Відсутність аристократії відчуваємо як ніколи. Може вони й були неробами, ті аристократи, проте виконували важливу соціальну місію. Стояли на обороні честі і гідності. А це, виявляється, є принциповим. Тому що плебеям (як селюкам, так і міського розливу), предки яких думали здебільшого про виживання, до честі і гідності справи немає. Звідти і «тушки» у парламенті, і відсутність в українських ЗС офіцерських судів честі, і продажна журналістика, і культ гопоти, і полум’яні патріоти, що одночасно є хабарниками, і священики, що слугують богам грошових знаків. Себто, увесь наш звіринець.
Там, де нема правдивої аристократії, з’являються фейки та симулякри. Здебільшого кумедні, на кшталт різноманітних опереткових «козацтв» та орденських згромаджень, де ордени отримують за гроші (варіант – за «благодійність та жертовність», спрямовані в бік отримання блискучої цяцьки). Це така собі «перша хвиля псевдоаристократії»: для відставних ментів, спортсменів, бізнюків та вусатої інтелігенції. В нас апогей першої хвилі прийшовся на часи Ющенка, який і сам був не проти погратися в українського дідича з помістями, перстенцями, колекціями і меценатством.
Як результат, зовнішню атрибутику аристократизму в Україні вимастили пошлістю. Нині вже ані шароварні «козаки», ані завішані хрестами орденоносці не сприймаються на серйозно. Багато хто з тих бізнюків, що не так давно завзято купували собі ордени і рейтингові відзнаки, сховали ці іграшки подалі. Щоби діти не сміялися.
Тому що діти виховані у новій культурі українського снобізму. В тій культурі, де вкрита емаллю блискуча шмарка на піджачному лацкані ні про що не свідчить. Вірніше свідчить про несмак її носія.
Діти мріють не про медальку, а про нові форматні ознаки приналежності до ВИСТОЯНОЇ ЕЛІТИ. Про те, щоби їх запрошували на закриті заходи. Туди, куди не всіх пускають. Куди не пускають навіть просто багатих. Куди мають пропуск лише ті, від кого не йде кислуватий запах зробленого на аферах капіталу.
Сноби другої хвилі мріють про закриті фуршети.
Тільки закриті фуршети є правильними. Туди не приходять паразитичні істоти на кшталт представників «коньячно-бутербродної» журналістики. Або ж ті примари полусвіту вульгарних скоробогатьок, що з’являються якраз під закінчення останньої промови. На правильних фуршетах не шанують переконаних матеріалістів. Там навіть – о ужжжос! – прапороносців неолібералізму з веселковими трусами під хебешними штанами та спідницями не шанують.
Там в законі поміркований консерватизм. Десь на межі щирого республіканізму та монархічних симпатій. А діти вуличного постмодерну, до яких розуміння світу приходить до них переважно через обмацування і з’їдання можуть йти городами. Або ж лісом.
На закритих фуршетах не принюхуються і не рахують пляшки на фуршетному столі. Закриті фуршети влаштовують для того, щоби означені вище носії унітарної карми за жодних обставин не досягли фуршетних столів. Щоби над священними стравами, замовленими у дорогому ресторані, ніхто, не дай Господи, не вимовив антимантри: «Васьо, ади во, не спи! Кинь мені оту то канапку». Щоби не смерділо гламурною скотобазою.
Закриті фуршети бувають чорні і білі. На чорні фуршети сноби приходять з коханками і дозволені консервативні еротичні шоу. Себто такі шоу, де всі виконавці повнолітні, а етнічно вбрані танцівниці не намагаються розчіпати гульфіки.
Білі фуршети проходять, здебільшого, без веселих пригод. Чоловіки приходять на них із законними половинами у вечірніх платтях. Танцівниць з поголеними лобками немає. Зате присутні скромно, але зі смаком, одягнені служителі екзотичних культів, яким пропонують благословити їдло і пийло. Служителі культів ніколи не відмовляються. Вони благословляють. В ім’я Шиви, Крішни, Маніту, Мокоші, Даждьбога та Тангри. Закриті фуршети межово містичні. Ярмарок марнославства викидує у фуршетний простір цілі ріки енергій «шу» і «ци». Вона, у свою чергу, притягують увагу демонів.
Саме тому над кожним фуршетним столом там літає з десяток нічних демонів. Вони теж харчуються. Але не запеченими горобцями і перепелиними яйцями, а ненавистю і заздрістю. Ненависті та заздрості на закритих фуршетах на порядок більше, аніж запечених горобців. Буває, замість запечених горобців на закритих фуршетах подають дешеві курячі крильця. Для урізноманітнення буття. Але ненависть там завжди першого сорту і першої свіжості. Тому демони перебувають у виграшній позиції. Як тільки присутні шамани і гуру відвертаються, демони застрибують на плечі фуршетників і починають там свій фуршет. Напевно, теж закритий. Від дрібного домашнього чортівства.
Окрім всього іншого, «закритий фуршет» – це простора метафора для всього того, куди нас із вами не запросили.
Метафора такого місця, де народжується нова й більш новітніша українська шляхта. Можна також уявити собі закриті фуршети політики, на яких наше майбутнє вирішують без нас, закриті фуршети окультних братств, де без нас вирішують проблеми життя і смерті, закриті фуршети богів, на яких без нас вирішують все. Наше позбавлене аристократизму українське життя можна визначити або як «незапрошення на закриті фуршети», або як «запрошення не на всі закриті фуршети».
Окрема тема – це страшні таємниці закритих фуршетів. Стенлі Кубрик перед смертю нам дещо про це повідомив небуденним фільмом «З широко закритими очима». Проте, дев’яносто дев’яти відсоткам громадян – себто тим, кого ніколи не запрошували, не запрошують і ніколи не запросять на закриті фуршети – вельми важко второпати: що ж воно таке, та «закритість» і як вона народжується, ота СПРАВЖНЯ НОВА АРИСТОКРАТІЯ.
Проте, не все так погано. Соціальні ліфти не закривають «на ремонт» назавжди.
Хтось стомлений звичайним на тому фуршеті може підійти до вікна. Не лише заради того, щоби харкнути на голови перехожих, але й з бажанням подивитися на майданчик, де стоять незапрошені. От він подивився і каже своїй бл...ді: «Дивися, кицьо, який (яка) прикольний чувак (чувіха) там вимахується! А давай цього клоуна (цю давалку) запросимо на наступний закритий фуршет. Може не так скучно буде. Принаймні буде кого трахнути, а то ти мені вже набридла».
І чудо станеться.
«А що ж з нашою новою аристократією?» – питає допитливий читач. Для відповіді на це питання читайте Марселя Пруста «У Германтів». Приблизно так воно буде. Але не переживши – не зрозуміти. Й це теж великий принцип буття. Який нам також не вийде обійти.
24.06.2013