Про сучасну літературу, її актуальність та дискурси, а також про орієнтованість на вужчу аудиторію в добу екранів, – про все це ми поспілкувалися з українським письменником та членом журі українсько-єврейської літературної премії «Зустріч 2025» Володимиром Єшкілєвим.
Володимир Єшкілєв – український письменник, есеїст, драматург, поет, літературознавець і культурний діяч. Автор 19 романів у різних жанрах і напрямах – історичному, фантастичному, артгаузному та конспірологічному. Романи Єшкілєва неодноразово були відзначені багатьма літературними преміями. Не належить до жодної літературної школи, виробив власний метафоричний прозовий стиль, насичений парадоксами й інтертекстуальною грою з читачем.
Єшкілєв є автором культурологічного терміна «Станіславський феномен», яким описав появу в Івано-Франківську на початку 1990-х групи письменників і художників, зорієнтованих на постмодерністський дискурс. Був упорядником кількох культурологічних видань, серед яких «Плерома», «Мала українська енциклопедія актуальної літератури», а також «26-те число часопису Ї».
Його культурологічні інтереси охоплюють історію та релігійні вчення Сходу. Відвідав Індію, Іран, Тибет, Непал, Близький Схід і Південний Кавказ, про що писав у подорожніх нотатках, зокрема у книзі «Тибет».
Сьогодні Володимир Єшкілєв працює над продовженням серії «Прокляті гетьмани» та новим твором про сучасність. Паралельно працює над серією есеїв у Facebook – це його власний спосіб “підтримувати форму”, випробовувати актуальні теми й спілкуватися з читацькою аудиторією. Пише прозу, есеїстику, п’єси, а також працює завідувачем літературно-драматичної частини Івано-Франківського театру драми і комедії, де його драматургічні твори ставлять на сцені.
– Володимире, насамперед хочу запитати у вас як у сучасного українського автора: яким має бути письменник сьогодення і якою «суперсилою» володіти?
– Зі свого досвіду скажу, що сучасний письменник – це не лише той, хто просто пише книги. Сьогодні через літературу, бачте, можна вийти на дуже багато різних професійних майданчиків, і гадаю, це добре. На моє глибоке переконання, письменник не має бути «кабінетним» – він має постійно пізнавати реальне життя. До прикладу, коли я писав роман «Пафос», то сидів у скверах і умисно слухав розмови людей: про що вони говорять, як: вивчав манеру, вимову, говір. Аби згодом у романі передавати ці діалоги. Письменник має бути «вухатим» і спостережливим – він має бути присутнім. Інакше ти все писатимеш з себе, всі персонажі – це будеш ти сам. Вони будуть одноманітними і наче маріонетки гратимуть у теоретичних сценах. «Живими» їх можна зробити лише з життя.
– У ваших текстах завжди можна знайти філігранно викарбувані реалістичні деталі. Що зумовило таку вашу любов до точності й педантичності у текстах?
– Свої історичні романи пишу з реконструкторами. Мені важливо розуміти: який кут розмаху меча, як працює кольчуга чи арбалет, як відбувалася підготовка воїнів. Усе це дає тобі усвідомлення багатьох деталей. Іноді я бачу нестачу цих дуже вагомих дрібниць у романах своїх колег. Іноді вони описують якусь битву: як воїн застосовує меч, змальовують його траєкторію. Втім, коли є розуміння, як воно насправді, – свідомий того, що з такою траєкторією можна було б займатися заготовкою якихось колод на зиму в лісі, але не битися.
Я поважаю свого читача. І саме з цієї причини не можу дозволити собі писати про те, про що не маю жодного уявлення. Можна натрапити на людину, яка матиме набагато сильнішу експертизу. До прикладу, якщо писатиму фантастичний роман про зорельоти та планети, то його може прочитати фаховий астрофізик. І мені як письменнику зовсім не хотілося б його розчарувати. Це було б дилетантством з мого боку. Люблю точність, чіткі факти, реалістичні моменти. Тому й у деяких своїх романах пишу доповнення – такі собі енциклопедичні статті, у яких розбираю певні речі: чому це відбувається саме так, з яких джерел взято. Аби не залишалось «завислих» моментів.
– Щодо профанства, яке подекуди автори дозволяють собі у текстах: у якому становищі в Україні літературна критика, яка мала б запобігати такому явищу?
– В Україні немає культури професійної літературної критики. У нас навіть не існує інституції, яка б над цим працювала. Є лише критики, які приналежні до певних «тусовок»: хтось написав книжку – друзі написали рецензію. Це не професійний аналіз тексту, його вивчення і реальна оцінка, а взаємний піар у межах маленьких груп. У результаті маємо хвилю «тупого кітчу», який витісняє якісні тексти. Добрих книжок не видно, бо їх ніхто не виокремлює. Натомість у списку найкращих опиняються продукти графоманії, розігнаної піарниками, ще й підтриманої грантами й преміями. І тоді на Заході питають: «У вас немає кращих письменників?».
У нас критика дивиться не на текст, а на автора: хто він, у яких колах перебуває, з ким дружить. Це типовий провінціалізм. Натомість мала би бути критика «високої полиці» – та, що формує смак, задає орієнтири й розвиває дискурс навколо літератури, а не навколо біографій чи особистих зв’язків.
– Яку ключову проблематику сьогодні вбачаєте у творенні нової літератури сучасності?
– Ми живемо в епоху екранів. Мільйони людей щоранку прокидаються з екраном телефона і засинають також із ним. Екрани оточують нас усюди. Сьогодні головна проблема письменника у тому, що потенційний читач каже: «Клас, у вас розкішний текст! Але краще я почекаю, поки його екранізують». Літературі складно боротися з цією тенденцією. Втім, за умови зусиль професійних митців, вона може стати основою для створення «екранного» продукту, аби охопити значно більшу аудиторію.
Звісно, література залишається чимось фундаментальним, втім її маніфестальність сьогодні обмежена – вона маніфестує опосередковано. Тож, якщо говорити про інструменти представлення України світові, то кілька якісних фільмів та серіалів охопили б більш масову аудиторію. До прикладу, як це зробила компанія НВО з серіалом «Чорнобиль». Такі продукти ми маємо навчитися робити самі тут, в Україні.
– Погоджуюсь з вашою теорією про те, що сучасна масова авдиторія набагато ефективніше споживає аудіовізуальний контент. Про це свідчить статистика і рейтинги. Втім, чи означає це, що література сучасності – це різновид пізнання світу для якихось окремих груп, який не користується попитом у більшості?
– Сучасна література орієнтована на вужчу, більш елітарну аудиторію, яка згодом розповідає про ті сенси, історію, власну рефлексію від прочитаної книги. Сучасна література прив'язана до теперішнього моменту. Вона у дискурсі гіпермодерну. Якщо ж вона виламується з цього дискурсу, то втрачає свою актуальність. І з цього виникає ще одна проблематика: тепер в Україні чимало письменників, які ще пишуть, втім вони живуть у своєму темпоральному локусі, в умовному «19-му столітті». Вони вже давно поза межами культурного дискурсу, а відтак – «музейні експонати». І дивуються: чому їх не читають, чому на теми, які вони висувають на публічне обговорення, не дискутують. Відповідь дуже проста – контекст. Треба бути актуальним, інакше ти просто йдеш в нікуди.
– Чи вдалося, на ваш погляд, багатовіковий українсько-єврейський контекст вдало переосмислити авторам, які подали свої твори на літературну премію «Зустріч» цьогоріч?
– Усі ці тексти – про ідентичність. Хоча навіть доречніше сказати – про складні ідентичності людей, які мають єдине походження, але живуть у різних контекстах. У цих історіях змальовується життя етнічних євреїв, які живуть у різних культурних світах: в Австро-Угорщині, Росії, польських шатлах, тобто на Галичині. Вони в контекстах, де флагманськими є інші ідентичності, не їхні. І при цьому ці люди намагаються або вписатися у чужу ідентичність, або ж навпаки – протистояти і тримати свої смисли захищеними у своїх маленьких фортецях.
У цьому завжди є напруга, навіть, якщо йдеться не про національну трагедію. У цих історіях завжди є момент відмови від чогось, вимушений компроміс із собою, обумовлений теперішнім, минулим, кон'юнктурою і ще багатьма факторами. Це надзвичайно складні «малюнки» чи «зліпки» психологічних моментів життя, компромісів і пошуків ідентичності: «Хто я в цьому світі? Де моя основа, мій фундамент? Що довкола відбувається?», – власне, ці книжки про це. Це голоси різних людей, епох і контекстів. У них різна стилістика, художність і форми подачі. Це дуже цікаве переосмислення крізь призму гіпермодерну.
– Чи складно вам було обирати серед розмаїття книг зі списку на українсько-єврейську літературну премію «Зустріч»?
– Особисто для мене дуже важливим було визначитись з критеріями відбору: що я шукаю? Адже від цього залежить мій вибір і наслідки моїх помилок. Насамперед, я з’ясував, що для мене важливо, аби не було кон’юнктури – це завжди дешево, примітивно і неприємно. Також я орієнтувався на твори, які взаємодіють із сучасністю. Адже ми живемо в епоху зміни дискурсів, турбулентності і трансформації понять. А премія «Зустріч» для мене – це такий умовний прапорець, який ми ставимо на певний твір із закликом: «Зверніть на нього увагу, прочитайте! Це сучасно, стильно, актуально, воно має значення – і тепер, і для вашого майбутнього!». Я шукав нового свіжого голосу, який би говорив про українсько-єврейські стосунки з іншою інтонацією і мав би на цю проблематику інший погляд. Власне, з оцим акцентом гіпермодерну, цього дискурсу, який зараз відбувається – чогось гострого, яскравого, з теперішніми «спеціями» і відмовою від попередніх наративів.
– Чи може літературна премія «Зустріч» стати простором для розмов про досвід двох культур та їхнього порозуміння?
– Література часто бере на себе роль компенсаторного простору. Вона не дає широкого дискурсу, але може запропонувати діалог для пізнання іншої культури. Премія у цьому сенсі працює як платформа зустрічі – саме тому ми сьогодні й говоримо про ці речі. Це вже великий крок уперед. Ще 30 років тому ці теми були або табуйовані, або винятково спекулятивні.
Але проблема в тому, що й досі немає загальної платформи, авторитетної рамки, яка б дозволила врівноважувати крайнощі й формувати спільне бачення. Адже саме «серединний шлях» має майбутнє. На моє глибоке переконання, для діалогу між українською та єврейською націями літературної премії недостатньо. Мистецтво не може і не повинно перебирати на себе функцію політики. У нашій історії часто траплялося, що проблематичні теми виголошувались голосами письменників – вони маніфестували речі, які ніхто не наважувався озвучити. Часто воно коштувало їм свободи власного письма. Думаю, що у напрямку налагодження міжкультурного стосунку з єврейською нацією всі маємо працювати в комплексі, але чітко розмежовуючи сфери впливу і зобов’язань. Лише так ми здобудемо те, чого прагнемо.
Вже 3 жовтня цього року ми дізнаємося, яка з книжок короткого списку нагороди «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ стане переможницею.
Кращий твір 2024–2025 років у цій галузі визначить триосібне журі. Редакція часопису "Zbruc" пропонує увазі шановних читачів розмови з членами журі.
До короткого списку 2025 року увійшли книжки:
Соня Капинус, «Білі Кролики», (Київ: Видавничий дім «ОРЛАНДО», 2024)
Мія Марченко, Катерина Пекур, «Діти вогненного часу», (Харків: Readberry, 2024)
Їцхок Лейбуш Перец, «Хасидське», (Київ: Дух і Літера, 2024)
Христина Семерин (Упорядниця) «Століття присутності. Єврейський світ в українській короткій прозі 1880-х–1930-х», (Київ: Дух і Літера, 2024)
Елі Шехтман, «Ґойрл. Кільця на душі», (Львів: Видавництво «Апріорі», 2023)Довідка:
У грудні 2019 року канадська недержавна організація «Українсько-єврейська зустріч» за підтримки ГО «Форум видавців» (Львів, Україна) оголосила про нову ініціативу: «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Ця премія покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв упродовж століть, виражений у друкованому слові.
Вона присуджується щорічно за найкращий твір, що сприяє українсько-єврейському порозумінню, допомагаючи зміцнити позиції України як багатоетнічного суспільства, почергово в двох категоріях: художня література (проза, поезія, драматургія) та література нонфікшн (історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика).
Уперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури Василеві Махну за роман «Вічний календар» (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2019). У 2021 році переможцем у категорії нонфікшн став Йоханан Петровський-Штерн за україномовний переклад його новаторської праці «Антиімперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичності» (Київ, Видавництво «Критика», 2018). Втретє премію було присуджено 2023 року в категорії художньої літератури, й переможцем стала Софія Андрухович із романом «Амадока» (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2020). Переможцем четвертого року премії у 2024 році у категорії нонфікшн став Юрій Скіра за книгу «Солід. Взуттєва фабрика життя» (Львів: Видавництво «Човен», 2023). Премія–2022 не була присуджена у зв’язку з геноцидною війною росії проти України.
Розмовляла Ксенія Павлишин
17.09.2025