12 червня 2019 року я завершив писати найбільшу – з дотепер виданих – за обсягом книгу – роман «Вічний календар». Три частини, двадцять сім розділів. Перші розділи першої частини розпочато в січні 2016 року. Тобто увесь процес підготовки та писання уклався в чотири роки. Коли відіслав електронкою об’ємистий рукопис до «Видавництва Старого Лева», увечері вийшовши на веранду, знайшов металевий ліхтар з минулорічною розплавленою свічкою. Свічка виглядала так, наче хтось наступив на неї ногою. Приплюснута. Однак ґніт, видлубаний сірником, розгорівся. Я прикрив маленькі дверцятка ліхтаря – і скельця від тепла запітніли. У пляшці вірменського коньяку, на щастя, було більше половини брунатної рідини. Я поставив її на стіл. Почув шурхіт під дном пляшки від принесеної вітрами за день пилюги і пилку відцвітаючих кущів. Витирати не хотілося. Ми сиділи зі Світланою, пили коньяк, заїдаючи сушеними солодкими фініками. За десять вулиць від нашого дому – океан. За океаном починається Європа, звідки ми походимо і про яку моя оповідь. Подув океанічного вітру, світляки і солодке відчуття завершеної кількарічної праці скрасили тоді наш червневий вечір.

 

Можливо, вперше писання супроводжувалося відвідинами певних міст і читанням потрібних матеріалів. Не просто принагідних відвідин – бо так склалося – а запланованих. Першим містом, в якому виникла потреба, – Стамбул. В мої наміри не входило писати історичний текст, навпаки – хотілося через історію провести увесь, як я назвав для себе, бруд життя. У травні 2017 року, коли «стамбульські» розділи були написані – отримав запрошення на міжнародний поетичний фестиваль. Умови були розкішні – два виступи протягом семи днів, а решту – ходи-собі-і-не заважай-нам. І хоч Стамбул в романі був уже текстом, я все одно хотів побачити це місто. Для цього придумав формулу – пошуку втрачених слів. Так, так, прустівське. З азійської частини, в якій розташувався мій готель, пірнав в підземку, доїжджаючи до центральних дільниць. Дні стояли сонячні. З однієї вулиці, що сповзала вдолину до Босфорської протоки, манила бірюзова вода. Цікаво, що англійською цей колір називається turquoise, тобто турецький. За кілька днів бродіння стамбульськими вуличками, принаймні зорієнтувався просторово. Потім, коли повернувся до Нью-Йорку, замовив дисертацію про лаштування османського війська до європейських походів. Назагал було багато різного читання. У віднайдених й опублікованих в англійському перекладі дефтерах із Подільського еялету, знайшов записи про Язловецький санджак. Решту потрібно було дофантазовувати, але перебування в Стамбулі та стародавні документи додали посмаку. Не менш цікава історія з Саббатаєм Цві. В його постаті усе збігалося: в хронології, з якої починаю розповідь, перебування в Османській імперії, єрусалимський період, теологічні дискусії про Месію та кінець світу. Зв’язати географічну віддаленість поміж Саббатаєм і, приміром, бучацько-язловецьким кагалом у 17-му столітті, можна було виключно через листи, що надсилалися до гебреїв зі сповіщеннями про Месію. Язловецькі вірмени приходили в текст також з давніх документів й перетворювалися мною на Минаса Сириновича та Богдана Сеферовича. Язлівці протягом двох десятиліть були останньою північною точкою Османської імперії. Зрозуміло, що історія, зайшовши з османами на ці землі, залишила нам тільки черстві крихти того, що ж відбувалося насправді. Доводилося їх пережовувати і змочувати власною слиною. Перебування в 2015 році на стипендії Українсько-єврейських зустрічей в Ізраїлі уможливило познайомитися з Єрусалимом. У цьому місті перебували – кожен у свій час – Саббатай Цві, Натан з Ґази, Єрусалимський Патріарх Досифей, Минас Сиринович (якого я відправив до монастиря св. Якопа), а французький християнський орден, православні греки та вірмени ділили, з кривавими наслідками убивств, черговість відправлення служб біля кувуклії Храму Гробу Господнього.

 

Український боярський рід Баревичів і польський шляхетський рід Волянських становлять основну лінію від початку до кінця роману, хоча в третій частині Волянські-Коритовські зникають разом із руйнацією їхнього родового гнізда після 1945 року.

 

А що далі? Через три століття поміж річками Джурин і Стрипа встановиться лінія фронту під час Першої світової війни. Між придуманою Митницею (Базар, як прототип) і реальними Язлівцями існувала фронтова смуга між австро-угорськими імператорськими та російськими імператорськими військами. Не можна, міркував я, закільцьовувати оповідь строгою хронологією, тому в жодній із трьох частин роману, цього принципу не дотримувався. Географічно події у творі розгортаються в реальних містах і селищах – у деяких назви змінено, але більшість залишено. Одним із таких міст безперечно є Чортків. Пояснювати особливу пристрасть до Чорткова не буду. Отож, Чортків частково з’являється в першій частині, а в другій – крізь історичну оптику міста розповідається про чортківських цадиків Фрідманів, відвідини Карла Еміля Францоза, астрономічні пристрасті Петра Урбана тощо. У третій – цілий розділ присвячено родині Блондерів. Листуючись з сином Саші Блондера (Блонделя) Марком, я дізнався, що існує лист їхньої американської родички, написаний на прохання Марка про родовід Блондерів. Родичка описала все, що знала, і вислала в середині 1990-тих до Франції, де мешкає Марк. Син Блондера поділився зі мною цим родинним документом. В романі багато євреїв. Чому? Їх було багато в кожному галицькому містечку. Чи ми жили з ними душа в душу? Ні. В романі я намагаюся зобразити іншого, чужого, прийшлого, щоби зрозуміти, як це не банально звучить, себе. Війна в черговий раз спустошила і зруйнувала цей клин території між Чортковом, Язлівцями і Митницею. Тут товклися різні армії. Чи турецькі дивізії, які перебували на галицькому фронті 1916-17 років, справді стояли в оборонній лінії перед Стрипою? Ні. Але могли. Зрештою, цей османсько-турецький компонент, продовжений мною в другій частині дещо міфологізований, однак базовано на реальних фактах, як-от прибуття з інспекцією військового міністра, колишнього молодотурка Енвера-паші. Небезпідставно звинувачуваний у ґеноциді вірмен 1915 року, Енвер-паша був ключовою фігурою серед прихильників вступу Туреччини у Першу світову війну. Ціла біографія цієї історичної постаті нагадує акробатичну еквілібристику від участі молодого майора в повстанні в Македонії до наглої смерті від кулі чекіста в пісках Середньої Азії, куди він прибув з ідеєю створення великого Тургану. В одній із стамбульських крамниць мені вдалося натрапити на другу частину історичної розвідки «Makedonya'dan Ortaasya'ya Enver Paşa» авторства Şevket Süreyya Aydemir. Я придбав це видання, в якому поміщено кілька цікавих знимок Енвер-паші. Зрештою, історія простого турецького вояка Кюбата придумана від початку до кінця, як різдвяна розмова двох мулів, що прибули з турецьким військом на фронт. Змінюються покоління Баревичів і Волянських-Коритовських – одні помирають, інші – народжуються в циклічному перебігу над Митницею і світом небесних світил сонця і місяця.

 

Приблизно через двадцять років після закінчення Першої світової, починається нова війна, котра руйнує непросте, але більш-менш усталене життя головних героїв. До Митниці спеціальним потягом під охороною прибуває в числі інших родина Мехаметів з Романової Комори, десь з-під Лежайська. Після Ялтинської конференції задумано велике переселення народів. Європа перетворюється на хаотичний рух повоєнними її просторами мільйонів людей. Мехаметів переселяють до Митниці, в якій століттями існують свої роди, мова, традиції. Однак війна не завершена – в Митниці відбуваються події, спровоковані новою владою – заснування колгоспу, військового протистояння з українськими повстанцями тощо. Дмитро Баревич, якому вдалося пережити війну й повоєнні роки, опиняється в Кривому Розі, сімнадцять років пропрацювавши шахтарем, заробивши пенсію і професійну легеневу хворобу – силікоз, повертається додому на береги Джуринки, зрозумівши, що митницькі небо, земля і річка, становлять те, чого неможливо ніколи позбутися – людську пам’ять, наповнену родинними і часовими подіями. Внук Дмитрової наймолодшої дочки, який живе в Нью-Йорку, повертається одного разу до Митниці і Язловець, щоби в зеленому дощі над поруйнованими стінами цегельні й полями, що тягнуться вздовж річки, побачити вільний політ шуліки та, перебуваючи в дешевому язловецькому готелику, дізнатися з електронного листа, що в Нью-Йорку знайдено зниклі колись документи про рід Баревичів, листи Саббатая Цві до бучацького кагалу та вцілілі листки якоїсь праці чортківського цадика. Недаремно в кількох місцях тексту існує посилання на притчу про блудного сина, бо людське життя та історія, переповнені стражданнями, війнами, брудом, але також словом, усним чи записаним, яке нас супроводжує протягом життєвого та історичного циклу, в якому усе повертається до початків. Дім, пам’ять і смерть ми носимо в собі та при собі, – і якогось дня хочемо з усім цим розібратися.

 

 

«Вічний календар» частково писався під музику Арво Пярта. Я слухав скупу віолончельну партію, розбавлену фортепіанною – в творі Spiegel im Spiegel. Музика, що схожа на дощ чи навіть шурхотіння піску по склі – допомагала не загубитися в потоках слів.

 

 

А про що «Вічний календар»? Можливо, про річки, які пливуть,  куди їм велено.

 

 

 

24.08.2019