До 250-річчя від дня народження українського письменника
Іван Котляревський написав «Енеїду», заглядаючи не так у латинський оригінал чи якийсь переклад, як у російську травестію петербурзького літератора Ніколая Осипова (1751–1799) «Вергилиева Енейда, вывороченная наизнанку»¹, а відтак у її продовження, яке дописав по смерті Осипова Александр Котельницький (1770-ті роки –?)². Котляревський почав писати «Енеїду» орієнтовно під кінець 1794 р., коли до нього потрапили видання перших трьох частин «Енейды» Осипова, і складав наступні частини поеми в міру того, як з’являлися російські частини, котрі слугували йому основним джерелом травестування. Не пізніше 1822 р. останню, шосту, частину було завершено.
Осипов, який знав французьку й німецьку мови і перекладав з них, склав чотири частини своєї ірої-комічної поеми на основі антикатолицької травестії, ідеологічно прийнятної для православної Росії, «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» австрійського поета, колишнього єзуїта, відтак франкмасона Алоїза Блюмауера (написана у 1782–1786 рр., видана у Відні протягом 1782–1788 рр.). При цьому російський травестатор переважно зняв сатиричний елемент, спрямований проти римського духівництва, передусім добре знаних Блюмауерові єзуїтів, а отже, масонський характер твору. За посередництва Осипова Котляревський запозичив низку місць також із травестії Блюмауера, яких немає у Вергілія. Перелицьовуючи «Енеїду» за Осиповим і Котельницьким, Котляревський якоюсь мірою заглядав у римський першотвір (у латинському оригіналі чи в російському або й польському перекладах), надто ж, коли писав п’яту й шосту частини, бо текстуальних збігів із російською травестією у них уже значно менше, натомість трапляються місця, наявні лише у Вергілія та Котляревського. Із текстом Осипова, наділеного поетичним талантом і здатного не раз на дотепне, жваве бурлескне травестування, Котляревському було цікавіше мати справу, ніж із текстом Котельницького, який таким талантом не володів, а тому виявився лиш епігоном більш-менш вигадливого на жарти Осипова. Зіставлення з російською «Енейдой» дає змогу відчитати своєрідні «темні місця» і пояснити деякі невмотивовані висловлювання в українській «Енеїді».
Ось кілька прикладів.
Налаштованість на перелицювання «Енеїди» в бурлескному стилі та загалом на сміхотворення зумовила подекуди відхід від етнографічної вірогідности, що небезпідставно закидав Котляревському Пантелеймон Куліш. Від імени хуторян у третьому з «Листів з хутора» («Чого сто́їть Шевченко яко поет народній») він стилізував: «<…> в його Еней про рідну матір перед громадою такі речі говорить, що хоч втікай із хати; слухайте, як він нашими звичáями ганьбує <…>»³. Справді, як скоїлося лихо (загорівся флот), Еней поводиться зовсім не як взірцевий персонаж української уснопоетичної творчости: у розпачі впадає у богохульство та ганьблення рідної матері – «Олимпських шпетив на всю губу, / Свою і неню лаяв любу» [ІІ, 51]⁴, обзиваючи її повією та звідницею і звинувачуючи в тому, що вона з того світу не дбає про нього:
І ненечка моя рідненька
У чорта десь тепер гуля;
А може, спить, уже п’яненька
Або з хлоп’ятами ганя.
Тепер їй, бачу, не д о с о л и,
Уже, підтикавши десь поли,
Фурцює добре, навісна.
Коли сама з ким не ночує,
То для когось уже свашкує,
Для сього тяжко поспішна. [ІІ, 55]
Ідеться, звичайно, про Венеру, проте в українізованій травестії взаємини Енея і Венери переводяться з антично-міфологічного ракурсу в близький авторові національно-побутовий. Така агресивно-свавільна поведінка персонажа (Енея) цілковито суперечить поведінці українських фольклорних героїв, котрі потрапляють у біду, як ось у народній думі про Олексія Поповича чи в її варіанті – думі про бурю на Чорному морі. Потопаючи у хвилях розбурханого моря, козаки смиренно моляться, сповідаються Богові й один одному у своїх гріхах, зокрема – у непоштивому ставленні до батька-матері, каються, благають прощення – і хвиля затихає, Господь милосердний рятує їх. Звідси виводиться народно-християнська мораль:
От тим би то, панове, треба людей поважати,
Панотця й паніматку добре шановати;
Бо которий чоловік теє уробляє,
Повік той щастє собі має,
Смертельний меч того минає:
Отцéва й мáтчина молитва зі дна моря виймає,
Од гріхів смертельних душу одкупляє,
На полі й на морі на поміч помагає!
На цих повчальних рядках романтик Куліш побудував параболічний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (Київ, 1843), узявши їх за епіграф, тож природно, що він сприйняв щойно наведену строфу з «Енеїди» як пародію на народний менталітет.
А досі не пояснена загадка, чому Котляревський подав таке етнографічно неправдиве і невластиве українському народові зображення синового ставлення до матері, розгадується просто: на жаль, український травестатор тут необачно пішов за своїм російським попередником Осиповим, переспівавши його жартівливі слова про те, як Еней
в исступлении великом
Олимпских всех богов бранил
Красноречиво, молодецки,
По-руски [так! – Є. Н.], а не по-немецки,
Витиеватыми речьми;
Как водится обыкновенно
В разбранке всякой непременно
Меж добрыми всегда людьми. [ІІ, с. 123]⁵
У цій строфі прострумовує натяк на германізованого Енея Блюмауера, з яким Осипов порівнює свого русифікованого Енея, кажучи, що його герой лається крутіше від німецького. Котляревський ще більше наситив Енеєві нарікання бурлескно-сороміцькою семантикою, ніж Осипов, який віршував:
«А матушка моя родная,
Конечно, где-нибудь в гульбе;
И, видно, с кем-нибудь гуляя,
Не помнит уж и о себе.
Теперь ей, видно, не до сына;
Но, знать, какой-нибудь детина
Сердчишко и у ней зажег.
Иль может быть, что на досуге
Какой-нибудь своей подруге
Готовит где-нибудь ночлег». [ІІ, с. 125]
І хоча Куліш не порівнював ці (та інші) строфи у травестіях Осипова та Котляревського, усе-таки, маючи органічне чуття української національної психології, він безпомильно відчув, що поведінка Енея в цій сцені поеми Котляревського цілковита чужа українським народним звичаям.
Щоб заінтригувати читача, всезнаючий ліро-епічний розповідач Котляревського подекуди перетворюється на оповідача-спостерігача, який веде мову лише про те, що сам бачив:
Еней з Дидоною возились,
Як з оселедцем сірий кіт;
Ганяли, бігали, казились,
Аж лився деколи і піт.
Дидона ж мала раз роботу,
Як з ним побігла на охоту,
Та грім загнав їх в темний льох...
Лихий їх зна, що там робили,
Було не видно з-за могили,
В льоху ж сиділи тілько вдвох. [І, 41]
Така лукава недомовленість була й у тексті Осипова, проте він образно й розлого викривав на цьому прикладі механізм народження пліток і не спромігся на іскрометний гумор:
В ненастной страшной той тревоге,
Что делали тогда они
В медвежьей лесовой берлоге,
Оставшись от людей одни?
Виргилий то от всех скрывает
И никому не объявляет,
Смекнувши сам лишь про себя.
<…>
Но злая дама Пусторечье
Между людьми никак не спит;
<…>
Сия злодейская болтушка
В ту пору как-то мимо шла,
Когда под дождичек пирушка
В берлоге от грозы была.
Тотчас то в быль поворотила,
Любовну басенку склеила,
По свету разнесла всему.
Та весть оттуда как урвалась,
С прибавкою везде помчалась <…> [ІІ, с. 42–44].
Про улюбленого цуцика Аматиної няньки Котляревський із двозначним натяком зазначає, що той «панії лизав од скуки / Частенько ноги скрізь і руки» [IV, 77]. Це не що інше як творче перенесення пікантного висловлювання Осипова: «болонска собачонка» «царской мызницы» [IV, с. 72] (тобто доглядачки царського хутора)
Повсюду блох у ней искала;
И, будто молодой супруг,
Ласкала хоть не целованьем,
Но тихим с нежностью лизаньем <…> [IV, с. 73].
Фривольна двозначність простежується в українській «Енеїді» і в авторській гумористичній характеристиці «Латина старого» з приводу виконання ним подружніх обов’язків, завдяки оригінально об’єднаним та обіграним фразеологізмам грати в чию дудку і бути під чиєюсь ніжкою, – зберігаючи їхнє переносне значення («беззаперечно виконувати чиї-небудь бажання, підкорятися комусь у всьому»⁶, у другому випадку – саме жінці)⁷, поет повертає їм пряме значення, унаслідок чого виникає еротичний підтекст:
Він стичку тілько мав на ліжку,
Аматі як не грав під ніжку,
І то тогді, як підтоптавсь. [IV, 88] (Амата – дружина Латина).
Цей уривок є прикладом дотепного сороміцького жарту. В Осипова вже була подібна характеристика Латина, проте без такої виразної сексуально-орієнтованої двозначности (хоча, як можна здогадуватися, з натяком на неї):
Одну имел лишь только ссору
Ночною изредка порой
Со вздорливой своей женою,
Котора сильною рукою
Его под ноготь жала свой. [IV, 82]
Замінивши фразеологізм под ноготь, що побутує і в російській, і в українській мовах⁸, на синонімічне словосполучення під ніжкою, український травестатор домігся виразнішого сексуально-комічного ефекту.
Котляревський запозичив в Осипова й деякі сумнівні дотепи, а той раніше – у Блюмауера. Такою, наприклад, є досить цинічна заувага Енея про покинуту Дидону, коли він почув, що вона з туги за ним і з розпачу «в огні спеклась»: «Сказав: “Нехай їй вічне царство, / Мені же довголітнє панство / І щоб друга вдова найшлась!”» [ІІ, 1]. В Осипова це місце озвучено так: «Дай Бог, – сказал, – ей память вечну, / За всю любовь ко мне сердечну; / Мне ж свежую вдову достать!» [ІІ, с. 76].
А вперше насмілився (чи посмів) висловити такий простодушний донжуанський дотеп німецький травестатор: «Er sih ihr End und rief ihr zu: / “Der Herr geb’ihr die ew’ge Ruh, / Und mir – ein ander Weibchen”...»⁹. Дослівно це означає: «Він побачив її кончину і гукнув їй: / “Хай дасть Господь їй вічний спокій, / А мені – іншу жіночку”…» (або: самичку; слово Weibchen у німецькій мові має два значення). Блюмауерівську «жіночку-самичку» Осипов замінив на «вдову», за ним і Котляревський ужив це поняття і слово, практично однакове у російській та українській мовах (якщо не брати до уваги незначних відмінностей у вимові ненаголошеного звука о). Не віриться, що сам Котляревський міг би додуматися вкласти в уста свого героя, нехай і травестованого, таке нетактовне, безцеремонне висловлювання (у Вергілія його немає). Проте артикуляція цієї фрази в надрукованому творі Осипова (її своєрідна літературна легалізація) відкрили перед Котляревським шлях, яким він також пішов. Тож якщо й робити закид Котляревському за бездушний вигук його Енея про полишену ним і через те загиблу кохану жінку, за фривольне побажання собі, то хіба за те, що Котляревський нерозважно переніс те джиґунське висловлювання з російської травестії у свою (а не за те, що сам його придумав).
«Уздрівши» Дидону в підземному царстві мертвих, Еней з любострасного погляду дошкульно і глузливо дорікає їй за заподіяну собі смерть, абсурдну, непотрібну й невиправдану:
Якого біса ти спеклася,
Хіба на світі нажилася?
Чорт мав тобі десь і стида.
Така смачная молодиця,
І глянь! умерла залюбки...
Рум’яна, повна, білолиця,
Хто гляне, то лизне губки;
Тепер з тебе яка утіха?
Ніхто не гляне і для сміха,
Навік тепер пропала ти! [ІІІ, 102–103]
При цьому він виправдовується перед нею: «Я, далебі, в тім не виною, / Що так роз’їхався з тобою, / Мені приказано втекти» [ІІІ, 103]. Водночас, напевно знаючи, що він перебуває у підземному царстві мертвих тимчасово, Еней дозволяє собі спокушати Дидону, облудно обіцяючи їй не розлучатись більш ніколи:
«Тепер же, коли хоч, злигаймось
І нумо жить так, як жили,
Тут закурім, заженихаймось,
Не розлучаймось ніколи;
Ходи, тебе я помилую,
Прижму до серця – поцілую...» [ІІІ, 104]
Цю сцену Котляревський переробив не за Вергілієм, а знов-таки за Осиповим. У поважній епопеї Вергілія, звісно, жодної фривольности у словах Енея немає, герой щиро жалкує, що Дідона «мечем гостролезим життя» припинила, і, мучачись, що мимохіть став причиною її смерті, клянеться, що проти власної волі, лише з наказу богів покинув Дідонині береги й гадки не мав, що, відпливаючи, причинить їй стільки печалі. Вергіліїв Еней намагається розчулити Дідону, кажучи, що доля дала розмовляти їм увостаннє, але Дідона мовчки «з гнівом у серці побігла / Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, / Відповідає турботою їй і взаємним коханням». Еней же, «пригодою тою уражений тяжко, / Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно» [книга шоста, в. 450–476]¹⁰.
Натомість Осипов опрацьовує цю сцену в корчемному, безтактно-сороміцькому стилі, перетворюючи Енея зі щирого страждальця, змушеного покоритися волі богів, на легковажного зальотника:
Еней, <...>
Увидевши вдову Дидону.
По древню щеголей закону
И по манеру волокит
Спешит к красавице проворно,
Являя сердце ей покорно,
И поклоняся говорит:
«Не стыдно ли тебе, красотке,
С отчаяния умереть
И столь молоденькой молодке,
Зарезавшись, в огне сгореть,
Любви несчастной ставши жертвой?
Какая польза в бабе мертвой
На свете том для молодцов?
Возможно ль с нею потешаться
И с восхищеньем дожидаться
Веселых для себя часов?
Мне сказано, что я причиной
Был злобной участи твоей;
Но знай, что строгою судьбиной
Мне было велено скорей,
Не тративши ни мало время,
Троянско взяв с собою племя,
В другую землю уплетать.
Я должен был повиноваться,
Со вдовушкой своей расстаться
И ехать горе горевать». [ІІІ, с. 82–83]
Саме від Осипова Котляревський узяв непристойну «некрофільську» пропозицію живого Енея мертвій Дидоні «злигатися» з ним (натяк на злягатися), «заженихатися»:
«Но ведай то, моя драгая!
Что я с тех пор все тосковал;
И часто по тебе вздыхая,
Ни мало глаз не осушал.
Теперь сошедшися с тобою,
Никаковою уж судьбою
Не откачнуся от тебя.
Мы будем жить здесь припевая,
В забавах время провождая,
Друг друга с нежностью любя». [ІІІ, с. 83]
В устах осиповського Енея таке лукавство, ошуканство і лицемірство світського спокусника звучать натурально, проте в Котляревського та сама «некрофільська» пропозиція Енея і його явно нещире запевнення уже ніколи не розлучатися з Дидоною не вписуються у більш симпатичний образ титульного героя. Ситуативний вияв приписаних йому ницих, похітливих жадань дисонує з його загалом привабливим суцільним образом. В Осипова Дідона не повірила Енеєві та злісно йому відрубала:
«Нет, теперь уж поздно;
Ты с лясами не подъезжай.
Хотя в ногах валяться станешь,
Но здесь меня уж не обманешь;
Хоть к чорту в омут побегай». [ІІІ, с. 84]
Мало того, вона не просто побігла до свого першого чоловіка Сихея, а з наміром, щоб він одомстив облудному Енеєві [ІІІ, с. 84]. У Котляревського Дидона також люто відповідає Енеєві, але згадки про її першого чоловіка немає:
Йому ж Дидона наодріз
Сказала: «К чорту убирайся,
На мене більш не женихайся...
Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!» [ІІІ, 104, 105].
А вже від себе Котляревський додає моралізаторську оцінку негідної поведінки Енея під час зустрічі з Дидоною і цим коментарем реабілітує себе за цинічно-фривольне запозичення з російської травестії:
Еней не знав, що і робить,
Коли б яга не закричала,
Що довго годі говорить,
То, може б, там і застоявся
І, може, той пори дождався,
Щоб хто і ребра полічив:
Щоб з вдовами не женихався,
Над мертвими не наглумлявся,
Жінок любов’ю не морив. [ІІІ, 105]
В Осипова такої авторської моральної зауваги до цієї сцени немає. Як автор, він не осуджує зображеного дурисвіта-гульвісу, а його сум за втраченою Дідоною подає як марноту – Сивілла пошепки дорікає Енеєві, що його «Печаль зашибла о пустом» [ІІІ, с. 85]. Котляревський як травестатор більше, ніж Осипов, поважає норми суспільної, надто ж народної моралі.
Поштовх до використання фольклорної поетики нісенітниць і небилиць, художньо-словесного засобу «зображення навпаки» Котляревському дали відповідні місця у травестії Осипова, розписані ширше і строкатіше. Наприклад, «муштру» латинських новобранців Котляревський описує так:
Дівки на прутах роз’їжджали,
Ціпками хлопців муштровали,
Старі ж учились кидать в ціль,
А баб старих на піч саджали
І на печі їх штурмовали,
Бач, для баталії в примір. [IV, 109]
Ці рядки є своєрідним переспівом осиповських:
Для лучшей в войске дисциплины
И строгости во всех полках
Должны там были все мужчины
У жен своих побыть в руках,
По крайней мере, сутки трои
И страшные от них побои
Со многой бранью претерпеть,
Дабы потом самим собою
И над солдатскою толпою
Как должно властвовать уметь. [IV, с. 94]
Порівняння таких місць у текстах Осипова та Котляревського показує оригінальність, власну дотепність і поетичну майстерність українського травестатора.
Якщо травестія Осипова – Котельницького цілковито витримана в єдиному комічному стилі бурлеску й пародії, тотального сміхотворення, то в травестії Котляревського подекуди звучать серйозні ноти, які дисонують із цим стилем. Пов’язані вони з політичними та історичними алюзіями, сентиментальними та іншими преромантичними виявами (особливо у частинах четвертій, п’ятій і шостій). У царині комізму, що, природно, явно переважає у цій бурлескно-травестійній поемі, трапляються вияви чутливости, драматизму й трагізму.
Крізь просвітницько-класицистичну оболонку «Енеїди» Котляревського прориваються й окремі преромантичні паростки – насамперед у ремінісценціях із часів існування козацько-гетьманської держави, у згадках про її «славні» військові з’єднання:
Так вічной пам’яти бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славниї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть. [IV, 101]
У цих, за висловом Пантелеймона Куліша, «віршах зовсім не жартівних» («стихах вовсе не шуточных»)¹¹ забруньковується уже романтичний мотив «національної туги». Хоча рядки «Так просто військо шиковало, / Не знавши: стій, не шевелись» є частковою ремінісценцією з російської травестії:
В церквах, в торжественно служенье
Читалося одно ученье
На место всех проповедей.
Попы кричали: «Стой! равняйся!
Смотри направо! не шатайся!
Вперёд! все разом! не робей!» [IV, с. 95], –
усе-таки це місце в «Енеїді» Котляревського наочно показує, як балаганний, навіть блюзнірський стиль Осипова український поет переводить у щемливо-поважний, почуваючи тугу за козацьким минулим. Ба більше, тут Котляревський вдається навіть до неявної полемічної репліки Осипову: той акцентує на стройовій муштрі, запровадженій у царському війську за Петра І, і на російських стройових командах, прийнятих згідно з військовим статутом Павла І, підписаним 6 лютого 1796 р. (четверту частину «Енейды» Осипова видано саме того року). А Котляревський, який почав службу в царській армії (у Сіверському карабінерному полку) також того самого року, з ностальгією говорить про те, що українське козацьке військо не знало обридливої стройової муштри й успішно обходилося без стройових команд.
У більшості випадків Котляревський зумів майстерно подолати залежність від осиповського тексту. Досить порівняти деякі зображення тих самих епізодів в обох «Енеїдах», зокрема текстуальні відмінності в очевидних текстуальних збігах, щоб переконатися, оскільки український травестатор самодостатній, а притім дотепніший, цікавіший, яскравіший і глибший у своїх етнографічних малюнках, історичних екскурсах і сороміцьких жартах, аніж російський.
_______________________
¹ [Осипов Н.] Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку / Н. О. – Санктпетербургъ, 1791. – Часть перьвая; Часть вторая; 1794. – Часть третія; 1796. – Часть четвертая.
² Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку Александромъ Котельницкимъ. – Санктпетербургъ, 1802. – Часть пятая; 1808. – Часть шестая.
³ [Куліш П.] Листи з хутора. Лист ІІІ: Чого сто́їть Шевченко яко поет народній. – Пб., 1861. – С. 5
⁴ У покликах на «Енеїду» Котляревського римською цифрою зазначаю частину поеми, арабською – строфу (за виданнями: Котляревський І. П. Повне зібрання творів / підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. – Київ : Наукова думка, 1969; Котляревський І. Енеїда : Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – Київ : Радянська школа, 1989).
⁵ У покликах на травестійну «Енеїду» Осипова й Котельницького римською цифрою зазначаю частину поеми, арабською – сторінку (за зазначеними вище першодруками).
⁶ Пояснення до фразеологізму «грати (підігравати) / зіграти (підіграти) на (в) дудку чию» (Фразеологічний словник української мови : [у 2 кн.]. – Київ : Наукова думка, 1993. – Кн. 1. – С. 195–196). На жаль, фразеологізму «бути під чиєюсь ніжкою (ногою)» цей словник не реєструє. Зареєстровано лише словосполучення: «бути під п’ятою у кого, чиєю» (Там само. Кн. 2. С. 725); «тримати під каблуком кого» – «робити повністю залежним від себе кого-небудь (переважно чоловіка від дружини)» (Там само. С. 898); «узяти під ноги» (Там само. С. 912).
⁷ «Быть под башмаком у жены. – Бути під закаблуком (під ногами) в жінки; бути жінчиним підніжком; бути підніжком (за підніжок) у жінки; жити за жінчиним загадом (розказом) <…>» (Вирган І. О., М. М. Пилинська. Російсько-український словник сталих виразів. – Харків : Прапор, 2000. – С. 21–22).
⁸ «під ніготь [узяти, притиснути и т. п.] под ноготь [взять, прижать и т. п.]» (Олійник І. С., Сидоренко М. М. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник. – Київ : Радянська школа, 1971. – С. 112).
⁹ Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении // Киевская Старина. – 1898. – Т. 62. – [Кн. 7/8]: Июль/Август. – С. 53.
¹⁰ Книгу і віршові рядки зазначено за виданням: Вергілій Марон, Публій. Енеїда = Aeneidos : В 12 кн. / Пер. з лат. М. Білик. – Київ : Дніпро, 1972.
¹¹ Кулиш П. Обзор украинской словесности. ІІ. Котляревский // Основа. – 1861. – [№ 1] : Январь. – С. 247.
09.09.2019