Володимир Єшкілєв

Івано-франківський письменник, есеїст, філософ Володимир Єшкілєв презентував третю книгу свого науково-фантастчного циклу  «Фаренґо» — роман «Гойдалка» (дві перші – «Тіні попередника» і «Гніздо»). Стрижневою проблемою усього циклу є філософія двох видів безсмертя. І автор, який вивчав містичні системи Тибету, Індії, Єгипту, має змогу порівняти «західний» і «східний» підходи до проблем часу, смерті та безсмертя.

 

«Ця глибоко філософська тема дуже пасує найтемнішій частині року та грудневому настрою, що нас оточив», — вважає Володимир Єшкілєв. Він став головним промовцем на традиційному івано-франківському квартирнику «Під абсент», який уже впродовж п’яти років відбувається щопершого четверга місяця в меморіальній квартирі-музеї академіка Римської академії модерного мистецтва Володимира Чернявського.

 

 

Два відчуття часу

 

Якщо говорити спрощено, існують два види часу — лінійний і циклічний. У давнину в усій Євразії, від Біскайської затоки й до Тихого океану, панувало циклічне відчуття часу, пов’язане перш за все з тодішніми язичницькими віруваннями. А вони у всій Індоєвропі були подібні: поклонялися великому небу (у Китаї його називали Тянь, у Середній Азії — Тенгрі, на заході континенту, у кельтів — Дану (як бачимо, всюди один і той же корінь) та іншим нижчим богам. Усі народи Індоєвропи мислили час циклічно: є цикли, епохи (в індійській космології — юґи: Сатья-юґа, Двапара-юґа, Трета-юґа, Калі-юґа), кожна з яких починається народженням світу, чимось світлим і досконалим; а потім сили зла, які володіють матерією (а ми через наше тіло наполовину матеріальні істоти), безугавно руйнують простір, в якому ми живемо, приносячи зло, непорядки, заздрість, ненависть. І врешті-решт все закінчується тим, що утримувачі карми — вищі сили, які запустили та утримують колесо дхарми, — руйнують світ і все закінчується катастрофою. Потім починається нова ера.

 

Це вселенське жрецьке мислення екстраполювалося й на нижчі цикли: на річний, яким мислили ті, хто прив’язаний до землі (теж починається народженням і закінчується вмиранням); денний, на початку якого — сповнений надіями ранок і який завершується вечором, коли констатуємо, що не зробили бажаного…

 

Циклічний підхід обумовлений обертанням Землі навколо своєї осі, навколо сонця, сонячної системи — навколо галактики. Ці цикли органічно сприймались людиною, проте згодом це змінилося.

 

Інші народи, що жили південніше, зокрема давні єгиптяни, мислили час лінійно — як закінчений часовий відрізок від створення світу богами до виповнення часів. До Створення нема нічого, нема історії — лише умовна рівнозначність хаосу. Після — ідеальна безподієва рівновага, суцільне щастя поза часом. Таке розуміння часу згодом було перенесено в релігію давніх юдеїв, відповідно — у християнство, разом із яким у Середні віки прийшло й сюди, поступово (до ХІХ століття) витіснивши з нашої землі язичництво.

 

Тепер лінійне відчуття часу закладається нам освітою, віруючим людям також релігією і загалом тим загальним модусом прогресу «від нічого до всього», що притаманний сучасній цивілізації і створений європейською культурою, котра нині в цілому домінує на планеті.

 

Отже, ми зараз мислимо лінійно, але підсвідомо в нас закладено й відчуття циклічності часу. Це породжує те, що я називаю «темпоральною шизофренією»: коли люди мислять час двома системами відразу: на рівні свідомості — лінійно, на рівні підсвідомості — циклічно. Від того виникають розриви шаблонів і шаблончиків, які інколи стають причиною того, що люди зісковзують зі шляху осмислення на шлях «напруженої беззмістовності», себто божевілля.

 

Два підходи до смерті

 

Відповідно до двох типів відчуття часу, є два відчуття смерті. Для тих, хто мислить час циклічно, смерть постає як потенція переродження, етап. Ми проходимо життя як цикл, вмираємо і знову народжуємось для нового життя. Це те, що грецькою називається метемпсихоз, а в Індії — сансара, тобто кола перероджень згідно з кармічним законом. Для людей, які вірять у сансару і сподіваються на реінкарнацію, смерть не є жахом чи трагедією. Це просто те, що Кант називав «субстанцією»: умовна зупинка, котра відкриває новий шлях, зміна, в якій нема нічого трагічного. Наша душа замешкає в новому тілі й нових обставинах, можливо, навіть пройде певне очищення й отримає нову надію.

 

Для людини, яка живе з відчуттям лінійного часу, смерть постає як колосальна трагедія — зникнення зв’язку між душею і тілом, коли і перше, і друге припиняють своє існування. Майбутнього немає: життя закінчується. Особистість, всі її здобутки, зв’язки, відповідності, все те, що робить її унікальною, зникає — і вона розчиняється в чомусь, що називається ніщо. У кращому випадку, якщо вірити філософам-космістам, як-от Фьодоров та Ціолковський, світ складається з живих атомів, які з’єднуються в людину, потім розпадаються і створюють щось інше. Це лайт-варіант смерті. А хард: коли все зникає, припиняється — залишається лише приречена гнила плоть, надгробок і пам'ять нащадків, яка швидко згасає.

 

Мільйони й мільярди людей пройшли Землею, а від них не лишилося нічого, навіть імен. Чи пам’ятаєте ви імена своїх предків п’ятого чи шостого коліна?.. Отож, для людини із таким розумінням часу смерть є падінням у бездонну прірву, в якій нема нічого, крім небуття, найчорнішої чорноти. Якщо для людини сансари перехід у порожнечу, в нірвану, в ніщо — це радість, звільнення від мільйонів кіл перевтілення, то для сучасного європейця, який мислить час лінійно і найбільша цінність якого постулюється у самовираженні й самореалізації (котра вичерпується зі смертю), смерть — це безкінечний екзистенційний жах. Він породжує в людини різні бажання, найпростіше з яких — отримати за життя якнайбільше насолод: людина починає гнатися за ними, робить усякі дурниці, відтак лише наближаючи глухий кут самознищення.

 

Два види безсмертя

 

Людська свідомість володіє здатністю будь-чому формувати протилежності, дихотомії, опозиції. У випадку зі смертю це — безсмертя. Як і з часом та смертю, є два види безсмертя. Один тип пов'язаний із  сансарою — перевтіленнями, переселеннями душі з одного тіла в інше, безкінечним ланцюжком перероджень. Це безсмертя, в якому присутній вищий екзистенційний сенс. Тут маємо чітку обумовленість нашого існування, циклів та їхньої тривалості.

 

Смерть — це тільки смерть тіла як форми втілення матерії. Матерії властиво занепадати і знищуватися: деяка —  тривка, наприклад, граніт, що існує мільярди років; інша — нетривка, як мильна бульбашка, котра лопає і зникає через кілька секунд після появи. За тривалістю існування десь посередині між гранітом і бульбашкою є ми: не такі миттєві, як бульбашки, але й до каменя далеко. Наше тіло існує приблизно сто років, при тому, що людина опікується ним, витрачає на це зусилля і гроші (сидить на дієтах, платить лікарям і т.д.). Тоді, якщо буде воля вищих сил, може, дотягне до ста років або й трошки більше. Але не понад те. Всі ми про це знаємо. І всі мотивації в нашому житті обумовлені тим, що ми «вичерпні». Якби ми знали, що житимемо хоча б 200 років, то не планували б майбутнє і діяли б інакше. Але ж нам відомо: в кращому разі це буде 100, в гіршому — 70 років, про сумніші варіанти й згадувати не хочемо. Як матеріальні об’єкти ми — закінчимося: тіло, зрадлива й нікчемна матерія, у 70 років вже зношене — не працює, хворіє і т.д.

 

Тілесною матерією зв’язано нашу душу. У маніхеїв тіло — це тюрма: деякі душі садять у матерію для спокутування, прирікаючи на тортури. Щодня підходити до дзеркала і бачити в ньому нові ознаки власної деградації — обтяжливо для людини. Процес вмирання і сповнене вмирання життя — жахливі. Колосальні зусилля — 90% психічної енергії — ми витрачаємо на те, щоби не думати про смерть, створювати ілюзію, що її немає. Бо інакше просто з’їдемо з глузду. Це є наслідки лінійного підходу до часу.

 

І це дуже відчувається, якщо порівнювати Індію й Україну. Коли я повернувся з Індії, перше враження від київського аеропорту було: чому всі такі злі?

 

В Індії люди усміхнені, радісні — а в нас на обличчях ненависть, нелюбов. Навіть індійський безхатченко: він знає, що відбуває у тілі покарання за попередні гріхи, що відбуде — й зі смертю спокута закінчиться, і він перевтілиться в якогось бізнесмена, брахмана чи гарного метелика. Тому він не боїться смерті, а його тіло йому нецікаве.

 

У нас же всі стурбовані, бо живуть у передчутті смерті. Жан-Поль Сартр колись правильно написав, що все наше життя — це проекція смерті на події, які ми переживаємо. Смерть поряд із нами — за лівим плечем, як казав Кастанеда. І ми, живі, думаємо про неї: хтось відкладає на похорон, молоді  люди поспішають одружитися, народити дітей, встигнути їх виховати. У цих думках присутня смерть. Якщо живеш лінійним часом, вона просто тримає тебе за горло.

 

Бічні стежки у безсмертя

 

Чи є для людей із лінійним часовідчуттям безсмертя? Вони б хотіли, хоч можуть і не зізнаватись собі, пожити якнайдовше! Дехто хоча б років 300, але потім захотілось би ще! Нині нам пропонують варіанти. Так італійський лікар Серджо Канаверо пересадив трупові голову. Обіцяє пересадки живим. Деякі філософи — представники течії трансгуманізму, котра на Заході набирає сили, — вважають, що техніка, зокрема поступова заміна біологічних складників на кібернетичні, дасть змогу людині жити кілька століть. Нині часткова заміна частин тіла механічними, кібернетичними частинами продовжує життя людей (які мають на це гроші) на 20-30 років. Як бачимо, теперішні мільярдери помирають у поважному віці — 95-96 років, тоді як раніше це було 70-75 років. Тобто сучасна медицина з її чипами, кібернетичними замінниками, пересадками серця і т.д. уже продовжила життя на декілька десятиліть.

 

Якщо спрацює теорія наномедицини, створення нанорегуляторів обміну речовин, вживлених у тіло маленьких генераторів наночасток і т.д., то, як вважають поважні лікарі, немає медичних і технічних обмежень, щоби людина гарантовано змогла жити до 120-130 років.

 

У моєму романі «Гойдалка», де дія відбувається через 800 років, ця межа досягнута. Там люди завдяки імплантатам, кібернетичним і технічним засобам живуть приблизно до 150-160-ти. Це не безсмертя, але його ерзац, замінник. Людина з таким начинням — це вже, зрозуміло, не зовсім людина, а  інша істота: йдеться, відповідно до самої назви «трансгуманізм», про післялюдськість. Якщо ж уявити собі, що в майбутньому навчаться вирощувати тіла і пересаджувати в них мозок або якийсь інший матеріальний носій свідомості, — це ще продовжить життя людини.

 

Отже, ми на порозі прокладання, може, не широкого шляху, але бічних стежечок для обраних у «лінійне безсмертя». Виникає питання: що це нам несе? Продовження життя? Момент перший. Якщо ми не атеїсти і віримо, що людина була створена вищою силою (можливо, на основі мавпи чи мавпоподібної істоти, але момент її самоусвідомлення відбувся із втручанням цієї сили), то вона була створена під певні параметри. І смерть у цьому творінні передбачалася. Пригадуєте, як у «Володарі перснів» Толкіна (який був правдивим католиком, відтак мислив світ лінійно) є два типи істот: безсмертні ельфи і смертні люди. Так-от, ельфи дивляться на людей із їхньою смертністю трохи зверхньо, але з іншого боку кажуть: дана творцем смерть  — людям за щастя. Адже життя самих ельфів, які живуть три-чотири тисячі років, в якийсь момент перетворюється на безглузде дежавю, і вони живуть у постійно повторюваній історії. Це їх страшенно виснажує, і врешті вони тікають до якогось там Заобрійного Заходу, де час їх не обтяжує. А фактично це така консервація, «смерть-безчасся». Отже, смерть — як благо. Смерть — як необхідність. Смерть — як іманентна, тобто невіддільна від людини ознака.

 

Гра з межею й обмеження

 

Якщо людина почне гратися з межею смертності — заперечувати, відтерміновувати або взагалі намагатися зняти її, — тоді вона виходить за рамки свого призначення. І постає низка питань. Перше: чи та вища сила, що створила людину, не пошле обмеження ззовні або чи це обмеження не закладене всередині нас, але ми про нього не знаємо? Один із мудрих людей, з якими я цьогоріч спілкувався у Тибеті, першим таким запобіжником назвав хворобу Альцгеймера: на неї хворіє 80% людей, які підтримують себе медикаментозними засобами й живуть поза 80 років. І він вважає, що коли люди ризикнуть жити до 120-130, ввімкнуться нові обмежувачі. Тобто фізично тіло, може, існуватиме, але це буде лише безглузда оболонка, яка нічого не тямить й не може — і таке життя гірше за смерть. Тож не вийде: кіберпристрої, пересадки органів і т.п. нічого не дадуть, бо ж всередині нас закладені матеріальні обмеження, які людське тіло не здатне подолати.

 

А як щодо людської психіки? Чи розрахована вона на безсмертя? Сумнівно. Психіка — це не є наша унікальна особистість, а досвід людства, який певним чином — підсвідомо чи свідомо — вселений у нашу голову. Це підсвідомість, що дається нам, як дехто вважає, з пам’яттю предків. І свідомість, яка від перших днів нашого життя напаковується нам через мову, потім соціальну інформацію, моделі поведінки й т.д. І тільки на 1% — це ми, з нашим креативом, усвідомленням особистості і т.п. Тож свідомість, наскрізно програмована тисячолітнім досвідом людства, жодним чином не розрахована на безсмертя. І підсвідомий досвід минулих поколінь, і усвідомлений нами соціальний досвід розрахований на стандартну тривалість життя. Моральні, етичні, фізичні, фізіологічні, соціальні модуси поведінки безсмертної людини в ньому відсутні. Це ще одне обмеження. Ви могли б бути безсмертними, але — хіба в божевільні. Психіка не витримає ситуації безсмертя. Ані в ситуації, коли безсмертний буде один, ані коли їх буде група чи більшість. У тому ж випадку, якщо безсмертя залежатиме від добробуту, себто тільки мільйонери чи мільярдери зможуть досягати його, матимемо ще й соціальний конфлікт — ненависті смертних до безсмертних й не меншого жаху та страху, а відповідно взаємної  ненависті безсмертних щодо смертних. Тобто будь-який варіант лінійного безсмертя прогнозується як іманентно катастрофічний.

 

Від безсмертя до безглуздя

 

І нарешті останній варіант, описаний в моїй книжці «Гойдалка». Там є істота — інопланетна, котра досягла безсмертя і завдяки йому безмежної влади. Перше, що вона зробила, — знищила інших безсмертних, своїх конкурентів. Далі я передбачив майже неймовірну ситуацію: ця істота не зійшла з розуму або вона сходила з розуму тисячу разів, але при цьому залишилась цілісною особистістю і не втратила бажання влади й контролю над всім. Вона досягла незмірної могутності — і врешті перетворилася на жах для всього оточуючого. Оскільки знищити цю істоту практично неможливо, її колосальними зусиллями заганяють в особливу тюрму, побудовану за принципами (як ми їх тепер уявляємо) десятивимірного всесвіту. Послідовники намагаються звільнити її.

 

Пишучи роман, я намагався побудувати моделі, за якими могло б існувати таке створіння. І щоразу стикався з тим, що кінець кінцем його існування безглузде. Навіть якщо припустити, що така істота замінила всі свої бажання лише бажанням влади і пізнання, які не вступають у конфлікт із безсмертям (бо, наприклад, любов і безсмертя — незіставні: любов існує як іманентна здатність смертних істот).

 

Отже, безсмертя, навіть сполучене з безмежними можливостями, все одно неактуальне для людини. Адже людина  — це унікальний набір врівноважених і збалансованих якостей — психічних, тілесних, духовних, емоційних. А безсмертя — це межове брутальне і нищівне порушення цієї рівноваги, балансу. Тому в лінійному часі воно перетворюється на безглуздя. Я залишають симпатиком безсмертя першого типу — сансарійного, метемпсихозного. Й  десь внутрішньо готовий втратити свою особистість за чергового повороту сансари.

 

Підготувала Ірина Шутка

 

13.12.2017