До суду!

Коментар до одного акту обжалування.

Перший раз довідалася українська суспільність докладніще про долю українських полонених не з офіціяльного звідомлення українського правительства і не з основних звідомлень наших спеціяльних місій для полонених (кілько їх є в ріжних державах, цього ніхто не знає, бо це, здається, належить до "державних таємниць"). Але нарешті та нещасна суспільність, що має полонених в ріжних чужих державах, таки довідалася дещо про страшну долю своїх дітей. А довідалася з опису молодого галицького підхорунжого О. Меркуна, якому припадком удалося викрутитись з італійського полону при нагоді виїзду інвалідів. Він написав своє звідомлення ще 21. січня 1920 року (цікаво було-б знати, чи з власної ініціятиви) українській військово-санітарній місії для справ полонених у Відні.

Раджу кождому Українцеві перечитати уважно це письмо. Бо це не звичайне собі "звідомлення", тільки акт обжалування, писаний молоденьким чоловіком, який очивидно не був прокуратором і правдоподібно навіть не знає, що написав акт обжалування. Можна сміло припустити, що за цим актом обжалування появляться й дальші, з яких довідаємося ще докладніще про ріжні місії. Але наразі розберім цей документ.

З нього довідуємося, що між полоненими в Італії були дві групи, з яких одну поділено ще на дві. До першої належали упривілеєні полонені, до другої неупривілеєні. Ця друга, розуміється, обходить нас, бо були в ній окрім Німців, Мадярів і Югославян ще й Українці. Отож навіть Німці й Мадяри, з якими Італія провадила тяжку й ненависну війну, вийшли лучше чим Українці, бо їх ще перед заключенням мирового договору почали відсилати до дому, а Українці досі сидять по концентраційних таборах, животіють в нужді, часто під шатрами, голодують і, трактовані по звірськи палками, вимірають масами від епідемічних хоріб. Дальше довідуємося з цього документу, що з двох українських місій в Римі, які коштували державі грубі гроші, а з яких одна призначена була спеціяльно для справ українських полонених, ні одна не завдала собі труду, щоб розшукати табори полонених, тільки замкнені в таборах полонені відшукали вкінці одну і другу місію. Найцікавіще те, що наша місія для військово-полонених не мала поняття навіть про циркулярі, видавані італійською владою для полонених, що виразно підчеркує звідомлення п. Меркуна. Вкінці довідуємося, що в тім таборі, де був п. Меркун, ніхто ніколи не бачив ніякого українського делєґата і що те саме писали також з инших таборів полонених.

Ці закиди незвичайно важкі. Розуміється, ми далекі від того, щоб на основі одної дописі, хочби вона виглядала так щиро, як допись п. Меркуна, заявити прилюдно, що доказ вини переведений. Бо передовсім належиться слово посудженим о несповнювання обовязків. Вони повинні відповісти на це прилюдно піднесене обжалування. Повинні оповістити, коли їх вислано з України, як довго їхали до Риму, коли там приїхали, та коли і яку працю розпочали, в яких таборах і коли були, або хто їм перешкодив бути там.

Від такої прилюдної відповіді не сміють відмовитися члени місії для військово полонених тим більше, що між публикою ходять сензаційні вістки про деякі місії, про страшні квоти, які кождий член тих місій побирав і досі побирає місячно, нічого не зробивши за це і т. п. Говорять про такі платні, як 10.000, 20.000, 30.000, 60.000 грошевих одиниць закордонної валюти у місяць, що напримір на австрійські гроші дає дуже значні квоти, на українські прямо застрашаючі, а й на чужі перевищає ґажі міністрів упорядкованих держав! Добрим працьовникам стоїть добре заплатити.*) Одначе коли підносяться закиди, що праці нема, треба справу вияснити. В усіх державах світа правительства оповіщують своїм народам норми, після яких оплачують працю урядовців, а ті урядовці оповіщують звідомлення зі своєї діяльности особенно докладно тоді, коли прилюдно інтерпелюється правительство, чи дану інстітуцію.

На днях берлінське міністерство фінансів внесло новий законопроєкт в справі платні державним урядовцям. Засади його такі: Висота платні залежатиме від: — 1. степеня й відповідальности урядовця, 2. його освіти й фахової практики, 3. порівнання з доходом, який приносить подібна праця в свобідних званнях, 4. від економічного становища й життєвої стопи загалу населення. Дохід урядовця складається з: — а) основної платні, б) з місцевого додатку, який обійматиме додаток ізза дорожнечі й додаток на виховування дітей. Всяких инших додатків, зворотів, видатків і т. п. уникати.

Весь дохід повинен бути такий, щоб урядовець міг удержати семю. Коли одержує державне помешкання, то відчисляється йому з платні. Дорожняні додатки зміняються відповідно до дорожнечі. Додатки на дітей дається до 18. року життя дітей. Дотеперішних 173 ґруп платні (жалування) німецьких урядовців стягається до 13.

Хоч німецьке правительство також соціялістичне і вийшло з партій, та не дає воно важних постів людям без освіти тому, що вони соціялісти, як це діється у нас і т. п.

Ми не маємо функціонуючого пирляменту, який міг-би потягнути до відповідальности і правительства й урядовців. Отож остає нам преса. Коли заінтерпельований уряд не відповідає, то публика має право думати, що піднесені прилюдно закиди — правдиві. Тим більше у нас, де часто-густо посади за границею були партійними синекурами й діставалися людям, які за границею не робили нічого, крім скандалів по кабаретах і публичних домах. Не відносимо цього до італійської місії, бо знаємо особисто декого з її членів і якраз длятого сподіваємося вияснення від них — докладного, прилюдного вияснення. Перед суд опінії стають не тільки винні, але й невинно посуджені люде. Останні стають радо, щоб не лишалася на них ніяка пляма в їх дальшім життю й діяльности.

З приводу закиду прилюдно піднесеного проти нашої місії в Італії звертаємося отсим до всіх, що можуть піднести конкретні закиди проти всіх наших місій, щоби сповнили свій обовязок! До членів місій, щоб оповістили звідомлення зі своєї праці! А до наших правительств, щоби як найскорше повідомили суспільність, котрі місії не сповнили свого завдання і тільки даром витратили державні гроші. Ніяка партійність у культурних людей не може закривати розтрати державного гроша!

Учімся шанувати державне майно від чужинців! На наших очах був тут такий випадок:

Дня 25 лютого 1919. скінчився у Відні цікавий дводневний процес, яким засуджено двох австрійських старшин — Штокгамерай Індру, першого на 3 роки тяжкої й загостреної вязниці, другого на 15 місяців тяжкої вязниці й на грошеву кару 40.000 корон, обох крім того на деґрадацію до простих піхотинців й утрату всіх військових відзначень головно за те, що вони 20 до 40 людей держали на стані армії, хоч ті люде не робили служби при баталіоні, лиш були уживані до партійної соціялдемократичної аґітації, чим обманювано державу й спричинено їй грошеві шкоди.

В уоснованню засуду підчеркнув презідент суду, що вина засуджених полягає не на факті удержування соціялдемокрагичних аґітаторів на державний кошт, тільки на пофальшуванні списків, чим обманювано державу. Длятого злочини їх представляються не злочинами надужиття влади, тільки звичайними злочинами обману, супроти чого їх оборона, що вони ділали не для власної користи, тільки для добра партії — не має значіння. Не має також значіння факт, що Індра по відкриттю обману свого товариша хотів звернути державі гроші, які одержав від Штокгамера й видав на удержання партійних аґітаторів у військових мундурах. Бо партія й держава це не одно.

Так бороняться культурні люде перед страшним у наслідках поміщанням понять партійности й державности. При тім не треба забути, що в Австрії соціялдемократична партія це партія правительственна!

Слід ще зазначити, що й буржуазна преса, як "Nеuеs Wіеnеr Таgblаtt", не закидає засудженим злочинних характерів, але противно — підчеркує, що злочини їх зовсім "поєдинчі". Індра був навіть дуже робучий офіцер: без нього — зізнавав як свідок командір баталіону Чані — не міг-би як слід вести баталіону. Мимо того на примір орґан соціялдемократичний ("Аrbеіtеr-Zеіtung") подав звідомлення з розправи під великою надписсю: "Нечесні солдати".

А що спільного з честю матимуть ті українські члени місій і инших інстітуцій, які побирали від української держави — серед смертельних судорогів її важкої боротьби на всіх фронтах — грубі, грубі гроші й не оправдалися перед суспільностю зі своєї ліности, прилюдно їм закиненої?

Може-б українські правительства бодай тепер постягали деякі місії до стану 2 до 3 людей і відобрали від них решту нерозтрачених грошей тай ужили їх на більш хосенні справи?

Атже за все це треба буде колись відповісти перед народом й історією своєї землі!

*) Розумієтся не забагато там, де калік нема чим заосмотрити!

[Воля, 06.03.1920]