Невідомий оповідач 50-ої казки Рудченка. — Остання молитва старого льва.

 

Невідомий оповідач 50-ої казки Рудченка.

 

Під нинішню важку добу одинокою відрадою, сердечною товаришкою являється для мене неодна, стара, забута українська книжка.

 

Щоби розвіяти безпросвітню журбу, опанувати духову боротьбу і переворот, що останніми часами страшно мучать мене, вглубляюся залюбки в скарбницю устної словесности українського народу і знаходжу в ній забуття сірого дня й нові творчі цінности.

 

Коли висиджую над працями ученого етноґрафа, Володимира Гнатюка, то розумію його велику любов до тої безконечної ґалєрії байкових типів, характерів та казкових появ, подій і драм і бачу, як він далеко від злобної метушні дня почувається ґаздою і царем в цьому пребагатому, кращому світі. Для нього він також одиноким захистом в турботах і терпіннях.

 

Не буду розводитися над почином, мандрівкою, впливами, персоніфікаціями народних байок, казок, анекдотів, новель, лєґенд, вірувань, мітів та пісень, це все знайдете в цінних, приступних працях Гнатюка й инших учених. Мене займає головно національний кольорит, а зокрема тут і там індівідуальність, що так скажу: авторський хист деякого оповідача, його поява і спосіб, в якім він редаґує, передає своє оповідання. Передають нам ті цінности скромні, звичайно неписьменні люде, прості селяне, але часто доводиться зпоза стрічок якогось оповідання відкривати ориґінальну, щиру, нераз незвичайно гарну і багату в досвід душу й появу самого оповідання. Хвилями, здається, що маю його перед собою, чую ритм його серця, темпо віддиху і йду за основою його думки. О скільки дорощий і вищий нераз такий наш скромний дядько оповідач, від деякої гордовитої, холодної, чужинецької слави.

 

Одної безсонної, самітної ночі дійшов я до 50-ої казки Рудченка, п. н. "Змій". Відома казка про брата і сестру, яка влюбилася в змію і від тої пори за намовою і радами того змія старається зігнати брата зі світа. Змію пояснює Гнатюк як олицетворену появу навісного, злого духа (Incubi)*).

 

Цю казку записав якийсь Шишацький-Ілліч, від кого і де — не відомо. Рудченко перепечатав її як варіянт до своєї попередної казки, із "Черниговских губ. Вѣдомостей" 1858 року.

 

Невідомий оповідач так зачинає свою річ:

 

"Ціх казок так багацько є, що, їй Богу, їх і не збагнеш усіх. Одну почнеш, а десять в мізки лізе. Було ще за молода, оце як зберемось до купи — душ десять, або й більш, дак наслухаєшся вже всього. Що то, справді, як то воно зволано у Бога святого, що з почину світа було якось инак, зовсім не так, як на нашім віку, звичайно робиться: чуєш у казках — то змії, то річки були живоробки, то цілюща та мертвяща вода, да-й чого не було, крий Боже! Було, як почне хто казать казку, звичайно, про змія, то так його наче і ввижаю перед собою, так наче от, він і стоїть, або сидить переді мною — жовтий як гарбуз печений, крила — наче у доброму вітряку, а хвіст — сказавби у ящірки. Так усе було і думаєш — ось вилізе зпід печі, або що. От, сплилаж моя річ на змія, то й я почну вам, добродію, казку про змія. Слухайтеж — як здаватиметься вона вам".

 

І пливе оповідання щирим жемчугом українського слова: "Живуть собі там рік, чи другий, усе у їх іде як по ниточці... Галя така білолиця та румяна, що тілько в казці сказать, чи то у сні побачить. Було оце дівчата дивляться-дивляться, зглянуться одна на другу, страхнуть головоньками од жаху, далі знов на Галю дивляться, і любуються, і радіють, і усміхаються. Про парубків вже нічого й казати. Отож до ciєї Галі да внадився змій".

 

"Брат і віри поняв" (сестриним, ласкавим, брехливим словам). "А того не знав, сердега, що жіноче племя лукаве, то тілько з ким знюхається, то вже певно готове збрехати перед самим рідним чоловіком, не глядить воно — чи то брат, чи то батько, чи то мати. Усякого продати воно готове за свої любощі, за свого коханого, хочби то і сам чорт був. Євине кодло — сказано! Підлицяється".

 

Брат по Гераклевих трудах видобувся вкінці при помочі вірних звірят з погубних лабет змія і сестри, взяв її, "скував ланцюгом, засадив у погреб, поставив цебер да і каже: Ну, сестро, — радів я тобі, да ти зненавиділа мене; наплач же тепер оцей цебер сліз, так тоді я одзволю тебе.

 

Прошло вже з того часу не сто і не тисячу літ, а сестра Іванова усе під землею десь плаче тай плаче. Вона вже не один цебер наплакала, так що сльози її аж на цей світ сходять. Аже ж оце чого, як тільки сонечко зажевріє, то по всякому дереву і по всякій билині роса і виступає? Аце-ж не що, як тії сльози Галині, — да тілько вони такі грішні, що й дерево їх не приймає — усе до долу скапують да й скапують. Галя, може, струхла там у землі по сей час, а слід її усе таки на землі остається.

 

А Іван після того взяв хортів своїх, да й пішов у світ за очима"...

 

Безіменний дядьку, невідомий приятелю з 1858 року! Де Твої очі тепер під цю зимову, безсонну, місячну північ? Коби я Тебе мав при собі, серед моєї самоти і тиші, промінявби сотню грамотних товаришів за Тебе одного, поділивсяби останньою чаркою, останнім куском і синовим серцем!

 

А може Твоя дорога постать спочила вже на розлогій, українській землі?...

 

Все-таки я знаю, що Ти живеш і що Твоє серце далеко від покаянних сльоз невірної сестри, якої історію передав Ти отсе нині для мене.

 

*) Диви: Caesar Bandi у Vesme: Gtschichtte. d. Spiritismus. ІІ. Том. стор. 327.

 

 

Остання молитва старого льва.

 

На розлогій площі передмістя розтаборилася менажерія — доживотна тюрма диких звірят. Станув великий деревляний будинок, в ньому багато залізних клітей.

 

Стрункі, писані кози з чорними, смутними очима гуріс, сибірські вовки, полярні медведі, африканські гієни, слони, жирафи і всякі инші жителі далеких лісів і пустинь. В голоді й холоді мандрували вони світами, кожде тужило за своїм підсонням і ниділо в людській неволі.

 

Гієна носила в зубах шмат кінського мяса і ждала терпеливо, аж воно зіпсується, вовк глядів з підлоба з понурою непримиримістю, свідомий своїх природних прав, як обвинитель людського, цівілізованого світа. Добродушний слон навязував знакомости з публикою, ставав посередником між звіринним і людським світом та фільософічною рівновагою і розумними малими очима давав пізнати отсі правди:

 

Найлютіший під сонцем звір — чоловік, видумав неволю і всякі жорстокі муки на лиш для звірят, але й для вас, своїх ближніх. Моря крови і сльоз від замерклих епох не висихають по нинішний день, пекло горя і мук не переводиться і чим далі ваш брат втік від природи, чим більше чваниться цівілізацією, культурою, тим гіршим став лицеміром, брехуном, катом і тому чоловік найбільше проклятий хижак і варвар зі всіх звірів, бо проклятий через свого ближнього, через міліони невинних жертв.

 

Ми, звірята, не сіємо неволі, не знаємо лицемірства, ні брехні — тих основ, на яких спочиває ваш світ. Нема у нас мести ні зависти. Деякі роди з нашого світа записалися славно в вашій історії як найкращі слуги, найвірніщі приятелі чоловіка, кращі від його ближніх своїм серцем і тим, що не знають вашого пустомельства, метелиці марних, брехливих слів. Навіть цей неситий, старий ортодокс, вовк, що придержується вірно відвічних прав природи, стоїть нераз вище від одиниць з вашого кодла. Вовк ніяким чудом не може стати чоловіком, натомість цівілізований чоловік вступає нераз в сліди того хижого звірака. Прочитайте, що пише ваш поет Альфред de Vigny про смерть вовка. Ви втекли від правди і природи, не слухаєте вашого Христа, ні його апостола Толстого, який любив вас не менше, як нас батько Дарвін і Брем. Ви вбили права природи, занапастили горожанство одиниці і сотворили неволю з її по злодійськи видуманим голодом на затрату духа й краси і приносите сором і ганьбу нашій звіринній суспільности.

 

Такі невідрадні замітки піддавав добродушний слон.

 

Розумними, спокійними очима Толстого й Дарвіна дивився старий лев перед себе.

 

Біля него левиця, як прозаїчна ґаздиня поралася коло кінської гомівки. Держала її в лапах, перехиляла голову на боки, якби грала на пищалці дикого племени.

 

В сусідстві неволився молодий лев. Ходив в поперек залізної кліти з кута в кут. В ряди годи ставав і міркував, скілько дороги лишив за собою, де він і що з ним. Пізнавав, що стоїть на одному місци і ходив далі. Коли втомив його той німий, безрадний протест неволі, лягав і тужив за безкраїми, соняшними очеретами, в яких співав легіт і блукали стада скороногих ґазель.

 

Так минали місяці й літа.

 

Останні проміні продиралися крізь дах буди, старий лев підіймив голову і почав молитися з запалом дервіша. Його очі прислонила мла, він не видів людей, ні залізної кліти, могучий рев морозив і потрясав до глибини, як громовий рип брами світа, як розгомонний гук машини.

 

Молитва й туга дикого звіра і первісного чоловіка — однакові. Природа й воля, сонце, ліси, пустині, ночі, місяць — вселенна, це їх бог, вони самі, частина тої природи і бoгa і тому до нині ще в звірятах добачують деякі племена своїх богів. Боже єство спочиває в живій і мертвій природі. Звір по свойому видить Бога — більше, здається, і людський, цівілізований світ не відкрив на тих шляхах нічого вищого, ні нового.

 

Левиця поклала голову на лапах і щурила уха. Голос льва був для неї любимою піснею. Коли рев линув филями гомонів, причувалися їй відгуки инших львів, вона підіймала голову і водила зором понад юрбу і поза себе, але скоро клала знову голову на лапи і тонула в тропічнім підсонню, в далеких країнах пустинь, лісів та оаз, що виринали з молитви-туги її товариша неволі і вона вдивлялася як заблуканий пустинник в наповидні з'яви фата моргани.

 

Прийшло врешті і для старого льва освободження з муки неволі. Лежав на боці, стогнав, гостра горячка палила його, віддих рвався, левиця студеним язиком лизала його чоло. Шмат кінського стерва лежав неткнений в куті кліти.

 

Питомою вдачею звірят в неволі, не звертав лев уваги на окруження, поводився з гордістю і легковаженням супроти двоногих появ. Прочуваючи свою кінчину, почав звичаєм звіринного світа дерти лапами під собою, щоби дістатися до матері-землі і сховати в неї себе. Але долівка була з дубових брусів і старий лев по довгому труді повалився обезсилений.

 

Ветеринар видав оречення смерти.

 

Була це рідка подія в місті. Властитель менажерії оповістив окремими афішами "Смерть царя звірят і пустині" і поклав подвійну оплату цеї надзвичайної програми.

 

Коли публики нагромадилося стілько, що буда й каса тріщали, поліція заборонила впускати нових гостей і приказала заперти вхід. Треба було відділити левицю. Пробували підманити її шматом стерва, але вона не далася і не відступила від старого льва. Малою зловили її враз з ним в полон ці двоногі страшні звірі. Довгі літа жила вона і мандрувала з цим товаришем недолі і юних герців на соняшних вольних пустинях. Послугачі вилізли на платви над клітями, виймили ковані штаби і принесли залізну, кратовану стіну. Два здоровенні драби з гори кліти, а два на долині з боку боролися довго залізними друками, заки повелося їм заскочити її проворним відступом.

 

Тепер оден відважний муж приступив до конаючого льва і двома влучними стрілами револьвера вивалив з близька в його голову.

 

Заметушилася левиця враз з молодим львом, почали гарчати, товкти хвостами як налигачами і розбивати собою по кліти, а хоробра юрба серед реготу і насміхів кинулася з палицями мов на команду і стала бити, штовхати і колоти трупа царя звірів. Дами помагали мужчинам і давали парасольки та палиці бахурам. Врешті послугачі виволікли трупа з кліти, кровава стежка значила його останню путь.

 

Левиця сперла голову на лапи, зеленкуватий огонь перелітав блиском з одного ока в друге, одна брова спадала, друга підскакувала в гору, по шкірі на боках перебігала луковатими морщинами внутрішня боротьба як перстені на глибени.

 

В розпуці майнув образ з юних літ. Левиця притаїлася на горі, перед нею долина в кровавім світлі заходу, навпростець буйними травами шарнула борозда аж до краю пустинного овиду, левицю пронизала дрож, вона насторожила уха і не знала, чи це вітер шибнув так нагло, чи стадо наполоханих антильоп?... Непереможна жадоба підпалила її, кинутися осліп тою бороздою трав на і смерть і життя...

 

Так скінчилася перша точка програми.

 

Від коли молодий лев опинився на тім позорищі неволі, старого лишили в заслуженім спокою, а тресура перешла на него. Він мусів підчинятися приказам поборниці, скакати через шпіцруту і крізь палаюче, паперове колесо.

 

Настав вечір, засвітили кільканайцять нафтових лямп і прийшла черга на молодого льва, він мав показати свою штуку.

 

З ґардероби вискочила вимальована дівка в трікотах і яркій спідниці, в одній руці пістоль, в другій шпіцрута, послугач відімкнув залізні дверці, вона вскочила в кліть, стрілила воздух, крикнула і вдарила шпіцрутою.

 

Тим разом молодий лев не дався змаґнетизувати. Те, що він перед кількома хвилинами бачив, дало йому більшу силу. Він відскочив в зад, притаївся на передних лапах так, що тулуб станув в правильній висоті, а голова при землі, вискалив зуби і з глухим, лиховісним стогоном кинувся вперед. Дівка полетіла мигом в кут, левиця рознесла її на шматки, лев вдарив всею силою в дверні клітки і полетів як мяч на збиту юрбу, за ним левиця шуснула клубком.

 

Затріщали стіни буди, при входах звалились верстви людей, нафтові лямпи позлітали, пекольний вереск, на здвиг юрби грянув тяжкий дах.

 

Так скінчилася остання точка програми.

 

[Вперед! 07.01.1920]

07.01.1920