Уривок з роману «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду»
Понтій Пилат, префект Галилеї, прокинувся від вранішньої прохолоди. На фортечних мурах вартові щойно погасили смолоскипи. Дим від перегорілого лою, занесений вітром, нагадав йому про перші дні перебування в Кесарії. Так пахло повітря навколо наметового табору, в якому на перших порах розташувався римський легіон. Воно пахло верблюжою вовною. Він підійшов до вікна – угорі кружляло кілька десятків білоголових сипів. Вчора з його наказу страчено двох бунтівників. І, заглядаючи за птахами, він зрозумів, що злочинці спустили останній дух. І справді, сипи звужували кола, щоби до приходу похоронної команди, коли трупи, недбало заривши, прикладуть камінням, першими дістатися до здобичі. Все, що залишиться після них, вночі розтягнуть лисиці. Якщо поодиноких бунтівників легко виловлювали по шляхах та містечках, то наказ, отриманий з Риму збудувати дорогу в короткий термін, щоби зв’язати Кесарію з Сирією, вимагав від префекта чималих зусиль. Відповідальність він переклав на Луція Алфенуса, свого помічника, якого учора викликав на розмову й доручив зогранізувати супровід картографу Парманіону та двом інженерам – Тітусу Аврелію і Титу Цицерону. Саме йому доведеться доповідати про стан картографування Галилеї. Дивлячись в чисте голубе небо, він міркував, що без місцевих, яких потрібно буде зігнати на будівництво дороги, не обійтися. Але насамперед потрібно вислати того грецького картографа і щойно прибулих з Риму інженерів для дослідження місцевості. З військового табору доносилися командні окрики. Вочевидь, молодші офіцери вивели вояків на вправи й покриком підбадьорювали підлеглих. Він прибув до Юдеї кілька років тому. Перше розчарування в незнаному краї не забарилося. З африканських пісків сильні вітри підняли увись стіну пилу. Наростання тривожної тиші з брунатним повітрям впереміш, що посилювалися внутрішньою тривогою та гіпертонічним тиском, які довелося переживати протягом п’ятдесяти днів. Кожного ранку, стоячи при вікні, Понтій Пилат вдихав важке жовте повітря і протягом дня почувався хворобливо. Не помагали компреси ні намащування тіла оливковою олією. В гарнізоні серед офіцерів та вояків поширювалася апатія і тривога. Вартові, не звиклі до різких погодних перепадів, засинали, наражаючи префекта і гарнізон на небезпеку несподіваного нападу. Була в цьому одна вигода – півтора місяця ні фарисеї, ні садуккеї не тривожили його своїми проханнями чи скаргами. Хамсін поклав край торгівлі в провінції. По спорожнілих жовтих ринкових площах містечок перекочувалася млява нехіть усього живого. На щастя, у фортеці військові служби центуріону запаслися харчами та вином. Цілими днями Понтій Пилат, лежачи в гамаку, писав листи імператору та своїм братам. Він сповіщав імператора про план побудови дороги. Братам – про поневіряння, кепський місцевий клімат і розлади шлунку, причиною яких була вода з навколишніх джерел. Леґату Сирії Вітеллію вирішив завчасно не розкривати задумане. «Той старий лис, – так Понтій Пилат називав леґата, – все одно пронюхає, але не від мене». Коли проминуло двадцять днів від часу приходу піщаної бурі, Понтій Пилат покликав картографів та інженерів, щоби зрозуміти скільки коштуватиме будівництво і скільки для цього потрібно працівників. Порадившись, переконався в необхідності збільшення податків. Річ ясна – таке рішення викличе незадоволення, але у нього, префекта, достатньо війська, щоби придушити будь-який бунт. За його наказом картографи виїдуть першого дня, коли з горизонту зникне брунатна пелена і стане легше дихати, щоби упевнитись у точності накреслених ліній майбутнього шляху. Дві імператорські провінції Юдея та Сирія до цих пір не мали відповідно облаштованої дороги, в першу чергу для переходу військ, але й для торговельних караванів. Понтій Пилат виклав свій план імператорові й отримав підтримку. Він уявив кислу міну на обличчі Вітеллія, коли той про усе дізнається. Отож, найближчим часом кораблями повинні доставити кількасот рабів для праці в кар’єрі та будівництві. Вирішено – використати місцевий камінь, з якого юдеї збудували Храм, житла та оборонні мури. Працівників у кар’єрах, в яких добували камінь, ніколи не було не достатньо. Також подумали, що на шляху, на якому будуватимуть, лежать містечка і селища, з яких можна буде рекрутувати робочі руки. Прокуратор попросив канцелярію підготувати наказ про податки, але оскільки буря ще нерухомо висіла в повітрі, то папіруси з прокураторськими наказами лежали поки що на столі й служниці стрясали з них принесений за ніч пісок. Так-от, після тридцятиденного безвітря Понтій Пилат, витерши лице рушником, поданий служницею, вперше не відчув на шкірі подряпин – означало це, що хамсін припинився. Середземноморські вітри принесли довгоочікувану свіжість, і вояків знову вивели з казарм для муштри. Вислано було за місто кілька загонів для перевірки водогону та роздивитися, чи юдеї не замислили чогось лихого. Були ж випадки, що, пересидівши в горах, озброєні ножами злочинці нападали на вартових, зайшовши у місто під покровом піщаних вітрів. Префекту доповіли, що водогін не порушено і на шляхах, що ведуть до міста, нічого підозрілого не помічено. На другий день зворохобилося містечко – і вулиці, порожні до цього часу, заповнилися людом. Повідчинялися крамниці й почали напливати каравани з товаром, яких хамсін зупинив в дорозі. По вулицях запахло віслючими й верблюжими кізяками. Тоді він знову покликав інженерів і, змахнувши долонею з креслень останні піщинки цьогорічного хамсіну, запросив їх до розмови. При цій розмові був присутній сотник Мардарій, загонові якого доведеться пройти увесь шлях, помічений на кресленнях. Намісник небезпідставно остерігався інженерних помилок й не надто покладався на картографа. Мардарій вирушить на чолі загону, до якого, окрім вояків, увійдуть двоє інженерів і один картограф, щоби усе побачили на власні очі. Як тільки за загоном простиг слід, надійшло повідомлення про прибуття двох кораблів з рабами, висланих Римом для будівництва дороги. Переважно назбирали бунтівників з різних провінцій. Зігнали до найближчого порту і заладували ними кораблі. Цей лист Пилат прочитав у надвечірній тиші. «Доведеться вислати рабів на мідні рудники, – подумав, прислухаючись до лисичого скавчання, – бо Мардарій із загоном швидше як за місяць не повернуться». Кораблі прибули і кинули якорі біля берегів Кесарії. Померлих позбулися під час плавби, викинувши їх у море, аби ніяка моровиця не кинулася на інших. А тих, що вижили, – вже у порту розділили. Придатних – до копалень, а інших розпродали. Провели їх вузькою вулицею за місто, й колона рушила на північ. Але трапилося непередбачуване – напившись в дорозі з якогось потічка води, до тижня часу від шлункових розладів померла більшість рабів, решту знесилених залишили помирати серед кам’янистих пагорбів. Поки Понтій Пилат ламав голову, де знайти нових рабів для копалень, то боги вчинили чудо. Прикордонний загін, що стеріг північні рубежі провінції, вступив у бій з військами Антіоха і захопив в полон біля сотні ворогів, яких одразу відправили до копалень. Видобутої ними руди вистарчало для місцевих потреб та для постачання до Риму. В портах кораблі завантажувалися пшеницею, рудою, прянощами. Одні допливали з військом та рабами, натомість інші відпливали з товарами, металом та рудою. Мардаріїв загін складався з досвідчених і міцних вояків. Вирішено було зібрати з гарнізону найвитриваліших вершників та їхніх баских коней для просування кам'янистим бездоріжжям. Вийшовши з Кесарії, першу добу пройшли вздовж морського узбережжя. Картограф звіряв позначки на мапі з навколишнім рельєфом, інженери заміряли можливість прокладання шляху. Проходячи над берегом моря, показувалися їм рибальські човни, а попереду манили гірські кряжі. Дійшовши до першої перепони – високих гірських виступів, інженери, порадившись з Мардарієм, вирішили звернути праворуч, щоби перевірити, чи можна буде обійти ці гірські пагорби, бо в іншому випадку довелося б прокладати дорогу, прориваючи в гірській породі невеликі тунелі. Ніч наздогнала загін, коли вершники, об’їхавши гористий кряж, побачили поперед себе тремтливі вогні. Картограф назвав селище, вогні якого вони помітили, і Мардарій розпорядився розкласти намети. Сотник не хотів входити в село під покровом ночі, щоби не наполохати мешканців і таким чином не накликати біди. Мардарій повечеряв з інженерами і картографом і, викликавши принципала, наказав виставити варту. Вояки запалити смолоскипи. Щоденне намащування ступні не давало покращення, тому Софонія продовжував гостювати в Мордехая і ночувати на даху. Коли вдалині спалахнуло далеке світло, він подумав, що там переночовує караван. З першими півнями Мардарій обійшов намети і варту. Коні, збившись в табун, перетривали нічну прохолоду. «Видно з галилейських гір, – міркував сотник, – зірвалися холодні вітри». Вночі справді позимніло. Принципал доповів, що одного вартового вкусила змія, і він ослаб. Мардарій, розуміючи, що повертатися неможливо, вирішив увійти в селище, про яке учора говорив картограф. Вклавши укушеного на носилки й вирушивши, Мардарій та його вояки ловили ранішні запахи диму і наростаюче лящання собачих щелеп. Римлян першим помітив не Софонія – той, лежачи горілиць, міцно спав, а низькорослий Закхей. Всюдисущому Закхеєві не спалося, й цілу ніч він перевертався зі спини на живіт. Від того часу, відколи у Мордехая з кошари почали зникати довгошерсті кози, він боявся, що таке може трапитися також з його невеликим стадом. «А хіба він може зрівнятися з Мордехаєм? – тривожився Закхей. – Тих кілька Мордехаєвих кіз навіть знаку не зроблять». Для Закхея, що ледве зводив кінці з кінцями, навіть найменша втрата була б відчутною. Звичайно, що ні Закхей чи Мордехай не могли припустити, що кіз крадуть есемеї, що жили ближче Юдейської пустелі. На їхню худобу кинулася пошесть, від чого її багато поздихало. Тому дізнавшись, що в селищі у Мордехая можна поживитись, вони підкупили Зеєва, який продавав їм молодих овець та кіз. Зеєєв з печальним виразом на обличчі розповідав, що на пасовища забігають пустельні хижаки і розривають нещасну худобину. Однак слідів крові на місцях, вказаних рабом, Мордехай не побачив, коли наступного дня, не дорахувавшись кількох цапків та кізочок, прибув на те небезпечне місце, вказане Зеєвим. Мордехай вирішив припильнувати свої кошари, бо закрався у його серці сумнів щодо правдивості слів раба. Ось чому Закхей кожної ночі прокидався перед сходом сонця, вискакував у свій дворик, справляв нужду і вказівним пальцем перераховував стадо. Він торкався оброслих довгою волоснею козиних вух. Не встигли Мардарієві вершники під'їхати до селища, як захеканий Закхей встиг оббігти сусідів. Кожен прихід римлян не віщував юдеям нічого доброго. У таких випадках, якщо хтось встигав попередити про наближення небезпеки, юдеї озброювались ножами, якими для жертвоприношення різали овець та кіз. На кожному даху лежали купки каміння, зібрані, як урожай оливок, й приготовлені заздалегідь. Мардарій першим, пригнувши під кам’янистою аркою голову, в’їхав на сорокатій кобилі до селища. За ним увійшли чотири вояки, що несли завиненого у грубу накидку з верблюжої шерсті вкушеного змією свого товариша. Попереджені Закхеєм односельці стояли на дахах будинків і чекали. Мардарій, дочекавшись, коли увесь загін переїде під аркою, зіскочив з кобили і голосно запитався про старшину селища. Згори, за квартал від Мардарія, йому відповів Мордихай. Коли юдей зійшов з даху і підійшов римського начальника, він побачив дрижачого, наче від пропасниці, вояка. Мардарій, не чекаючи питань від юдея, розповів про нічну пригоду і запитався, чи нема в селищі якогось лікаря, щоби оглянути хворого. «Скажи нехай зійдуть з дахів», – звернувся Мардарій до Мататьягу, даючи зрозуміти, що загін, залишивши нещасного вояка, не затримається. Мататьягу покликав Зеєва. Мардарій і двоє вояків з хворим на носилках вийшли на дах. В куті вони побачили сидячого Софонію між камінням і розстеленими на полотні оливками. Мардарій витягнув короткого меча. «Хто це?» «Це подорожній – Софонія, він з того берега Йордану». «Чому він не виконав наказу?» «У нього поранена нога». Мардарій здалека приглядався до Софонії, намагаючись помітити на тілі юдея які-небудь порізи, що свідчило б, що він бунтівник й один із тих, що переховуються в гірських печерах. «Я повертаюся додому», – підтакнув Софонія. «А де твій дім?» «Там» – показав рукою на захід Софонія. Він спробував привстати, але ставши на ногу – присів. «То що з твоєю ногою?» – запитав сотник, наче хвилину перед тим не чув Мордехаєвих пояснень. «Я підвернув її, сходячи з гірської стежки». Після миттєвих роздумів Мардарій наказав Софонії доглядати за хворим римським вояком. На прощання Мататьягу почув від Мардарія: «За тиждень ми повернемося». Вершники та гужовий транспорт, що складався з кількох ослів, залишили місто синів Манасієвих перед обідом.
30.03.2024