У нашій місцевості був один потічок, який старі люди називали Серилівкою. Він відділяв цісарський тракт від видовженого узгір'я, на якому розляглося кільканадцять домівств із царинками, садами і грядками. Той кут мені з дитинства нагадував уявну небачену ще тоді Голландію. На якихось триста метрів берега припадало отих кільканадцять мостиків до кожного подвір'я. Було добре видно цілий зріз розмаїтості господарності або уявлення про потреби. Вузькі кладки на якихось ковбанах, висячі містки, у когось вже бетонований міст, у когось – високо піднятий перехід, вистелений акуратними дошками на сталевих рейках. Одні мали навіть добротний кам'яний заїзд, але зроблений так, як естакада над автотехнічною ямою. І старі люди казали, що та мілка Серилівка забрала не менше чоловіцтва, як бистрий повноводний Прут, що пропливав за кількасот метрів поруч. А було так, що найтяжчим є останній перехід до рідної хати. Автопілот, встановивши візуальний контакт з ціллю, виснажується від успіху і вимикається. Тож чоловіцтво, моцно напите у кнайпах містечка, надто часто падало у Серилівку під самим домом. Пощо було робити такі вузькі і хиткі кладки? Упавши з мінімальної висоти, вони на хвилю заспокоювалися, втративши азарт до боротьби. Хтось ударився головою до мілкого кам'янистого дна, хтось попросту заснув, притулившись ротом і носом до чистих вод потоку. В кожному разі було досить, аби втопитися там, де жабі по коліно.
Пізніше я дивувався, чому зимою усі опікові відділи районних гірських лікарень переповнені міцними чоловіками. Навіть якийсь час думав, що то так бахкають печі, коли підкладати зльодянілі поліна до домашнього вогнища. Згодом дізнався, що обмороження аналогічні опікам, і їх виходжують саме у опікових відділеннях. Але чому так багато обморожень? Вони ж робітні діти гір. Мають хутряні рукавиці і капчурі. Виявилося, що це той самий синдром Серилівки. Бредучи після набування снігами, десь вже поблизу теплої хати, чоловіцтво шпорталося і падало у морозяний сніг. Голова казала – нарешті солодкий спочинок, а не ця предвічна щоденна борня. Так раптово зручно примостившись, вже ніхто не зважав ні на холод, ні на рукавиці, ногавиці і клепані. Добре, що не втопився. Крім рук, які інстинктивно виставляєш вперед при падінні, відморожувалися вуха, щоки, носи – хто на чому спочивав.
Того разу було полонинське літо. Високо над усім, але низько під Петросом сидів собі на біологічному стаціонарі. Чомусь нікого більше не було. Тричі на день їв горохову зупу, зварену з розрахунком на п'ять днів. Мав трохи кави, вина і папіросів. Мав купу малини і дві книжки. Мав небо, землю і святий спокій.
Як то кажуть: сонце покотилося на захід. Неймовірні кольори. Почув, як рипнула фіртка. У дендрологічну алею біля каплички увійшов рій пластунів. Перших пластунів на теренах вивільненої України. Ще зовсім діти. Але зі своїми командирами. Я думав, що просять о нічліг. Звичайна справа у тих місцях, нормальне добре діло для тіла. Але нє. Діточки лиш попили джерельної води, а командири безапеляційно запросили мене – як випадкового свідка – стати арбітром у тому, що має відбутися тоді, коли остаточно стемніє. Старшини, молодші від мене молодого, розповіли умови гри. Зараз малі розбіжаться полонинами і будуть змагатися за хоругви протилежної команди. Все нормально, вони вчаться виживати на теренах.
Я з дитинства захоплювався такими тренінґами. Партизанка, життя у лісі, всілякі орієнтири, шатра, вовчі ями, провощені сірники, полокання горла рештками води, маскування, бої на палицях, сирі гриби і таке інше. Але тоді стало лячно – все ж діточки. І ніч. І ще якісь маневри. Командири здалися мені файними, але безвідповідальними. Тож побіг у ті гори визбирувати радісну малечу. Мабуть, так правильно – переконував себе. Ось вони – майбутні безстрашні. Згадував, який я маю стосунок до такого вишколу: Чмола, друг діда, пластові сорочки двох тіток у нашій одяговій шафі, неформальний гурток стрільби, який я організував у середніх класах з кількома однокласниками.
Все закінчилося миром. Ніхто не загубився. На ранковому шикуванні я відзначив малих неканонічною відзнакою – сухими квітками відкасника. Вони поснідали згущеним молоком і пішли далі, десь до Петроса. З того часу я досі думаю одне і те ж – де вони тепер, ті діти, що з їхніми знаннями про уперте виживання…
А вже як вони пішли, прийшов один хитромудрий пастух. Каже: ти, я виджу, знаєшся на виживанню, то скажи мені такє... Я знав цей тип гуцулів, які відбули армію, знав цей тип, яким здається, що вони Бога за бороду взяли. І мені дуже не подобалося, коли хтось каже – а тепер скажи мені таке…
Але нічо. Мож стерпіти фанаберії того, який так близько. (І це є підставовою формою виживання). А він задає задачку: дивися, у мене нічого нема, і я лишаюся вночі взимі у лісі, і я не знаю, де я – як тоді вижити. Лиш я почав радити наломити смерекових тонких галузочок і запалити ватерку, аби погрітися до ранку, як він закричав – та кажу, що нічого нема, нема ні ножа, ні сірників…
Ще щось вигадую – зробити шатро, надихати в ньому і чекати ранку. Він знову перебиває – Боже, який ти дурний. То нічо не поможе. А я роблю так: стаю під ялицею, рахую мінути і години, тим часом витягаю з одної кишені баклажку з горівкою, роблю добрий лиґ, тоді з другої – баклажку з пивом і помалу запиваю, рахую години і попиваю, отакє виживання.
Але ж ти казав, що нічого не маєш! А він на то – а, се інакше, не маю нічого, але горівку і пиво мусить бути усе. Добре, най так буде – кажу я – але оповім тобі про Серилівку. І про виживання у опіковому відділенні.
09.05.2024