але в них нічого путнього не виходить, бо вони ще з молоком матері сприйняли культуру російської мови, як мови, що нею говорили їх батьки. Через те люди ці навіть часто сердяться на українську мову, скаржаться, що їм важко говорити українською мовою, виявляють незадоволення тощо. В українському оточенні вони «з великими муками» говорять по-українському, бо примушені це робити, щоб не втратити права на «українство», а в домашнім оточенні зараз же, зітхнувши вільно, переходять на легку й зрозумілу їм мову російську. Таких людей аж ніяк не можна вважати українцями, бо на це вони не мають ні юридичного, ні морального права. Територія в жоднім разі не може вирішувати питання про приналежність до українства.
Історія нашої нації знає також і протилежні факти. Трапляються випадки, коли люди іншої національности поволі українізуються; українська мова і культура поволі входять в їх побут; розмовною мовою в родині стає мова українська, отже й діти виховуються в дусі української мовної культури. Ця мова стає їм рідною. Такі люди з повним правом можуть уважати себе українцями. Серед таких людей історія української нації знає навіть імена видатних діячів української культури.
Прикладом може бути відома українська письменниця Марко Вовчок, що з походження була росіянка, а писала такою гарною українською народною мовою, що її навіть часто ставлять в зразок для інших, навіть для українців. Марко Вовчок стала нашою українською письменницею, нашою національною письменницею.
Виникає питання, як же бути в таких випадках, коли людина в силу незалежних від неї обставин виховувалась на іншій національній культурі, а все ж таки має внутрішнє (кажемо: внутрішнє, а не зовнішнє, на показ) тяжіння до українства. На це питання може бути тільки позитивна відповідь. Не можна національність визначати за традицією (мовляв, мої батьки були українцями, то і я українець, хоч своїм єством до українства відношення не маю), а конче треба зважати на сучасний стан людини, в якій мірі вона виявляє своє національне обличчя, національну свідомість, щирість до української національної культури. Марко Вовчок стала щирою українкою не з пелюшок, а бувши вже дорослою людиною. Справжніми українцями можуть бути люди й неукраїнського походження, якщо вони виявляють органічне почуття до української культури, української мови, української нації взагалі.
В цих випадках тільки мова може бути органічним показником національности, та мова, яку людина, вважає собі за рідну — не на словах, а на ділі, не з примусу обставин, а з доброї волі, з почуття любови і поваги до нації. Навіть так звані поліглоти, люди, що володіють багатьма мовами, свою національність визначають за тією мовою, яка для них є рідною, бо знання багатьох мов ніколи не може бути таким ґрунтовним, як знання рідної мови. Це незаперечна істина.
Рідною мовою може бути не тільки та мова, що її людина сприймає з молоком матері, але й та, що її людина і в дорослому віці, в силу тих чи інших обставин, може прийняти за свою рідну, завжди вживаюча її в щоденній розмові і на письмі, в родині і в товаристві. З плином часу людина так проймається цією мовою, її чуттям, її національними особливостями (ідіомами), що з нерідної вона стає рідною мовою.
Поклавши в основу національности людини її мову, ми з більшою свідомістю поставимось і до прізвищ, які фактично ніякого принципового значення у визначенні національности не мають. Буває так, що людина з прізвищем на -ЕНКО (Петренко, Іваненко) виявляється справжнім росіянином, а людина з прізвищем на -ОВ (Петров, Іванов) — українцем. І тут нічого дивного немає, бо не зовнішня назва, а внутрішні властивості людини, які насамперед проявляються в мові, є основним свідченням її національної приналежности.
[Земля, 15.09.1944]
15.09.1944