Недолік поезії

Коли доводиться доповнювати поезію прозовими коментарями – чим я займатимуся протягом більш-менш кількох хвилин, – то одразу спадає на думку вислів Чеслава Мілоша про те, що писання віршів свідчить про недосконалість людства. Ось цитата: «Поезія і будь-яке мистецтво – це недолік, який нагадує людству про те, що ми нездорові, хоча нам важко це визнати». Отож якщо навіть для Мілоша поезія – це екзистенційний недолік, то ми підходимо, якщо так можна сказати, до певного логічного непорозуміння. Не тому, що авторитет польського поета варто сприймати за непохитну істину, а тому, що в його словах знаходимо оприявлення очевидного сумніву.

А що це за очевидне? Найпершим знаком поезії, її суттю, її органічною речовиною буде мова. Я міг би уникнути в тисячний раз повторювати за Гайдеґґером це відоме кліше про дім буття та усі можливі висновки, які з цього випливають, але перетворення мови на поезію власне й передбачає процес будівництва, тобто творення чогось нового з підручного матеріалу. Невже для дому буття недостатньо усього, що ми маємо навколо і що нас оточує? Здається, що небо і ґрунт, зірки та далекі планети, трава і річки, міста і дрібні села, зрештою, книжки в бібліотеках, кораблі в морях і океанах, птахи і звірі – увесь мною названий і не названий огром всесвіту з його космічним пилом править нам за дім буття, в якому доводиться жити. А що мова? Мова – це процес називання предметів та явищ. Вона полегшує нам утримувати хисткі стосунки з усім видимим і невидимим світом. Вона повторює видиме й незриме словами та знаками.

І яке місце в усьому цьому поезії? Який її символічний знак? Бо не тільки річки і моря, міста і села, але й соціальний та історичний процеси, що сформували наш дім буття, важливі для поетичного осмислення. Можливо, що поезія виникла, аби наш внутрішній  людський голос зумів оформитись у плинну розповідь від побаченого і пережитого. То в чому ж полягає її недолік? У постійному нагадуванні, що ці зв’язки хисткі й непевні, – чи в тому, що ми недосконалі і тимчасові?

Коли Волт Вітмен розсував своїм довжелезним рядком простори поетичних обріїв світової поезії, то скромна Емілі Дікінсон, виглядаючи з вікна свого массачусетського дому, потопала в метафізичних глибинах своїх спостережень. Коли Константінос Кавафіс, бродячи брудними александрійськими вуличками, записував сухі, без метафор та порівнянь, поетичні історії з грецької міфології, то Томас Стернз Еліот намагався на безплідній землі висадити нові поетичні зерна модернізму. Додам, що Еліотів старший колеґа, Езра Павнд, був одержимий ідеєю реформувати світову поезію завдяки своїм Сantos і прагнув тотально розширити мовні горизонти, зате Пабло Неруда зосередиться на Одах найпростішим речам. Усі мною названі й не названі поети мали справу з однією невидимою субстанцією, яку називають мовою і яку можна записати різними абетками.

Суспільні й історичні процеси та їх виклики не полишали ні поетів, ні поезію. Освоєні дім буття й космос протиставлялися війнам й революціям. Поезія поступово шукала мову, якою можна було б ці події описати та привласнити. Недаремно у давні часи військові походи супроводжували придворні поети, завданням яких було описати переможні – або й ні – події того чи іншого короля, князя, султана, хана тощо. У слов’янському світі найвідомішим таким зразком є «Слово о полку Ігоревім». Тут поезія обов’язку, дії, чину, вбираючись у військові обладунки, прямо конфліктує із поезією ідеального світу, в якому промовляють метафізичні домінанти гармонії з дисгармонією.

Однак в модерному часі настає момент, коли поезії, по суті, відмовляють у праві осмислювати навіть найтрагічніші події. Усім відомий й тисячі разів цитований вислів Теодора Адорно про те, що після Освенціма поезія неможлива. Ось ця цитата: «Критика культури віднаходить себе на останній стадії діалектики і варварства: писати вірші після Освенціма – варварство, і це підточує саме усвідомлення, чому нині писати вірші неможливо». І хоча після цього були вірші Пауля Целана, поетичний карибський материк Дерека Волкота, епічна розповідь з біблійним контекстом Єгуди Аміхая чи європейський американізм Джона Ешбері – вислів Адорно залишається популярним та тиражованим, а однак поезія не зникла ні з культурного життя, ні з книжкових крамниць. Адорно проголосив максиму, зіґноровану поетами, але яка при кожній нагоді викликає інтелектуальне подразнення.

Мені як представнику мови, в якій набули іншого значення слова Буча, Маріуполь, Мар’їнка, Авдіївка та Бахмут, цілком зрозумілий – і гадаю, як і вам – вислів австрійського філософа. Я б сказав, що варварством можна уважати не тільки поезію, а цілу інтелектуальну надбудову – філософію, музику, літературу, науку тощо, якщо у їхніх «досягненнях» припустимі убивства та війни.

Війна, розв’язана імперською путінською Росією, змінила семантику українських слів та, як наслідок, – нашу поезію, її символіку та знаки.

Колись я був переконаний, що поезія має єдиний обов’язок – і цей обов’язок пов’язано виключно  з мовою. Обов’язок – бути її охоронцем, а поет – такий собі садівник, що плекає усі квіти та кущі саду. Але коли твій сад викорчовується і ти бачиш руйнування гармонійного світу, то символи і знаки поезії припиняють виконувати тільки охоронну роль – поет і його поезія покликані тримати вже оборону іншого ґатунку.

Здається, що Адорно і Мілош подібні в одному: вимагаючи від поезії неможливого, сподіваються на неможливе, незважаючи на її недоліки.