З приводу актуального для свого (а, як виявилося, і нашого) часу земельного питання молодий (тридцятирічний) Франко написав спеціальну політико-економічну працю «Galicyjska własność ziemska. I. Cyfry i fakty. II. Projekta reform» і опублікував її у польському журналі «Przegląd Społeczny» (1887. Т. 3. Nr l, 4), який виходив щомісяця у Львові. У цій праці виклав «в головних нарисах проєкт націоналізації землі, витворений на Заході і приложений потроху до наших відносин» [т. 44, кн. 1, с. 576]:
«Перша й загальна основа всіх проєктів націоналізації землі <…>: земля – спільна власність цілого народу, що жиє на ній. Із тої основи випливають дві дальші: земля ані в цілості, ані в жадній часті не може бути нічиєю приватною власністю, але кожде покоління може тільки брати її в посідання чи то індивідуальне, чи родинне, чи колективно-громадське, і далі: кождий горожанин [громадянин. – Є. Н.] краю має право в міру своєї інтелектуальної та економічної здібности бути введеним у дожизненне посідання такої частини землі, яка би запевняла йому й його родині удержання та правдиво людський розвій» [т. 44, кн. 1, с. 573].
Така концепція націоналізації землі відповідала соціалістичним поглядам на земельну власність, достосованим до ідеї рівночасного збереження капіталістичного ладу, бо проєкт передбачалося реалізувати
«не зміняючи до самої основи суспільних відносин, не виключаючи конкуренції капіталів, розвою промислів та торгівлі, але, навпаки, запевняючи тому розвоєві тривку, бо загальнонародну, підставу <…>» [т. 44, кн. 1, с. 571].
Тобто з ринкової економіки вилучався ринок землі (вона не мала функціонувати як товар). Щодо зацитованої вище «другої основи» Франко пояснював, що вона випливає «з політичного положення наших народностей» (оскільки стаття була написана первісно польською мовою для львівського польського часопису, то в ній ішлося про українців і поляків Східної та Західної Галичини):
«Не маючи політичної самостійности, серед національних утисків і чужоплеменних визисків, ми, русини й поляки, в першій лінії повинні дбати про те, аби вдержати свою землю під своїми ногами. Той оклик: “польська земля для поляків, а руська для русинів” повинен подиктувати нам і дальші правила: недопущення чужоплеменних до посідання ріллі в наших краях або допущення їх тільки в виїмкових випадках і вирівняння досі починених нам через них утрат через примусове вивласнення [конфіскацію. – Є. Н.] за виплатою індемнізації [відшкодування поміщикам збитків. – Є. Н.]» [т. 44, кн. 1, с. 573].
Франко пояснював:
«Щодо індемнізації, то, без сумніву, її могли б одержати тільки ті, що при введенні національної землі тратять, і то лише в міру того, скільки тратять. Отже, властителі більших земельних посілостей повинні би зложити декларації, чи хочуть і надалі лишитися в посіданні землі і в якім розмірі (розуміється, не переступаючи установленого maximum), а в міру тої декларації одержали б індемнізацію чи то за цілу свою власність, коли волять покинути рільництво, чи то за ту часть, яка відійде з їх посідання. Комплекс, що лишається в їх посіданні, не повинен бути індемнізований» [т. 44, кн. 1, с. 575].
Згодом програма мінімальна Русько-української радикальної партії (РУРП), утвореної 4–6 жовтня 1890 року за участю Франка, передбачала не лише зменшення податків для бідних верств і збільшення для «багатирів і капіталістів», особливо «більше оподаткування великих спекуляційних операцій капіталістичних», а й перехід землі правовим чином у «власність громад»¹.
А ще пізніше – через десять років – Франко в «Нашій економічній програмі» (Свобода. 1900. № 7–10/11, 13. 17.ІІ/1.ІІІ–30.ІІІ/12.ІV), що була частиною «Народної програми» тепер уже новоствореної Української національно-демократичної партії, до якої він перейшов як один із її засновників, знов-таки, ставлячи за мету національну економічну незалежність галицьких українців, наголосив на конечності народної (національної) власности на землю:
«Змагаємо до того, щоби наш народ в продукції, кредиті та торгівлі визволився від зависимости і визиску із сторони інших народів і країв, щоби мав у своїх руках потрібні средства продукції, передовсім землю, та розвинув у себе свій власний промисел, торгівлю і кредит» [т. 44, кн. 2, с. 523–524].
У ранній статті «Upaństwowienie ziemi» (Kurjer Lwowski. 1888. Nr 360–362. 28–30.ХІІ) Франко писав лише про соціальні аспекти книжки американського політекономіста і публіциста (репрезентанта лібертарних лівих) Генрі Джорджа «Поступ і нужда» (1879; рос. пер.: Санкт-Петербург, 1884), констатуючи, що «спеціалісти» вказали «на численні теоретичні хиби книжки, на слабу знайомість автора з економічною літературою та на односторонність його головної теорії», що полягала в ідеї конфіскації ренти землі на користь держави шляхом земельного податку (автопереклад Франка 1913 р. під назвою «Удержавнення землі») [т. 44, кн. 2, с. 107–108]. А 1903 року Франкову увагу привернули націєцентричні акценти Джорджевої книжки та її рецепції. У критичному огляді «Що таке поступ?» (Поступ. 1903. № 2–26; окреме вид.: Коломия, 1903) як на противагу соціал-демократичній (марксистсько-енґельсівській) інтернаціоналізації суспільного життя на класовій (робітничій) основі Франко вказав на «думки Генрі Джорджа», який у книжці «Поступ і нужда» виступив з ідеєю «н а ц і о н а л і з а ц і ї з е м л і, тобто набуття землі для цілого народу» [т. 45, с. 343] і «висунув на перше місце інтереси поодинокої н а ц і ї як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею». Франка зацікавили такі факти, що
«ся Джорджева думка пустила широке коріння. В Америці й Англії залунали оклики: земля для народу, але з додатком: англійська земля для англійського народу! Америка для американців. <…> І у нас піднесено оклик: Русь для Руси <…>» [т. 45, с. 344].
Хоча Франко обмежився констатацією такого поширення джорджизму, все ж сама увага нашого мисленника до національно акцентованої теорії та її націєцентричної рецепції наводить на думку, що його приваблювала аналогічна ідея українська земля для українців (а не для грошовитих чужоземців).
22 грудня 1913 р. Франко взяв участь у ХХIV Крайовому з’їзді Української радикальної партії, що відбувся в неділю й понеділок 21–22 грудня 1913 р. в залі товариства «Повітова Січ у Львові» (тодішня і теперішня вул. Коперника, 5²; нині тут розміщена Львівська державна музична школа № 2 ім. Миколи Колесси). Франко прийшов перед доповіддю Осипа Назарука «Національна автономія і поділ Галичини», в якій той виклав наукові теорії національної автономії (головно територіальну та персональну³), пояснив їхні переваги та недоліки, висвітлив заходи коло поділу Галичини від часу приєднання до Австрії, зокрема за монографією Івана Кревецького «Справа поділу Галичини в рр. 1846–1850» (ЗНТШ. 1910. Т. 93–97), обґрунтовував користь, яку мав би український народ від такого поділу, вказував способи боротьби за це домагання (поступовий поділ крайових інституцій, відтак загальний). Франко вислухав цю доповідь і розважливо виступив в обговоренні:
«В горячій дискусії <…> забрав між иншими голос Др Ів. Ф р а н к о. Він є проти поспішного ставленя жаданя національної державности. Щодо автономії народів, то рішучо прихиляєся до територіяльної автономії. Нарід без означеної точно границями землі не є справдешнім народом. В сполученю з автономією мусить іти жаданє аґрарних реформ. Бесідник задивляєся на сю справу так, як се представив в своїй книжці на сю тему з-перед 25 літ»⁴.
Франко мав на оці згадану працю «Galicyjska własność ziemska. I. Cyfry i fakty. II. Projekta reform». 23–27 червня 1913 р. він переклав її українською мовою («Земельна власність у Галичині. І. Цифри й факти. II. Проєкти реформ») і надрукував у своїй збірці «статей на суспільно-політичні теми» «В наймах у сусідів» (Львів, 1914). Отже, й пізній Франко вважав свою працю, написану двадцять п’ять років тому, злободенною і слушною.
Невдовзі у передмові, датованій 2/15 грудня 1914 р., до публікації російського автоперекладу цієї праці (Украинская Жизнь. 1915. № 1, 2, 5/6, 7), Франко зазначив, що «она хотя устарела в отношении приведённых в ней цифр и фактов, но не устарела в отношении своего идейного построения и социологической конструкции» [т. 44, кн. 1, с. 663]. Цим, по суті, він засвідчив, що й далі залишається на соціалістичних засадах у питаннях земельної власности й користування землею. Однак у такій його позиції був і повчальний та актуальний для нашого сьогодення національний підклад: Франко турбувався про те, щоб українська земля не стала внаслідок узаконеної купівлі-продажу власністю багатих чужоземців.
Показово, що в новій редакції раннього алегоричного вірша «Наймит», уміщеній у другому виданні збірки «З вершин і низин» (1893), поет наголосив, що «наш народ» не лише користуватиметься плодами своєї праці у вільному рідному краї, а й пануватиме на своїй землі:
І вольний власний лан
Ти знов оратимеш – властивець свого труду,
І в власнім краї сам свій пан! [т. 1, с. 62].
________________
¹ Програма Руско-українскої радикальної партії // Народ. 1890. № 20. С. 301–303.
² Див. оголошення: Краєвий зїзд укр. радикальної партії // Громадський Голос. 1913. № 51. 18.ХІІ. С. 2.
³ «НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ – форма врахування і реалізації в етнонац[іональній] політиці прав та інтересів нац[іональних] меншин, різновид національно-культурної автономії. За задумом австрійс[ьких] соціал-демократів О. Бауера та К. Реннера – духовних батьків ідеї екстериторіальної автономії, акцент на персональності мав забезпечити поєднання інтересів особистості, нації і д[ержа]ви, не ставлячи під загрозу цілісність останньої. Входження індивіда в ту чи ін. спільноту на добровільних засадах забезпечувало новостворюваним нац[іональним] союзам статус колективної юрид[ичної] особи» (Верменич Я. В. Національно-персональна автономія // Енциклопедія історії України. Київ : Наук. думка, 2010. Т. 7 : Мл–О. С. 348).
⁴ Наради XXIV краєвого зїзду укр. радикальної партії // Громадський Голос. 1913. № 52. 25.ХІІ. С. 4.
09.10.2019