Про національну пам’ять як суперсилу народів говорили в контексті міжнародної конференції “Як домовитися з минулим? Пам’ять у світі постправди”, яка відбулася в Києві 3 жовтня. До участі зголосилися історики, письменники, філософи, громадські діячі і журналісти з України, Польщі, Грузії, Словаччини та США. Організатори кажуть, що запрошували насамперед представників тих країн, перед якими стояв виклик переосмислення власного комуністичного минулого, які мають досвід відкриття архівів тоталітарних спецслужб.
Конференція “Як домовитися з минулим? Пам’ять у світі постправди”. Київ. 3 жовтня 2019 року
Національна пам’ять є однією з основ національної ідентичності. Комуністичний режим, який панував понад сім десятиліть, ставив собі за мету ліквідацію українців як національної спільноти. Адже треба було творити якусь нову спільноту, якийсь радянський народ. Тому треба було знищити такі основи національної ідентичності, як мова, культура і національна пам’ять. Щоб відновити національну пам’ять, вважає історик, голова Українського інституту національної пам’яті (2014-2019) Володимир В’ятрович, потрібна політика відновлення національної пам’яті на державному рівні. І тому в посткомуністичних країнах – як-от Україна, Польща, Словаччина, Чехія, країни Балтії – мають діяти інституції, які займаються відновленням історичної пам’яті.
Володимир В'ятрович та Лукаш Камінський
Там, де вдалося хоча б частково знищити національну пам’ять, легше політизувати історію і, маніпулюючи, розділити суспільство. Народ, як наслідок, втрачає силу. Найнаочніший приклад для нас – війна на Донбасі. Хоча, водночас, каже дослідник, війна стала “каталізатором формування української національної ідентичності і відновлення національної історичної пам’яті. І ці процеси мають обов’язково продовжуватися, бо тиск Росії нікуди не подівся і буде лише посилюватися. Тому нова українська влада має провадити чітку проукраїнську політику національної пам’яті, бо вона робить нас сильнішими і здатними чинити спротив російській агресії. Спроби призупинити те, що робилося впродовж п’яти років, можуть бути використані як маніпуляції довкола історії і спричинити розкол серед українців”.
Про такий розкол через різні підходи до формування державної політики пам’яті, який досі не вдалося подолати, каже директор представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Тім. Б. Петерс.
“Як домовитися з минулим – це одне з найважливіших питань і в сучасній Німеччині. За останні 70 років Федеративна Республіка Німеччина виробила свою культуру пам’яті. Берлінська стіна впала 30 років тому. Але вже сьогодні ми чуємо голоси крайніх правих, які хочуть покласти край тому, що вони називають “комплексом провини”. Для нас головне питання не “Як домовитися з минулим?”. Головніше: чому з ним необхідно домовлятися? Ми всі маємо пам’ятати про власну історичну відповідальність”, – зазначає він.
Аж три аспекти формування історичної пам’яті в Польщі, які стосуються українців, розглядає польська публіцистка Ізабелла Хруслінська. Багато років вболіваючи і, власне, будуючи відкритий діалог між Україною та Польщею, вона пояснює:
“У 2003 році відбувся перелом у міждержавних стосунках наших країн. Це тоді, коли були роковини етнічних чисток на Волині. Від цього моменту публічний наратив у Польщі щодо нашої спільної з Україною історії загострюється. Коли ми говоримо в польському контексті про наше минуле, це відкликається відразу до стосунків України і Польщі, це йдеться відразу про українських емігрантів та студентів, яких зараз дуже багато в нас. У польському політичному, медійному і суспільному просторі відбувається постійне накидання минулого на різні суспільні теми. І третій, для мене найболісніший момент – це ставлення до української меншини в Польщі. Вони, поляки за громадянством, стають заручниками ситуації”, – говорить пані Хруслінська.
Ізабелла Хруслінська
Але навіть з назви конференції можна зрозуміти: щоб формувати єдину і сильну державну політику пам’яті, державам не достатньо тільки внутрішньої політичної волі тих, хто при владі. У добу постправди на перешкоді часто стають нові канали і медіаформати, через які з серйозними темами годі достукатися до людини 21 століття. Людини, яка все більше “втрачає” пам’ять, зосереджуючись на певній темі не більше одного-двох днів. Та й то поверхово.
Саме тому під час конференції говорили і про відповідальність медіа за політику пам’яті.
Девід Саттер
“Зараз у США, і в світі загалом, важливість історії постійно забувається. Люди занадто переймаються нинішніми проблемами. Тими, які насправді не дуже значні. Часто можна почути, що зміна клімату – це величезний виклик для нашого покоління. Але цей виклик ми можемо зрозуміти, пояснити, продумати, що робити. Це не так, як геноцид чи комунізм, від якого загинуло близько 100 млн людей. На мою думку, найважливіший виклик, який стоїть перед людством і сьогодні, – це злі ідеї, які можуть виправдати масові вбивства. Бо нам досі важко зрозуміти, що в людській природі призводить до створення тоталітарних режимів”, – наголошує американський журналіст Девід Саттер.
Конференцію організували спільно Міжнародний фонд “Відродження”, Фонд Конрада Аденауера та Центр досліджень визвольного руху.