Ще про трьох китів.

Недавно Вишиваний досить їдко порівняв нас з малими дітьми. Ми й справді, як малі діти. Що не дай в руки — поламаємо. Мали державу — поламали. Мали культуру — зруйнували. А тепер сидимо, як Жиди колись на ріках Вавилонських, сумуємо і тужемо та видаємо "На переломі". Колись, як вкиснемо, може й з нас вийдуть люде. А поки що — ми тілько великі, нерозумні діти...

Ще недавно писав я про трьох китів, на котрих держиться зараз українська культура — Грушевського, Винниченка і Олеся.

Дух національної культури "дышет, идѣже хощет". І в народній казці, і в народній пісні. І в архитектурних формах, і в пластиці танців. Але кожда сфера штуки має своїх жреців. Доля народа вибірає їх носителями натхнення. Вони втілюють в собі бажання нації. Їх ми мусимо берегти, як зіницю ока, не тілько від руїни, а і від житейського бруду.

Колись Ґорький сказав, що він не знає більше брудної роботи, ніж політика.

Вимагати від реального політика, щоб він був чистим, як невинна голубка, значить вимагати від трубочиста, щоб він ходив в білій одежі та в білих рукавичках і не забруднив-би їх. Політика є безконечний компроміс по своїй натурі. Вульгарний переклад на нашу мову цього слова був би — "шахрайство"... Рахувати на благородство в політиці це те-ж саме, що рахувати на милосердя противника в шахматній грі.

Ми — Українці — вже вийшли з стадії кустарного хазяйства в громадськім життю. Минув той час, коли кожний український діяч мусів бути одночасно — "і швець, і жнець і на дуду ігрець"... Для брудної політичної роботи ми маємо дипльоматів і петроградської і віденської школи. Васильки і Порші, Донцови і Степанківські, Славінські і Мацієвичі — для перших кроків нашого міжнароднього життя остілько добре справляються зі своєю чорною роботою, що ми не сміємо тягнути до неї те, що є у нас найціннійшого, представників нашої духовної культури.

Правда, ті, кому дано більше пяти талантів, иноді вживають їх для всякої і навіть брудної роботи. Правда і те, що не завсігди старий артист легко прощається зі світом рампи. І в 60 років пробує грати молоді ролі, хоч навіть на ґеніяльних артистів шкода буває дивитись, коли вони насилують природу.

Ми не жаліємо своїх, не бережемо своєї національної гордости! Ламаємо їх репутацію так само, як в свій час поламали державу і з за одного дурника в ґенеральськім мундурі, зруйнували військо, розтратили і змарнували народне господарство, розбили симпатії до нас наших натуральних друзів.

Ми маємо старого громадського діяча і гарного історика Грушевського. І по літам і по своїй тяжкій роботі він заслужив на те, що-б його, як св. Онуфрія, вправити в раму, примостити в "божницю" і берегти його від пороху.

Правда, 70-літний Масарик сказав недавно, що люде тяжко помиляються, кажучи, що з літами людина підупадає інтелєктуально. Навпаки — вона набирає цінного досвіду і робиться ще ціннійшою. Але натуралісти знають свої закони: з того часу, як костеніють черепні шви, мозок перестає розвиватись. І людина йде не вперед, а назад, як би ґеніяльна вона не була.

Грушевський — представник кооперативів, Грушевський на II., Грушевський на III. Інтернаціоналі. Грушевський в розмовах з Копом. Це є зловживання іменем, святинею, котра вже належить не лише особі, а й цілому народові. В інтересах всеї нації треба берегти це імя від чорної брудної політичної роботи. І це мусять памятати і кооператори, і наші партійні діячі. Удар по таким іменам — це удар по національному "достоянію".

Недавно вийшла "Нова Доба", як сповіщає "Вперед", — орґан Винниченка. Можна бути ріжних думок про те, чи має право існування комуністична партія, чи ні. Я принайменш певен в тому, що вона зараз має більше резонів на життя і роботу, ніж розгубивша свої паспорти і клієнтів партія єс-ерів. Я думаю, що також, як і наша права — хлібороби-державники, комуністи повинні відіграти свою ролю. Але та "ізвощича" лайка, що мутним потоком пливе зі сторінок орґану Винниченка, ті випади проти окремих діячів — недавних однопартійників шановного письменника, б'ють не лише по репутації избиваємих "младенців", а перше всього по репутації самого Винниченка, котрий більшість з них сам же попризначав.

Ні на одну хвилю ми, а ще більше його друзі і приятелі, не маємо право забувати, що він є талановитий белєтрист, але для урівноваженого політика у нього занадто багато вогню, темпераменту. Його імя як белєтриста — це громадське, національне майно. Як політик, він може вчинить те-ж саме, що вчиняв Ґорький. Винниченко кається в тому, що раніш не пристав до большевиків. Ґорький посилає прокляття большевицьким узурпаторам і кається в тому, що віддав їм своє імя на поталу.

Але найсумнійше вражіння робить те зловживання, яке чинять деякі ґешефтмахери з іменем Олеся. Ми знаємо про його тяжку слабість. Людина має занадто чуле сердце; занадто багато воно працювало, щоб залишитись здоровим. Людині потрібна не дипльоматична служба, не робота редактора політичного орґану, а спокійна, тиха праця в гарній санаторії. Він заслужив у народу цей спокій. Йогож іменем витирають кутки прогорівші адміністратори, топчуть в бруд поганеньких інтріґ дрібненькі галицькі спекулянти. Банкроти думають врятувати свою підмокшу репутацію, ховаючись під стяг імені народного співця. Це є в тисячу раз тяжчий злочин, ніж зловживання фальшивими паспортами членів Верховної Влади. Це експропріяція найціннійшого духовного майна нації. І проти цеї спекуляції ми мусимо протестувати, мусимо кричати всіми силами наших легенів. Кавярняні "На переломі" і "Сміхи", в котрих галицькі інтриґани зводять особисті рахунки з ворогами колишніх адміністраторів, не мають права тріпати імя Олеся. Воно, так само, як і імя Грушевського і Винниченка, не належить вже тілько людині: це є скарб нації.

Не меньш сумне вражіння робить і те тяжке становище, в яке попав Кошиць з Капелею. Хто знає закордонну ситуацію, власне залаштункове міжнародне життя, той знає, яку траґічну ролю відіграли Мартоси і Макаренки в нашій недостачі грошей. Зараз найціннійще придбання нашої культури за остатні роки, і разом з тим найдужчий наш представник в міжнародній політиці Кошиць і його Капеля, як жебраки, тиняються по чужій землі і мусять з протягнутою рукою клянчити, як милостині, злиденні грошики на прожиття. І це в подяку за ту титанічну роботу, яку Кошиць зробив на протязі навіть не цілого року.

Панове адміністратори! Будьте шіберами. Спекулюйте народним майном. Грабьте його остатні грошики. Але не убивайте народньої душі. Не угашайте народнього духа. Бо коли хула на Духа не прощається, то спекуляція духовним майном народа тим більше вам ніколи не забудеться!...

[Воля, 20.03.1920]