Восени 1932 року нарком освіти України, старий комуніст Микола Скрипник, привіз із Москви в Харків сенсаційну новину: випиваючи в вузькому колі своїх друзів, Сталін виголосив тост, який приголомшив усіх старих большевиків. Він сказав: «Нам закидають червоний імперіялізм. Ну що ж, вип'ємо за червоний імперіялізм!»
В цих словах полягав увесь зміст пізнішої сталінської політики.
Нині, коли Москва загарбала майже всі українські землі, коли орден Суворова, того Суворова, що перший руйнував Варшаву й вішав поляків, зухвало виблискує на передмістях Варшави, коли московські переможні фанфари тріюмфують по вулицях Букарешту й Софії, — наведені слова Сталіна вже нікого не здивують. Але 1932 року вони були справді сенсацією.
При всій своїй «обмеженості й нікчемності» (як схарактеризував Сталіна Троцький), при всьому своєму «емпіризмі й безкрилості» (характеристика Сирцова), «безпринципності, лінощах і заздрісності» (характеристика Бухаріна) — Сталін має одну важливу для політики рису: він є людина твереза, він ніколи не проймався ніякими ілюзіями. Через те восени 1932 р. Сталін перший зрозумів, що йому судилося бути для селянства не Мойсеєм, що вивів би маси дрібних власників ув «обітовану землю» соціялізму, а Нероном, що «рубатиме» голови тим дрібним власникам. Холодно врахувавши це, Сталін так само холодно й твердо зважив усі висновки й шляхи, які з неминучістю витікали з такого становища.
Власне справа стояла так: 1932 року для кожного було ясно, що сталінська колективізація є не «змичка» міста з селом, як любила говорити большевицька преса, а відкинення її і одверта війна проти села. Але хто веде цю війну? Може де є перехід на троцькістські позиції, на вищу ступінь пролєтарської диктатури, звільнення її від союзу з дрібною власністю, фактичне усунення з формули «робітниче-селянська влада» слова «селянська»?
Нічого схожого! Троцький, провідник течії «чистої» «пролетарської диктатури» не тільки відразу відмежувався від сталінської колективізації, а назвав її авантурною, антиробітничою і контрреволюційною.
Тоді хто ж розпочав цю війну з селянством? Не старі ж кляси поміщиків і капіталістів. Саме в ті тридцяті роки Сталін виарештовував і винищував не тільки всі рештки цих кляс, а навіть ту праву в середині партії течію, яка обстоювала поміркованість щодо старого передреволюційного світу. Ні, тридцяті роки, — роки сталінської колективізації, були війною нової, вирослої в надрах революції системи державного капіталізму і проти селянства, і проти робітництва. В серпні 1932 року Сталін власноручно написав закон про оборону "соціялістичної" власности. Цей закон у однаковій мірі спрямований і проти селян, і проти робітників. За цим законом було розстріляно й заслано на каторгу міліони селян і робітників тільки за те, що рятуючись від голоду, вони збирали колоски на колгоспних нивах, чи брали з заводу додому пару грудок вугілля. Пізніше було видано драконівські закони про кару за спізнення на роботу; за так звані «дрібні крадіжки» тощо. Все те було спрямовано проти робітників не в меншій мірі, як і проти селян. Отже розмови про те, що сталінська диктатура є очищена від дрібновласницьких впливів робітнича влада, є наклеп на робітництво, намагання Сталіна сховатися за спину робітництва.
Система совєтського державного капіталізму виробила нову, особливу касту визискувачів. У відміну від старої капіталістичної системи, ця система відрізняється більшою елястичністю й замаскованістю своєї експлуататорської суті. До совєтської провідної верстви, тобто до участи в пануванні над народом, може потрапити всякий. Правда ця «загальність» значно обмежується родинними, кастовими й навіть національними зв'язками. Отже якщо в Совєтському Союзі виснажені від голоду робітники конають десь на важкій заводській праці, а випещені директори їздять на дорогих автах, то у виправдування такого становища большевицька пропаганда каже робітникові: «ти теж можеш бути директором. Працюй!» І справді — правно робітник не обмежений, щоб стати самому директором. Але добір директорів, як і всяких інших провідників іде не за принципом слугування народові, а за принципом слугування начальству проти народу.
В провідники висуваються найвипробуваніші донощики з НКВД, найтвердіші визискувачі, найнахабніші шахраї. Отже від того, що з робітниче-селянської маси одбирається увесь накип, усе мутне шумовиння, коротше — усі покидьки і ставляться на чолі народу — від того міліонам робітників і селян ніяк не стає легше. Навпаки, прес визиску, безправ'я, зловживань і знущань загвинчується де-далі все тугіше.
Але така клясично викінчена система експлуатації не могла б існувати, коли б проти неї одностайно стояла уся багато-міліонна маса робітників і селян цілого Совєтського Союзу. Одним голим насильством не може триматися ніяка влада, тим паче влада, що так жорстоко визискує народні маси. Для цього влада мусить мати і якусь моральну підтримку в населенні, принаймні в його частині.
Коли розглядати справу в клясовому розрізі, то большевизм безнадійно втратив підтримку робітничо-селянських мас. З селянством він остаточно порвав від початку масової колективізації. З робітництвом — від початку походу на життєвий рівень робітників, а особливо тоді, коли поруч з погіршенням матеріяльних умов робітників, апарат насильства (НКВД, міліція, партійно-совєтський провід) став де-далі більше потопати в розкошах. Отже про якусь підтримку большевизму в масах населення не могло бути й мови.
Тоді Сталін пішов іншим шляхом, щоб розколоти єдиний антибольшевицький фронт народів СССР. Він використав стару зброю московського імперіялізму — національну нерівність народів і колоніяльний гніт. Власне натиск на колонії диктувався не тільки згаданими вже політичними мотивами. Нього натиску вимагала насамперед індустріялізація країни. Для здійснення велетенської програми промислового будівництва потрібні були капітали. СССР не мав зовнішніх кредитів. Він міг дістати засоби тільки в середині країна. Посилена експлуатація робітничо-селянських мас давала ці засоби. Але було небезпечно в однаковій мірі тиснути на всю масу робітників і селян. Це могло створити єдиний фронт проти влади. Ото ж з того часу, як большевизм порвав усяку підтримку в масах, він почав її шукати в російській нації. Сталін використовував хвилю національно-визвольних змагань пригнічених Москвою народів, хвилю викликану колективізацією та індустріялізацією, щоб збудити в Москві страх перед сепаратизмом. В найбільшій мірі ця акція Сталіна була спрямована проти України.
Усі труднощі колективізації та індустріалізації для російських етнографічних областей були зм'якшені до максимума. 1932 року в Україні був штучно створений голод з масовим вимиранням людей. 1933 року від штучного голоду вимерло в Україні кільканадцять міліонів людей. В 1934-35-36 роках селяни вже від пізньої осени масами їдуть до міста по хліб, а українські робітники дістають тільки сурогатний і тільки чорний хліб. У цей самий час Москва, Ленінград і всі міста СССР завалені пшеничним хлібом, салом, ковбасами. Московські колгоспники не тільки не відчули страхіть колективізації — цілим рядом заходів їм дали відчути її перевагу. З московською національною інтеліґенцією большевизм мириться цілим рядом ідеологічних поступок коштом комуністичної ідеології і коштом національних прав інших народів. Герої національно-визвольних змагань Мазепа, Шаміль тощо, які боролися за національне «сакоопредєлєніє вплоть до отдєлєнія» всупереч комуністичній програмі оголошуються «ізненнікамі», а цар Петро І, що, за словами Шевченка, «розпинав нашу Україну» і інші діячі московського імперіялізму чомусь зараховуються в большевицькі герої і т. д.
Не даром патріярх московської церкви Сергій назвав безбожника Сталіна «богопоставленим вождем».
Таким чином Сталін досяг свого: він свідомо відродив московський імперіялізм і московську колоніяльну імперію. Тепер він виступає перед світом уже одверто не як борець за звільнення трудящих і пригнічених народів, а як конкурент інших імперіялістичних держав, зокрема конкурент Англії й Америки в пануванні над світом. Залізною п'ятою ступає большевицька Москва на Балкани. Гострі кігті простягає Сталін до Фінляндії. Страшною підступністю знекровлює Москва польський народ, щоб захопити його під свій чобіт.
Безприкладний в історії випадок: політичний режим, який піднісся на демагогічних гаслах звільнення трудящих мас і пригнічених народів — цей режим перетворився на найлютішого ворога трудящих мас і вільних націй.
Але явище це звичайно тимчасове: за спиною большевизму стоїть московський імперіялізм. Сталін йому потрібний тепер для того, щоб розправитися з масами й націями. А далі це надто скривавлене ім'я буде замінене більш підходящим.
Таким чином совєтський імперіялізм подібно до гоголівського городничого хоче бути іменинником двічі: і на Петра, і на Онуфрія — і за революції, і за контрреволюції.
Можна бути спокійним, що такі речі можливі тільки в комедіях.
В житті цього не буває.
[Земля, 15.10.1944]