За історичну правду

Недавно була в "Кр. Вістях'' стаття про мистецтво наказування, в якій заторкнено найфундаментальнішу проблему нашої історіософії: хто винен — провідна верства — чи маса.

За глибока ця проблема, і її не розвязати на сторінках преси, а мусить вона виждати на своє розвязання великими майбутніми історіософами, соціологами й політиками, що зуміють розізнати й устійнити у чому лежав у кожній історичній годині правдивий інтерес нації, а в чому, наскільки і чому, відхилялися від нього зусилля і вчинки тогочасних факторів нашої історичної долі.

Тоді був би відбронзований і неодин фальшивий комунал, яким годувала нашу й попередні генерації власна історіографія, йдучи своєвільно чи несвоєвільно по лінії чужих нам соціяльно-політичних доктрин та історичних шкіл.

За впливом демо-ліберальних і марксистівських доктрин наша історіографія нових часів заподіяла неспокутуваний гріх перед історією, насвітлюючи фальшиво ролю нашої аристократії в минулому.

Один з відомих істориків дійшов у своїх підсумках аж до того, що бачить давню нашу аристократію під кутом соціяльних інтересів "трудящих" мас українського народу. Що за помилка і то історика великого формату. Міряти вчинки суспільних кляс з ХІІІ, XІV чи навіть XVI або XVII віку coціялістичними критеріями, зродженими щойно французькою революцією, а скристалізованими аж в XIX ст. в рабіністичнім мозку жидо-масона Маркса.

Адже ж наші князі й боярство були дітьми своєї епохи і не були ні трохи гірші від своїх ровесників у західній Европі. Хто простудіює історію Франції, Англії, Еспанії чи Італії, той бачить наглядно, що ті князівські міжусобиці і боярські крамоли бліднуть супроти кривавих вчинків та всяких порахунків тодішніх західноевропейських достойників.

Приписувати упадок державности княжим міжусобицям чи боярській крамолі, а не навалі степовиків та іншим катаклізмам — це великий прогріх, бо підривання пошани предків, яке відбивається по нинішній день на ментальності нашої суспільности, зокрема тієї наймолодшої ґенерації, яка заперечуючи досягнення та здобутки предків хотіла б зачинати літочислення правильної української політики щойно від себе...

Врешті на історіофілософічній площині мало це у наслідках виводження зовсім фальшивих висновків узад, та що гірше преміс на майбутнє.

Треба як найрішучіше опрокинути цю тезу, що Княжу Державу завалили свої, бо завалили її монголи таксамо як завалили державу перську, як сторощили державу Баязеда чи врешті як в той же час струснули всією Европою: ми навпаки не тільки не завалили держави, але власною кровю та кістками вподовж майже 2 століть здержували наступ Азії на Европу в той час, кoли оця Азія рушивши в елементарний похід на захід була в силі залити цілий европейський континент. За це треба було заплатити гекатомбами жертв, повним знищенням цілого національного господарства, втратою великих культурних надбань і розмірно високого рівня цивілізації, руїною державного устрою, розгромом національної солідарности і суспільної дисципліни врешті втратою держави та повним заломанням національного хребта, якого вже більше ніколи не вдалося якслід випрямити.

Період нашої князівської доби був не менше героїчний і лицарський як торішний період в історії західноевропейських народів. Але навряд чи знайдеться в історії якого другого народу така трагічна доля як доля українського боярства. Ця наша провідна верства, через стопятдесят чи двісті літ, на кожнім городищі і на кожному дворищі поруйнованім та скривавленім в бою з монголами, боронила народньої цілости перед голодним другим наїздником зі заходу, що напереміну підступом то насильством крок за кроком винищував аж врешті винищив українську аристократію, вже і так смертельно ослаблену змаганням з азійсько-монгольським потопом — а по століттях дочекалася нехтування памяті і власним народом, збаламученим чужими доктринами.

Детьки, Глинські і Коріятовичі, Байди-Вишневещькі й Могили та тисячі а може й десятки тисяч інших бояр і боярських потомків, що змаганням і власним трупом городили доступ до рідної землі наїздникові Сходу, а яких імена враз з кістьми закрила перед памяттю потомків земля, це святі постаті нашої історії.

Що в тягу винищування української аристократичної верстви багато українських родів приасимілювалося, це правда, але чи ми дошукуємося причин цього, й чи завдаємо собі труду проаналізувати ці причини, чому саме відходили від нас ці з еліти, чи силкуємося порівнювати дійсність давно минулого хоча б і з недавнім? А здалось би... Є багато дечого такого, що пpитягає до нашої спільноти, але є й таке що часом відпихає. Врешті, якби тією міркою ми, інтелігенти, схотіли судити себе самих, то здається вона переважала б не в нашу і користь. Який же то відсоток з тієї інтеліґенції що по крові і по територіяльному походженні належала до Українського Народу — станув добровільно рід рідним прапором — а який пішов на службу прим. білій і червоній Москві?...

Та для наших сучасників ми маємо велике вирозуміння. За останніх 22 роки ми пережили таку страхітливу дійсність, що в ній могли заломатися і найміцніші характери, а встоятися лише герої на міру перших християнських мучеників. І саме через цей кривавий досвід ми повинні завідувати дотеперішній голословний осуд про цих наших забутих предків.

Мало того — ми не відпихати, а навпаки, повинні притягати до себе ті залишки з колишньої нашої аристократії, які заціліли та іноді хотіли би повернутись до народу. Історія виявила і з недавньому, що неодин з цих навернених потомків старих родів, добре заслужився Батьківщині та що в нас таких все бракувало і бракує ще сьогодні.

[Краківські вісті]