У перші січневі дні, коли змінилася остання циферія у літочисленні й коли фейсбучні картинки з усілякими побажаннями зникли з інтернетного простору, ти усвідомлюєш, що нічого, у своїй суті, не змінилося. Новий рік – це не двері, які можна за собою зачинити щільно. Це умовність певної межі, відрізок нами придуманого часу. Усі підсумки – сумнівні, усі прагнення – сумнівні удвічі. Ми дуримо себе сподіваннями. Мабуть, так легше пережити нестримну навалу подій, якими ми ситі уже по горло. Мені подумалося, що ми дожилися до того моменту, коли гравітація часу вельми ущільнилася. Рух – прискорився. Гострота сприйняття – притуплюється.
З цього приводу мені пригадується подвір’я мого дитинства. Так, приблизно п’ятдесят п’ять років тому воно сприймалося мною як космос. Зрозуміло, що наша внутрішня оптика з віком змінюється як кривина кришталика в оці, але, на відміну від кришталика, діоптрійна глибина нашої пам’яті залежить від багатьох обставин. Першими, що позначало той космос, були слова. Отже, відточений слух, наслухання і запам’ятовування підготовлювало тебе до того моменту, коли зовсім не страшно буде пробиратися між кущів смородини, щоби прослідкувати, куди прямують мурахи. Слова навчали тебе розрізняти тисячі невідомих речей. Слова ставали мурахами і смородиною. Вони були глибоким небом й пухкими перинами хмар. Вони замикали ключем колодки, пахли гнилизною весняної картоплі. Їх можна було побачити в налитих зеленим соком плодах аґрусу і почути в кукуріканні когутів. Світ був повільним, течії річок також. Більшість слів, які тобі доводилося тримати на язиці, були солодкими, як празникові карамельні когутики. Ти кохався в повільних словах, бо вони були зрозумілими.
Сповільнений світ нічим не гірший за прискорений.
У житті усе настільки непередбачувано, що неможливо, приміром, років двадцять п’ять тому знати мені, що існує великий космос океану, з якого дмуть східні вітри. Що дощі, якими океан ділиться з усіма прибережними мешканцями, можуть тривати кілька діб. І це тривання дощу уповільнює час. Тоді розкладаєш папери, перечитуєш свої давні недруковані вірші та пишеш нові. Дощ приносить тобі навіть забагато слів, аніж ти волієш. Якщо їх так багато, що тобі невтямки, що з ними чинити, то будуєш дім прози. Такий дім – так само космос, тобто у ньому присутні, відповідно, порядок і структура. Словосполучення із реченнями – так само космос. Делікатний, бо готовий розвалитися у будь-який момент, якщо ми уживатимемо звичайний цемент, а не метафоричну слину шовкопряда. Бо власне на метафоричній слині тримається порядок слів. Така їх природа. Для того, щоби це зрозуміти, необхідно списати не одну сотню сторінок, і головний прикол – що нема впевненості, що усе вийде.
Якщо західні вітри подужають східні, то чекай сніговії. Переконався неоднораз. Особливо, починаючи з січня, потрібно зважати на західні вітри. Вони можуть принести снігові навали, і в такі дні на острові час уповільниться, стане білим, а на ранок білки з єнотами вдрукують на ньому сліди своєї присутності. Ти стоятимеш зі щойно видрукуваним з принтера листком нового вірша і порівнюватимеш. Там, на снігу, поети-білки і поети-єноти змагаються поміж собою, наче на конкурсі за звання поетичного короля. Шкода, що ти не знаєш їхньої абетки, щоби вчитатися у написане ними. Приймаєш на віру, що їхні вірші такі ж глибокі, як їхні сліди.
Потім ти відводиш погляд. Ззовні на віконному склі – сліди налиплого з ночі примерзлого снігу. Західні вітри ще дві доби триматимуться свого напрямку, на якому твій острів, твій дім й навіть твій вірш. Чому саме західні вітри уповільнюють твій час – невідомо. Ти їм вдячний. В уповільненому часі до тебе приходить війна. Вона полишила минулого року твої вірші, та все ж цікаво, які ж вітри її занесли знов? Війна приходить як прізвище та ім’я колишнього студента, про якого ти до останнього не так часто згадував. Можна сказати, що майже не згадував. Побачив на фейсбуці в уніформі з автоматом. Він ледь усміхався. Ти спробував пригадати, які оцінки він отримував під час сесій. Хіба усе запам’ятаєш? Та хіба це тепер важливо, коли він склав найважливіший свій іспит – іспит життя і смерті. Ти женеш цю війну від себе, проганяєш її, суку, куди подалі. А вона не йде, стоїть перед очима і посміхається, як твій колишній студент-солдат. На світі біло і перед очами біло. Ми прискорюємо час, бажаючи переможного завершення війни, а він уповільнює перетікання подій у перемерзлих шанцях, переповнених мишами та пацюками – і сповіщеннями, від яких чорніє в очах.
Нещодавно я придбав кілька книжок Реймонда Карвера, що писав оповідання та вірші. Чи йому не під силу були романи? Не знаю. Можливо, його час настільки уповільнився й стиснувся, що саме оповідання, їх коротка тривалість у часі та обмежена кількість слів пасували Карверу найкраще. Щодо прози Карвера, то до неї приліпилося поняття «брудний реалізм». Скажу, що вірші Карвера я прочитав уперше. Розмірковуючи про уповільнення й прискорення часу, я думав, що власне будь-який вірш може слугувати такою універсальною моделлю для візуального опису цього процесу. Початкові й останні слова у вірші завжди є ключовими, тобто ними позначено межу відвойованого від інших слів простору. Як відвойованого? Питання не до мене. Як правило, інтуїцією автора. Прискорення відбувається на початку, а при кінці вірша промовлені вголос чи прочитані слова, збившись у купу, сповільнюють і пригальмовують ритм. І тільки після того у нашій свідомості відбувається уповільнене переосмислення прочитаного. Тільки після прискореного уповільнення.
Так-от, гортаючи книжку Карвера, я натрапив на один вірш під назвою «Весна, 480 рік до Р.Х.», в якому описується похід перського царя Ксеркса через Геллеспонт, як тоді називали Дарданелли. Подія, описана Геродотом, в якій морська стихія розтрощила збудовані під час походу понтонні переправи.
Розскаженілий тим що він назвав
зухвалістю Геллеспонту
неочікуваний шторм
що зупинив
його двохмільйонне військо
Геродот сповіщає
що Ксеркс наказав завдати
300 ударів батогом
по цій неконтрольованій водоймі
крім того вкинути пару кайданів, потім
таврувати розпеченим залізом
Ви можете собі уявити
як сприйняли цю новину
в Афінах; я маю на увазі те
що перси були в поході
(Реймонд Карвер, «Весна, 480 рік до Р.Х.»
Переклад Василя Махна)
Взагалі-то перелицювання давніх історичних чи міфологічних подій в поетичний переказ – винахід Константіноса П. Кавафіса. Карвер використовує цей метод. Тут головне – не передозувати. Як на мене, у «Весні, 480 році до Р. Х.» кожне слово на своєму місці. Опис події та авторський здогад як зчеплення рухають нашою уявою від прискорення до уповільнення і навпаки.
Час, звісно, ніколи не буває статичним. Ні вітри не бувають постійними. Усе змінне. Я сподіваюся, що після західних вітрів долетять східні. Що за давнішніми віршами напишуться нові. Що за війнами приходить мир, а прискорення змінюється уповільненням.
Так гойдається наш світ і ми з ним.
Отак і живемо.
06.01.2024