На громадській службі.

На ложи болізни боровся зі смертю молодий, несповна сороклітний мущина. У нього пятнистый тиф. Висока горячка вкрасила румянцем його лице. Коло нього жінка. Не допущено до недужого ні старенької матери, ні брата, ні одинокої дитинки.

 

Коли в Бриґідках вибух тиф, він не вагався ані хвилинки. Заходив дальше поміж нещасних, яких ще не відвезено до шпиталю, хоч усі вони були кандидатами до епідемічних бараків, відки вела дорога на цвинтар. Вглядався він в обезсилені лиця, списував прізвища, бо деяких навіть не втягнено в реєстри, випитував, відки їх інтерновано і готовив просьби о звільнення. Написав тих просьб около тисячки, за кождою з них сам ходив і виєднував нещасливим найбільший скарб чоловіка — волю. Колиж у тріскучий мороз побачив невзутих і на-пів голих, обдертих з одежі, розплакався на голос при суддях і при нещасливих увязнених. І се помогло. Найшлися чоботи й одежина, бо він випросив...

 

А дальше був він у таборі смерти в Пикуличах, бо столичні власти не хотіли вірити, що там сотку жертв денно забирає смерть. Відтам привіз страшну недугу.

 

Лежав на ліжку. Лице його було гарне, таке гарне, як чиста була його душа, як велика і безкорисна була його громадська праця. Він мерзився гієнами, що заходили також між нещасних і веліли виставляти собі векслі, або забирали їм останний гріш, призначений на відживлення. І крізь горячку маячив він про нещасних:

 

— Ще не пустили?... Пустять небавом! Я вніс просьбу... Ви вже вільні!... Сховайте гроші, купіть собі хліба, бо я не гієна, я ваш брат і чоловік! Боже, а ви без чобіт, у такий мороз?.. — говорив він і зривався, щоби виходити для бідних полекші, чоботи, одежу і свободу...

 

Молодість перемогла. Нині він вже приходить до здоровля, а ті, що бачили і цінили його працю, його безкорисність, його посвяту, радіють, що небавом привитають знову поміж собою сердечного товариша й щирого робітника.

 

— Чому нас так мало? — питав він нераз, коли ноги відказували послуху, а серце мліло з утоми... Чому нас так мало?... Така вдячна праця, а нас так мало!...

 

________

 

Справді, нас так мало було при тій великій, гуманітарній праці в тяжку годину, яку переживав український нарід!

 

Воліли люди сидіти безчинно по каварнях, на хідниках псувати підошви, сплетнями забавлятися, чим братися до праці великої, в xосен найбідніщих, за яку ждала сльоза вдячности, або ще частіще наруга та холодні стіни в тюрмі.

 

Уміли люди нарікати на свою долю, а не хотіли бачити, о скільки більше нещасливі ті, яким віднято волю, а яким у тюрмі заглядала в очи смерть...

 

— Чому нас так мало? Не тільки тепер, але й у мирнім часі, у мирній праці? Чому прізвища одних і тих самих людей стрічаємо в кождій безкорисній роботі? Чому в нас нема поділу праці? Чому байдужні люде збирають плоди з труду робочих волів та нишком з неї глузують? Недобрий то робітник, що тільки на нагороду числить! Але кождий з них зневіриться, коли побачить, що з його поту користають нероби-трутні, що багато гудять, а меду не зносять...

 

Такі думки рояться по голові. Вони мені не дають спокою. Зміни, доконечної зміни вони домагаються!

 

Не один великий, запопадливий poбітник перед часом іде знеможений у могилу, та як за життя, так і в хвилі скону питає:

 

— Чому нас так мало?.. Така вдячна праця, а нас так мало!...

 

А трутні спішать вдоволені за домовиною, бо на праці покійника вони в силу підростали, в люде виходили... На що їм працювати? Вони на те трутні, щоби з праці пчіл жити...

 

І несеться гіркий докір з неодної домовини та з уст осиротілих материй, жінок, дітей:

 

— Не для трутнів він трудився! Шкода для трутнів праці, хоч вона така гарна, кровю серця обагрена, жертвою життя освячена!...

 

І чи не тому нас так мало при роботі, хоч вона така потрібна, велична і свята?...

 

У Львові, дня 11. І. 1920 р.

 

[Громадська думка, 15.01.1920]

15.01.1920