Дякую шановному Ярославу Грицаку за відповідь. І з задоволенням продовжую нашу дискусію. Аби не ускладнювати читачам ознайомлення з текстом, йтиму за найважливішими, на мою думку, темами дискусії, а не по раніше використовуваних пунктах. За одним винятком — “пункт 3” виділений дискутантом, як такий якого може бути досить для розуміння нашої суперечки.
Пункт 3.
[Володимир В’ятрович пише: «Саме надмірне використання цього інструмента і завдало найбільше шкоди тексту. Іноді захоплення метафорами заводить автора надто далеко від опису минулого, аж у світ фантазій. Наведу приклад красивої метафори в тексті, який демонструє надто вільне поводження з історією. Приклад, який безпосередньо стосується теми, якою я багато років займаюся як історик: польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни.
"У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням — як писав у своїх спогадах один з націоналістів — за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села".
Гіпотеза про кілька десятків (в деяких роботах — понад сотню) знищених 11 липня 1943 польських сіл не знаходить жодного підтвердження в джерелах. За польськими, українськими та совєтським джерелами тоді справді мала місце антипольська акція, яка охопила кільканадцять (тобто до 20) населених пунктів (сіл та хуторів). Натомість перебільшена польськими істориками кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.
Але це ще не вся "метафоричність" опису події.
Яскравий образ Клима Савура, який “спостерігає з високої могили за палаючими селами” — вигаданий.
По-перше тому, що немає жодних спогадів "одного з націоналістів", де б мало про це йтися. По-друге, навряд чи є на Волині якась висока могила, з якої видно кілька десятків сіл».
Відповідь Ярослава Грицака: Такі спогади таки є. Це «Записки повстанця Миколи Андрощука», видані у серії «Літопис УПА» (книга 13). Ось цитата зі с. 37:
«Якраз в той час на півдні (Волині, – Я.Г.) перебував к[оманди]р УПА Клим Савур, з наказу якого в ніч з 29 на 30 червня, якраз в другу річницю проголошення Самостійності у Львові — була переведена загальна акція УПА на рештки польських колоній. В акції брали участь крім відділів УПА, всі боївки в терені. В ту ніч к[оманди]р Савур і к[оманди]р Еней були на Бущанських хуторах, звідки з високої могили обсервували, як довкола палали заграви пожарів, як вияв протесту всім зайдам-чужинцям, що посягають по українську волю і землю».
Це джерело лежить «на поверхні» – книжка видана у серії «Літопис УПА».]
Насамперед дякую Ярославу Грицаку за те, що звернув увагу на спогади, яких я не читав, які, ймовірно, можуть містити достовірну інформацію попри вибірковість пам’яті, на якій постійно акцентує увагу пан професор.
Але навіть попри наявність цих спогадів, саме цей сюжет чудово демонструє недоречність використання художнього методу метафори (перенесення) в історичному дослідженні. Адже в спогадах, які використали як ілюстрацію для опису масової антипольської операції на півдні нинішньої Волинської області йдеться про події, які сталися за понад 150 км на південний схід у Рівненській області (пошукайте на мапі Павлівку, раніше Порицьк, Волинської обл і Бущу Рівненської обл, щоб зрозуміти масштаб різниці).
Але метафорою здійснено не лише географічне, але хронологічне перенесення – у спогадах йдеться про події 29-30 червня, а не 11 липня, як пише Грицак. Згадана «акція на рештки польських колоній» може означати як знищення населення цих населених пунктів, так і знищення будов, уже залишених польськими цивільними. Адже на той час після перших акцій УПА вже почалися втечі мешканців загрожених пунктів на південь чи захід. Крім географічної та хронологічної неточності, в тексті, як бачимо, автор допускає й емоційне перебільшення: у спогадах немає про те, що Клим Савур «спостерігав із задоволенням».
Про становлення української нації, або про «метрику 1914 року»
[Володимир В’ятрович: «Чимало інших яскравих тез, гіпербол та метафор в книзі, теж не допомагають зрозуміти минуле, а радше заплутують вдумливого читача.
Ще кілька прикладів.
"Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би «1914»". Гарно, яскраво, але заперечує усе сказане в попередніх розділах про шлях становлення модерної української нації (паралельний до шляху інших націй), який тривав принаймні з ХІХ століття.
"Це не означає, що української нації не було, — намагається пом’якшити сказане Грицак, — вона існувала, але лише в уяві кількох десятків, у кращому разі — сотні тисяч мешканців української території, які вважали себе українцями. Решта з майже тридцяти мільйонів потенційних українців були переважно селянами".
А звідки такі підрахунки? А чи можна не вважати українцями селян, в яких портрет Шевченка висів під рушниками поруч з іконами? А тисячі селян, які ставали активістами українських організацій (спортивних, просвітницьких, господарських) до 1914-го?
А ті, які в 1914-му зголосилися в лави Українських січових стрільців, — стали українцями якраз напередодні? А український національний рух до 1914 року, з якими змушені були рахуватися в Російській та Австро-Угорській імперіях, з яким гостро конкурував польський національний рух, міг існувати швидше, ніж "народилася нація в 1914-му"? А численні громадські організації, політичні партії, серед яких вже бути ті, що чітко вимагали незалежності України, теж діяли в період "до народження нації"?»
Відповідь Ярослава Грицака: Я би волів бачити докази того, що українські селяни перед 1914 р. масово виявляли національну свідомість. Без доказів таке твердження є тільки голослівною спробою видати бажане за дійсне.
Ось мої докази. Ми не маємо аж так багато спроб соціологічних опитувань перед 1914 р. Але ті поодинокі, які існують, дають нам досить сумну картину. На початку ХХ століття провели опитування серед 420 робітників цукрових заводів у Центральній Україні – котрі, переважно, були місцевими селянами: 319 назвалися «руськими», 16 – «малоросами» і 44 – «білорусами». Це не означає, що вони належали до трьох різних народів. Найімовірніше – що до одного й того самого народу, але називали себе по-різному. «Білорусами» вважали себе ті, хто думав, що розмовляє мовою «білого» (тобто російського) царя. Яка це була мова, самі вони не могли сказати. Частина казала, що їх мова «православна», частина взагалі не могла відповісти.
Такий хаос зберігався щонайменше до перших десятиліть ХХ століття. Всього лише яких сто років тому, у 1918 році, анонімний британський аґент в Україні доносив військовому міністерству про настрої серед місцевого селянства:
«Коли спитати простого селянина в Україні про його національність, він відповість, що він православний; коли ж заставити його сказати, є він великоросом, поляком чи українцем, він відповість, що він селянин; якщо ж наполягати на тому, якою мовою він розмовляє, то він скаже, що розмовляє „тутейшою мовою“. Можна, звичайно, дістати від нього відповідь, що він „руський“, але ця заява навряд чи визначає питання про його відношення до українства; він попросту не думає про свою національність у тих поняттях, що інтеліґенція».
Інша ситуація була у підавстрійській Галичині, де перед 1914 р. існував сильний національний рух. Його сила базувалася, зокрема, на мережі національних організацій, що діяли по селах. Але чи була галицька ситуація радикально іншою? Ось спогади національно свідомого сільського священика о. Филимона Тарнавського. У селі, де він був парохом, місцевий аґітатор переконував селян, що вони повинні називати себе українцями.
«Коли зайшов до хати старого ґазди Михайла Калужки сказав йому, що він українець. Михайло Калужка пішов до коршми і спитав арендаря Шаю Венґляра, що то є українець? Шая Внеґляр сказає йому:
— Українець то такий бідака, що вже десь там скраю за селом мешкає, а ви, прецінь, господар в середині села, та де ж Ви українець! Я б його до суду подав за таку велику образу.»
Тарнавський завершив свою розповідь словами: «Це свідчить, що назва українець в тих часах (рік 1897-й) ще многим навіть не була знана».
Я не знаю конкретних досліджень, котрі говорили би про зміни у рівні національної свідомості серед галицьких українських селян між 1897 і 1914 р. – тому не можу тут нічого сказати. Можу припустити лише, що зміни були. Але чи були вони масовими? Сумніваюся. Я народився і виріс у селі на Стрийщині, у серці – якщо можна так сказати – бандерівського руху. Священик сусіднього села вів щоденник. Ось цитата з цього священика, що стосується 1918-1919 р.:
“Ідея соборної України в народі слаба. Війська, замучені у всесвітній війні, ставилися до своєї справи слабо. Скрізь дезертирство. Тому пригожий момент не використаний. Тому програлисьмо”.
Моя гіпотеза полягає в тому, що український національний рух у Галичині перед 1914 р. мав острівковий характер: він був сильним там, де на селі був національно свідомий священик чи вчитель, який до того ж вів активну громадську роботу. Прикладом є діяльність о. Михайла Зубрицького у с. Мшанець: завдяки його активній роботі це село видало ціле гроно національних діячів, селянських синів, і їхні потомки є знаними зараз у Львові та Галичині інтеліґентами.
Перехід від острівкової до масової націоналізації галицького села стався головним чином у міжвоєнну добу. Тут знову не можу опертися на конкретні дослідження – українські історики воліють досліджувати історію інтелігенції, натомість дослідження селянства сильно занедбані, зокрема тому, що вони вимагають більше вправності і більше часу. Тому обмежуся тут до цитати зі спогадів відомого львівського художника Карла Звіринського, який народився у 1923 у с. Лаврові на Старосамбірщині:
«Ще коли мені було 6-7 років майже всі в селі звали себе "русинами". Слово "українець" лише почало, з великими опорами набирати права громадянства і витіснювати слово "русин"… В Лаврові, населення якого становили виключно українці (якщо не рахувати "Posterunku policji pаństwowej"), [національне] усвідомлення йшло милевими кроками. В 20-ті рр. – ніяково було називати себе українцем. У 30-ті – стидно звати "русином". Як гриби по дощі в селах почали появлятися читальні "Просвіта", кооперативи підпорядковані РСУКу, релігійні товариства, а перед самою війною тов. "Луг", яке стало дуже популярним серед молоді, і до якого я належав з братами».
У своїй книжці я намагаюся показати, що саме Перша світова війна була тим переломним моментом, яка запустила масову націоналізацію селян, і то не лише у колишній підавстрійській, але й підросійській частині. Завдяки війні та революції українська нація, яка перед 1914 р. була лише потенційною можливістю, після 1914 р. стала твердою реальністю. І власне у цьому сенсі я говорю про 1914 як про рік народження української нації.
Припускаю, що Володимир В’ятрович переносить те, що він знає про Галичину у міжвоєнну добу, на період перед 1914 роком. До слова: припускаю, що саме у міжвоєнну добу у селянських хатах з’являється звичай вішати на стіну поряд з іконами портрети Шевченка, а часто й Франка. На користь цього припущення говорить масова акція «Просвіти» щодо випуску і поширення цих портретів. Також про це мені розповідали мої батьки. Я не знаю про такі приклади з-перед 1914 року, хоча не виключаю, що вони могли існувати.
Говорячи про Шевченка й українське село перед 1914 р.: на початку ХХ ст. Борис Грінченко попросив сільських вчителів провести опитування про те, наскільки селяни знають чи розуміють Шевченка. Через брак місця опускаю деталі і перейду зразу до висновку, який зробив Грінченко на підставі цього опитування: “Ми справді маємо великого поета, але в мужичій хаті його ще не знають або мало розуміють”.
Отак то виглядає реальне історичне минуле – і воно сильно відрізняється від того, що ми про нього думаємо чи пам’ятаємо.]
Становлення нації — тривалий процес особливо у спільноти, яка не має своєї держави. Це складно. Народ не може використати державні інструменти (наприклад, один із найважливіших – система освіти). А репресивні інструменти імперій, в яких ця нація визріває, створюють штучні перешкоди.
Якщо йдеться про українську націю, то маємо ще одну ускладнюючи обставину – розділеність між двома імперіями. Відтак поява «острівців» національної свідомості українців, переростання їх в «архіпелаг», а згодом злиття в національний «континент» у нас відбувалося важче і повільніше, ніж наприклад у поляків.
Звісно, Перша світова війна (але не лише 1914 рік, згаданий у Грицаковому «свідоцтві про народження нації») відіграла роль каталізатора. Зокрема тому, що розвалилися імперії, на теренах яких мешкали українці.
Хай на короткий час, але вони спромоглися створити свою державу (спершу навіть дві), об’єднатися з власної волі. І саме цей короткий період революції став визначальним для подальшого розвитку нації.
В свою чергу саме ці два моменти — об‘єднання українців, творення держави — стали визначальними рисами революції, а не погроми. Визначальними не лише для українців, адже зартикулювали «українське питання» у світовому порядку денному. І це питання було одним із ключових протягом всього ХХ століття і не втрачає своєї значимості в ХХІ-му. Ключових в глобальному контексті, бо (не)увага до нього створювала і творить ситуації, котрі справляють вирішальний вплив на становище Європи.
Про підпілля
[Володимир В’ятрович: «Молодим націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя у підпілля, а там у підпіллі вони автоматично стануть головною українською політичною силою». І пише: « Та ні, це не молоді націоналісти заганяли українське життя у підпілля. У них не було таких цілей (вони готувалися до революції, а не підпілля), ані ресурсів. Це робила окупаційна польська влада, яка скорочувала можливості для легального українського життя, з метою його поступової ліквідації».
Відповідь Ярослава Грицака: Польські репресії не виключали спроб молодих українських націоналістів загнати українське життя у підпілля: вони діяли рука в руку, хоча й із цілком протилежних мотивів. Це переконливо показав Роман Висоцький у своїй передмові до збірки «Пацифікація Галичини 1930 року. Документи. Том І» (2019). І ця спроба загнати українське життя йшла всупереч цілям старшого покоління націоналістів, яке творили ОУН у 1929 р. На відміну від молодих краєвих націоналістів, вони дійсно бачили леґальний і нелеґальний сектори як два крила українського руху. Не беруся судити, хто з них був правий чи неправий. Єдине, що можу сказати: розвиток міжвоєнної політики залишав все менше місця для леґальної парламентської діяльності – і то не лише у міжвоєнній Галичині та Польщі, але й у більшості країн на європейському континенті. Перенесення фокусу розповіді на зовнішні обставини не звільняє від обов’язку говорити про внутрішній розкол у міжвоєнному українському націоналістичному русі, котрий потім вилився у боротьбу між «мельниківцями» та «бандерівцями». Цей розкол мав характер конфлікту поколінь – між старшими націоналістами, котрі виросли в ліберальній Австрійській імперії і мали досвід леґальної роботи, і молодими, яким за обставинами авторитарної міжвоєнної Польщі цей досвід був цілком невідомим. Ба більше, останні вважали ліберальну політику причиною поразки національно-визвольних змагань і робили ставку на національну революцію. Про цей поколіннєвий конфлікт багато написано, але найкращим текстом, на мою думку, залишається стаття Зенона Пеленського «Між двома конечностями» у збірнику «Євген Коновалець та його доба» (Мюнхен, 1974).]
Формат боротьби поневоленого народу визначає насамперед поневолювач. Тому молоді українські націоналісти змушені були діяти в підпіллі, вдаватися до терористичних актів, а не працювати в парламенті, міняючи законодавче поле. Як показує світова історія, більшість національних рухів проходить підпільний етап розвитку та використання терору.
Тому, намагаючись вписати історію ОУН у глобальну, варто було б порівняти її з боротьбою за створення своєї держави поляків (цю боротьбу оунівці буквально вивчали із шкільних підручників Другої Речі Посполитої), ірландців, євреїв.
В українських реаліях досвід підпільної боротьби відіграв вирішальну роль у період совєтської окупації, адже, на відміну від інших легальних громадських та політичних організацій, допоміг ОУН зберегти свою структуру.
Цікаво, що в роки Другої світової, коли підпільний рух переріс у загальнонаціональний рух, в ньому знайшли своє місце і представники тих організацій які в міжвоєнний період конкурували з ОУН, зокрема політичних партій на кшталт УНДО і навіть КПЗУ, а також діячі греко-католицької церкви. Тому з певністю можна сказати: для українських націоналістів підпілля ніколи не було ціллю, а лише способом боротьби за “Свободу народам, свободу людині”.
Про мову і реформи
[Володимир В’ятрович: «Актуалізація зусиль зі зміцнення української мови на думку Ярослава Грицака в кращому випадку марна, а то й шкідлива.
"Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане… Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша".
Але чому йдеться лише про обмеження російської? Чому не про підтримку української мови з боку української держави? Чому не наведено успішних прикладів саме такої політики, наприклад, відродження чеської мови чи івриту? Врешті, а зміни в мовній ситуації в нашій країні за останні роки? Їх легко можна помітити, проаналізувавши соціологічні опитування 2014-2021 років. Натомість, Грицак використовує соціологію до 2015 року і констатує: "Нам треба навчитися жити з мовним питанням. Воно як хронічна хвороба, котра докучає, але від неї не вмирають".
Не зрозуміло, що саме автор вважає хворобою. Не двомовність, бо її він описує як норму. Тоді спроби зміцнення української мови?»
Відповідь Ярослава Грицака: Ніде у своїй книжці я не пишу про двомовність як норму, а спробу зміцнення української мови – як хворобу. Це все «фантазії на вільну тему», і мені вони не належать.
Хворобою я вважаю не зміцнення української мови, а мовне питання взагалі. Бо якби воно не було хворобою, тоді ми б про нього в Україні не дискутували і не приймали відповідне законодавство: для чого лікувати те, що є здоровим?
Я не чув про мовне питання у теперішній Польщі, хоча у міжвоєннній Польщі воно існувало. Мовне питання не виникає само по собі, воно є «подарунком минулого». Україна має історію, складнішу за польську – Польща навіть у складі Російської імперії цивілізаційно не належала до «русского мира», за комунізму вона була «найвеселішим бараком у комуністичному таборі», і польська культура ніколи не була так зачищена і спровінціоналізована, як українська. Тому наш «подарунок минулого» є складнішим і тяжчим.
Оскільки мовне питання має в Україні глибші історичні коріння, нам із ним доведеться ще жити довго. Вистачить, припускаю, не лише на наших дітей, але й на внуків. Моя теза полягає не в тому, що це питання треба іґнорувати. Моя теза полягає в тому, що я хочу, щоб дискусії про мову ми, наші діти і наші внуки вели не на голодний, а повний шлунок. А щоб це сталося, важливішими за мову та історичну пам'ять є інституційні реформи – у першу чергу створення незалежних судів. Інакше, боюся, за пару десятків років в Україні буде дуже мало притомних людей, які зможуть взагалі про щось дискутувати. Україна щороку втрачає 250 тис. переважно молодих людей і належить до 10 країн світу з наймасовішою еміґрацією. До слова: на цьому списку вона є єдиною європейською країною, решта дев’ять є країнами Азії та Африки. Саме такий стан речей, на відміну від мовної проблеми, я вважаю набагато серйознішою проблемою.
Науковою мовою ці проблеми називають проблемами економічно відсталих країн і вважають, що ці проблеми мають історичне коріння. Тому стратегія успішних країн значною мірою полягає у подоланні минулого.
Дуже добре про це написав покійний уже Дмитро Фурман – один із найкращих істориків сучасності і, до речі, великий друг України й українців.
«Минуле живе з нами, наше життя, наші почуття і думки немалою мірою визначені подіями не лише недавніми, але й тисячолітньої давнини. І тут діє одне "правило". Чим менше ми знаємо про цей вплив минулого, чим менше визнаємо його вплив, тим більше ми від нього залежимо, тим більше наосліп ми рухаємося накатаною дорогою. І навпаки, чим більше ми розуміємо свою залежність від минулого, тим краще бачимо, яка дорога – накатана, тим більше ми – господарі власної долі, які впевнено дивляться в майбутнє».]
Протягом усіх 90-х в українському політикумі панувала теза «спершу економіка». Відтак питання гуманітарної політики (мови, пам’яті) були навіть не на другому місці. На жаль, така «зосередженість» не допомогла Україні стати сильнішою економічно, натомість недостатня увага до питань гуманітарної політики зробила країну слабкою і вразливою. Це особливо проявилося в 2014-му, коли ціннісні питання, гуманітарну політику взяли на озброєння російські агресори.
Ярослав Грицак теж твердить «у першу чергу створення незалежних судів», так, ніби зміцнення української мови може якимось чином завадити судовій чи іншим важливим реформам, нібито, ми мусимо обирати «або — або».
«Я хочу, – пише він, – щоб дискусії про мову ми, наші діти і наші внуки вели не на голодний, а повний шлунок». Майже, «на хліб не намажеш»
Про героїв
[Володимир В’ятрович: «Закінчу тим, з чого, напевно, слід було почати відгук — з назви.
Зв’язок між двома її частинами геть неочевидний і не стає таким навіть після прочитання книги. Незрозуміло, яким чином подолання минулого може розширити погляд на українське минуле чи, навпаки, глобалізація української історії допоможе подолати минуле.
Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно в українському (як будь-якому іншому) минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати усе минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед.
Теза про потребу "подолання минулого" схожа на раніше озвучувану Грицаком пропозицію історичної амнезії як способу вирішення проблем сьогодення в Україні. При цьому Ярослав Грицак покликався на "успішний" досвід іспанського примирення, аж поки не став очевидним крах цієї політики навіть там.
"Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце", — пише автор.
Якщо б українці подолали свою історію, відкинули б її, то Омелян Ковч не просто не зайняв би жодного місця в жодному пантеоні, а зник би у цілковитому забутті. Бо подолання минулого не передбачає не лише жодних пантеонів, але й жодних героїв, яких залишають позаду як баласт».
Відповідь Ярослава Грицака: Історичне минуле не дорівнює пам’яті про історичне минуле.
Я не закликаю подолати історичну пам’ять взагалі. Це непотрібно і неможливо. Про те, що я розумію під подоланням минулого, я написав у вступі (с.12).
Я закликаю подолати нашу залежність від минулого. Цим минулим є режим т.зв. «обмеженого доступу», ендемічними хворобами якого є бідність та авторитаризм. У всьому світі він склався історично і тривалий час був нормою. Тільки що в останні двісті років все більше і більше країн виходять з нього. І майже всюди рецепт виходу один і той самий: прихід до влади політичної еліти, яка має політичну волю міняти країну.
Іспанія вийшла з цього режиму після смерті Франко, у відносно пристойному економічному стані без більших політичних потрясінь – значною мірою завдяки політиці історичної амнезії. Так само вдалося вийти з цього режиму Польщі після революції «Солідарності» у 1989 р. На відміну від Іспанії, Польщі не треба було тоді займатися політикою пам’яті. Проблеми з історичною пам’яттю її все одно наздогнали, як і теперішню Іспанію. Але подолання минулого не означає, що зникають проблеми з історичною пам’яттю. Й Іспанія, і Польща дискутують зараз про своє минуле. Але вони роблять це не на голодний шлунок, і в ЄС та під парасолькою НАТО.
Те, що вдалося Іспанії та Польщі, не вдалося Росії, Білорусі та іншим країнам «русского мира». Україна теж була в ньому. Його коріння старші за Російську імперію і навіть за Московське царство – вони сягають ще давньої Русі. Оскільки коріння «русского мира» довгі, втекти з нього особливо тяжко. Україна значною мірою далі в ньому залишається, хоча за тридцять років своєї незалежності відбігла від нього дуже далеко. Як далеко і чи невідворотно, боюся, будемо бачити у найближчі місяці. Цей «русский мир» зараз стоїть біля наших кордонів, загрожуючи нашій незалежності – а всередині країни він проявляється у спробі судової розправи не над порушниками закону взагалі, а конкретно над опонентами влади.
Не буду питати, чи таке минуле треба подолати. Це буде дешевий публіцистичний трюк, бо відповідь є надто очевидною. Але щоб минуле подолати, треба почати інакше дивитися на нього. І це те, що я пропоную у своїй книжці. Не більше – але й не менше.
А накінець про о. Омеляна Ковча. Мушу тут повторити історію, яку уже розповідав раніше, і у тих читачів, які уже її чули, прошу вибачення за це повторення. Декілька років тому я спитав свого шведського колегу, хто є сучасними історичними героями Швеції. Питання застало його зненацька, він про це не думав, і після декількох секунд мовчанки сказав: «Можливо, Абба». І це при тому, що у минулому Швеція була одною з найбільш мілітаризованих держав і її минуле багате вождями і королями!
Різні обставини потребують різних героїв. Подолання минулого не скасовує історичні пантеони, як вважає Володимир В’ятрович. Воно просто творить новий набір імен і нову ієрархією. Це не конче означає, що усі старі герої кануть у забуття – мені тяжко уявити, щоб з українського Пантеону коли-небудь зник Шевченко! Однак коли і якщо Україна подолає минуле, то я би дуже хотів, щоб герої на зразок о. Омеляна Ковча займали у ньому найвище місце. Але разом ще з однією новою категорією героїв: тими політичними лідерами, які зреформували країну та стали символами українського успіху.]
Бертольд Брехт казав «Нещасна країна, яка потребує героїв».
Ми з вами — одна з таких країн.
Я цілком погоджуюся з паном Грицаком, що Омелян Ковч заслуговує на те, аби вважатися одним з національних героїв для українців (для тих хто цікавить більше, ось моя розповідь про нього із книги “Історія з грифом “Секретно”).
Священик-просвітник з активною громадською позицію, який пішов на війну ставши капеланом Української Галицької Армії, згодом долучився по підпілля ОУН, за що його арештувала польська влада, зустрів смерть у Майданеку за порятунок євреїв у роки Голокосту. Тому він безперечно не може не бути героєм для українців.
Хоча я б, напевно, теж хотів жити в країні, де головними героями може вважатися гурт «Абба», адже це країна, де війни не було з 1814 року!
Натомість нам судилося жити в тій, яка досі у війні відстоює свою незалежність. Тому у вирі цієї війни значно частіше згадують таких як Степан Бандера, ніж таких, як Володимир Івасюк, подвигом якого була надпопулярність української музики (чого вистачило для ворога, щоб звернути на нього “особливу увагу”).
І найважливіше: про пам’ять та історію
[Володимир В’ятрович: «Загалом в тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого… Наприклад, часто повторювана ним і суперечлива теза: "історична пам’ять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу". Висловивши (точніше вчергове повторивши її), автор жодним чином не намагається пояснити чи обґрунтувати, просто веде розповідь далі».
Відповідь Ярослава Грицака: Історична пам'ять не дорівнює знанню про минуле. Навпаки: історична пам'ять за означенням і з неминучістю є викривленням справжньої історії. Як писав Ернест Ренан у своїй відомій сорбоннській лекції «Що таке нація» (1882), «забута історія або, краще сказати, історична помилка є одним з головних чинників творення нації» (ориґінал: L'oubli, et je dirai même l'erreur historique, sont un facteur essentiel de la création d'une nation). Я зустрічав більш радикальний переклад цієї фрази, що звучить так: «Неправильне розуміння історії є підставою існування нації». Але який переклад ми б не брали до уваги, зміст залишається незмінним: нація не може існувати без історичної пам’яті, а національна пам’ять має бути не правильною, а зручною.
Зокрема, одною з умов цієї неправильної, але зручної уяви про минуле є згода на забування деяких «незручних» моментів. Ренан наводить приклад, як французи стараються не згадувати про Варфоломіївську ніч. Звідси його висновок: «розвиток історичних досліджень часто буває небезпечним для національності». Іншими словами, кожна молода людина, яка закінчує історичний факультет, має робити вибір: або будувати історичну пам'ять, або займатися історичними дослідженнями. Робити одне й інше тяжко, хоча й можливо (Ренан є французьким націоналістом – але як історик він не вагається нагадувати французам правду про їхнє минуле). Я залишив цю фразу у книжці без розшифрування, бо, як я пишу у вступі, короткі фрази вимагають довгих пояснень. Натомість я вибрав іншу тактику: сама книжка є поясненням цієї тези. Хто уважно прочитає, той зрозуміє, про що мені йшлося.]
Цілком можу погодитися, що історична пам’ять не дорівнює знанню про минуле. Звісно, що вона вибіркова.
Як на особистісному так і на колективному рівні, ми пригадуємо те, що нас найбільше вразило: сподобалося чи, навпаки, викликало страх, або відразу. Ми пригадуємо те, що нам важливо чи корисно сьогодні.
Пригадування має вплив на сьогодення, бо таким чином ми наново актуалізуємо минуле, робимо його частиною сьогодення.
Але це не означає, ніби національна пам’ять «із неминучістю є викривленням справжньої історії». Подальші обґрунтування Грицака з покликанням на Ренана теж не переконливі, бо Ренан не говорить про обов’язкову спотвореність історичної пам‘яті, а лише те, що націям властиво забувати неприємні сторінки минулого.
Немає когось одного, хто вирішує, якою саме має бути пам’ять суспільства, що в ній може бути, а що має забутися. Вона є результатом суспільного консенсусу, у формуванні якого активну участь беруть і фахові історики. І зокрема їхніми зусиллями елементом національної пам’яті стають певні фрагменти минулого, які більшість напевно воліла б забути. Таким чином наприклад пам‘ять про злочини нацистів стала частиною національної пам’яті німців.
До речі, забувати схильні не лише злочинці, а й жертви. От Росія зробила все, аби ми забули про Голодомор. Але не вдалося, і завдяки як історичним студіям, так і заходам, що мають спільну назву “національна пам’ять”. Щоб пам’ятати Голодомор, ми запалюємо свічки на вікнах домівок у четверту суботу листопада, євреї в пам’ять про жертв Голокосту зупиняють для хвилини мовчання все громадське життя в кінці квітня.
Порівняння ж Ярославом Грицаком національної пам‘яті із наркотиком, на противагу “лікам історії”, натякає не лише на її вибірковості, але й шкідливості. Але чи так це?
Національна пам’ять корисна загалом, а в специфічній українській внутрішньо і зовнішньополітичній ситуації й поготів потрібна. Як писав Джордан Пітерсон: «Пам’ять – це провідник минулого до майбутнього. Це основна функція пам’яті. Вона потрібна, що б ви не дозволяли одній халепі повторюватися знову і знову».
Суспільна пам’ять про минуле є якраз результатом колективного переосмислення минулого. Вона спосіб практичного «перетравлення» досліджень істориків. Без неї результати роботи дослідників залишаться важливим і цікавим лише для інших дослідників, а Україна і надалі залишиться, за словами Павла Казаріна (до речі російськомовного вихідця із Криму, який публікується на “Українській правді”), «країною з довгою історією і короткою пам’яттю». А така країна не здатна знайти свого місця в сучасному світі і глобальній історії.
Тому я пропоную (користуючись метафорою), не долати минуле, а домовитися з ним.
Домовитися з минулим — це нам, нинішнім, досягти мінімального консенсусу в уявленнях про нашу історію. Це слухати минуле і чути його. В конкретно нашому випадку — це чути мільйони голосів людей, котрих убили саме з цією метою: заставити їх замовкнути. Чути голоси тих, хто пішов на смерть задля оборони права незнайомих їм майбутніх українців на вільну дискусію у вільній країні.
Домовитися з минулим — це давати йому щось (увагу, пам’ять) і брати від минулого те, що потрібно сьогодні (досвід). Це стримувати минуле, не допускаючи його домінування над сьогоденням. Це знайти з ним компроміс щодо майбутнього. Компроміс завжди тимчасовий, бо принаймні одна з його сторін (та, що представляє сьогодні) постійно змінюється.
26.01.2022