(Проф. М. Грушевський до Американських Українців.)
Американська "Свобода" помістила в одному з січневих чисел письмо голови б. Української Центральної Ради в Київі проф. Михайла Грушевського до американських Українців, в якому наш славний вчений і діяч малює картину великанських змагань українського народу до волі і державної самостійности за останні три роки та вказуючи на наше сучасне положення, накликує до зєдинення всіх наших сил на здійснення нашого великого ідеалу: самостійної України.
"Ломиться старе життя — каже проф. Грушевський. — В муках і болях родиться нове. Збентежене дивиться на сі муки породу громадянство, яке так довго жило надіями на золоту згоду — думало, що аби тільки сказане було се чудодійне слово "згода", так і щезне вся біда і вернеться назад все, що було перед війною. Та нема назад вороття, треба шукати добра і щастя не за собою, а перед собою, і нема чого живій людині оглядатись та роззиратись у тім, що лишилось за нами, аби не закаменіти та зістатись на віки як Лотовій жінці, про яку в старій Біблії оповідається притчу.
Особливо нам, здоровому і сильному селянському народови! Щоб не забрали у нас вороги, щоб не знищили нам — аби нам зісталась тільки сила в наших руках і в нашому серцю, збудуємо собі нове, ще мудрійше і краще ніж було; аби тільки, кажу, була сила в руках, та розум в голові, та віра в свої сили і в сили свого народу!
Те, що прожилось за останні три роки, повинно в кождій тямущій українській людині ту віру високо піднести. Повні три роки бореться наш нарід, наш селянин, наш вояк, наш робітник, наш інтеліґент за свободу свого краю і народу; за справедливий устрій, за кращі умови для працюючого люду; бореться в обставинах неймовірно тяжких, не маючи нівідки помочі й потіхи, а тільки саму ворожнечу, клевету та лайку. Платить кровю своєю й життям своїм за сей потяг свій до справедливости і свободи, і всетаки не впадає у сій боротьбі, а веде її далі, не зражуючись нічим, ніякими неуспіхами, ніякими підступами ворогів, а навіть проявами малодушности, підлоти та зради, які в тяжкі хвилі прокидаються серед самих своїх!
І то мусить бути, мусять бути і слабодухи, і просто середні люде, яким нарешті урветься і відвага і витривалість. Але на місце одного ослабленого чи підупалого знаходяться другі і треті, які таки заступають і ведуть справу, як уміють і як розуміють, не завсіди може й найліпше, та конець кінцем таки Україна бореться, вже третій рік за своє державне істнування, за свою незалежність.
Про сю боротьбу ми сливе нічого не знаємо; до нас долітають тільки чутки, переважно недокладні, і в кожнім разі дуже-дуже неповні, таксамо як в часі, коли наш нарід бився на Україні з Німцями. Колись в спокійнійших часах можна буде зібрати відомости і списати ті геройські діла, ті великі жертви, котрі наш нарід і його переважно незвісні нам герої зложили за сі роки своїй вітчині, розплачуючись за всі віки її пасивности і занедбання.
Знаємо, що тепер кожде село, кожда громада фактично стала самостійною республикою, і полишена цілим світом на свої власні сили та розум, вона править у себе суд і розправу; борониться від злодійства і розбою; відбивається від ворогів; розділює землю; дбає про поживу і все. Не все те може йти гладко в таких трудних обставинах, але люд наш виявляє в тім великий орґанізаційний хист, велику розвагу — і велику свідомість, якої кілька літ тому ніхто ані в мислях не припустив би у нього.
Оттому не повинні ми тратити серця навіть від серіозних невдач або помилок, які неминуче мусять робитись в такій неймовірно трудній ситуації, в якій опинилась тепер Україна.
Весь світ проти неї!
Лівим, соціялістичним і радикальним кругам не подобається її боротьба з большевиками. Вони хотілиб, щоб вона якось погодилась з ними і разом стала проти спільного ворога — всеросійської реакції, відроджуючогося царизму. І ліві українські круги весь час дійсно шукали такого порозуміння, тимбільше, що навіть і в основних поглядах не дуже з ними розходились, домагаючись власти трудовому селянству та робітництву. Але московські большевики не вдоволялись тим, щоб Україна орґанізувалась яко самостійна республика, з національним українським характером, так як хотіли того українські селяни (така резолюція була принята на трудовім конґресі в Камянці в березні, де ще я засідав яко почесний голова перед виїздом з України).
Московські большевики хотіли правити Україною та використувати її для Московщини, а сього не хотіли позволити наші селяне, кажучи, що вони "проти комуністів", і воювали та бились проти сих "комуністів", себто московських зайдів большевиків, що хочуть правити Україною.
Але ще більш ворожо і рішучо наші селяне настроєні проти Денікіна та його добровольців; проти їх плянів на привернення старих царських порядків; проти тих офіцерів в царських погонах; проти поліцаїв та жандармів; проти поміщиків, що йдуть з добровольцями карати всіх, хто робив революцію; хто ділив землю; хто здирав московські вивіски. З ними не може бути згоди в українських повстанців, тому й Директорія мусіла проголосити війну проти Денікіна. І через се й праві, капіталістичні та імперіялістичні, консервативні та революційні европейські круги також проти Українців, скількиб вони не хвалились своєю боротьбою проти большевиків!
В такім незвичайно труднім положенню, маючи нараз проти себе і лівих і правих, уряд Української Республіки рішив пошукати опертя у своїх найблизших сусідів на заході, Румунів та Поляків, що їм також, як і Україні, відновлення єдиної Росії, чи царської чи большевицької, однаково грізне і небезпечне, та що вони через се підтримають Україну в боротьбі з большевиками і з Денікіном; дадуть їй те, чого вона не може дістати зза кордону безпосередно — амуніції, збруї, одежі і всього иншого, та виступлять за неї адвокатами перед державами антанти у справі признання української Республики та установлення з нею дружних політичних і торговельних зносин".
Це справді лежало в інтересах обох цих сусідів, тому проф. Грушевський жалує, що на чолі польського правительства нема під цю пору, як і не було за кілька століть взад людей, котрі зрозуміли би, що замісць спекуляції на українську слабість, замісць торгів з ворогами українського народу, ведених о поділ української шкіри, краще було би обезпечити долю польського народу щирим і чесним порозумінням з "братнім народом".
А поки що дійсність говорить що инше. Проф. Грушевський згадує про прихильність начальника Пілсудського до незалежної України та про голоси цих Поляків, що всю вину складають на Дмовського. А опісля пише про те, що діється в Галичині. Згадує про нищення українських шкіл і видавництв, про виморювання голодом і тифом по вязницях і про все те, що доводиться нам і бачити і чути і писати і читати мало не що днини. Далі згадує там професор про пересування польської границі, як вона йшла у східнім напрямі зразу на Случ, опісля з Могилева Подільського на Житомір і далі на Гомель, найблищим етапом є границя з 1772. року, та вже йшли балачки про вихід Польщі на Чорне море!
А далі сказано ось що:
"Тимчасом, не завсіди зручні переговори та заяви, які складались представниками українського правительства на те, щоб позискати Поляків, задалеко посунені чемности чи заспокоєння викликали невдоволення та підозріння серед наших галицьких братів; створили те, що найстрашнійше може бути в теперішній хвилі: — внутрішний розлом, обопільні підозріння та обвинувачення в зраді! Хто зна, чи не без зручної чужої руки пійшли вісти про далекосяглі уступки зроблені чи запроєктовані Польщі, а потім, чи рівнобіжно з тим, про переговори Галичан з Денікіном та перехід їх на його сторону. Цілий місяць про сю галицьку зраду кольпортувались відомости на всякі способи по світовій пресі, поки справді сталось се лихо, се внутрішне роздвоєння, яке наповнило зневірою своїх, а наших ворогів радістю й надією на неминучий упадок для української справи! Розуміється, українська справа через те не згинула; озброєний український нарід, українські повстанці, прийняли на себе тягар боротьби. Але шкода всетаки сталась велика! Розбито фронт, з мало оправданих мотивів передано в польські руки Поділля, утруднено тим ще гірше звязки з Европою, а головно поглублено і скріплено той внутрішний розбрат, який треба вважати найбільшою небезпекою!
Сю небезпеку всіми силами треба знищити! Коли в справі Галичини були дійсно дані якінебудь далекосяглі заяви без відома й участи представників західної области, вони мусять бути однодушно всіми представниками українського народу уневажнені яко неправосильні. Делєґації Української Републики та її західньої области свого часу зробили досить рішучі заяви мировій конференції, — запротестували проти сього, щоб хто небудь мав розпоряджати західніми областями українськими проти волі їх населення, і на сім мусимо стояти. Що хто-б не робив з Галичиною, її воля належати до України може бути відмінена тільки самою людностю Галичини. До того-ж часу держави антанти, коли вже поробили ріжні зарядження в Галичині, повинні подбати про те, щоб її населеннє не терпіло біди і насильств наслідком сих заряджень!
Тому, що Поляки досі не приняли рішення мирової конференції, що віддавало їм Галичину тільки часово (хоч на 25 літ) ще є час і нагода ще раз піднести протест такого нарушення прав галицької людности та добиватись перегляду сеї справи. Ви, дорогі земляки, повинні постаратись підняти сю справу перед компетентними американськими кругами, поки так стоїть справа.
_________
В наших же внутрішніх українських відносинах ми повинні приложити всі старання до того, щоб як скорше і ґрунтовнійше забити сю розколину, яку на нашім народі зробила чи наша нерозвага чи інтриґа наших недругів. Нарід наш висловив свою волю, щоб Україна була одна, Східня і Західня, Наддніпрянська й Наддністрянська, один край і один нарід, одно тіло й душа, і нема що копирсатися в другорядних відмінах сих двох частин нашої єдиної вітчини, заподіяних неприхильними обставинами нашої історії, а треба підносити і скріпляти все те, що їх єднає та вяже, а не те, що їх ріжнить та ділить. І сей новий, свіжий розбрат треба не роздмухувати та ятрити, а покрити покровом братської розумілости, міркуючи, що мабуть більше в нім було і з одної і другої сторони односторонного погляду та непорозуміння ніж злої волі. Треба помирити посварених, ставши між ними, і ту неохоту і недовірє, що між ними виникло, вигладити і перемогти новим могутнім спільним поривом до єдиної національної мети!
В тім як і в багато инших справах Ваш голос, заокеанської України, може і повинен мати великий вплив і значіння. Ви взагалі багато можете в теперішній хвилі, дорогі земляки, — лиш умійте хотіти! Я з великим інтересом і втіхою сліджу за Вашими заходами коло обєднання в спільній національній акції всіх українських сил Америки. Про те, що Ви моглиб зробити для української справи під теперішний час, напишу згодом осібно.
З щирим привітом,
М. Грушевський.
[Громадська думка, 05.02.1920]
05.02.1920