Місяць з рогами бика

«Подивися, – сказав я дружині, – тут місяць схожий на роги бика», – і показав пальцем у нічне карибське небо. Золота смужка огинала півкругом долішню частину місяцевої кулі, гострі закінчення якої нагадували роги.

«Завжди щось трапляється незвичне», – подумалося.

Рік видався затяжний.

При кінці, тобто в останніх днях грудня, нью-йоркська погода вибрала собі розбалансовану амплітуду – то приморозки, а то плюсова відлига. З усіх планів нічого не клеїлося, бо три рази поспіль перехворів на перестуду. Навкруги теж хворіли. Така вже груднева пора, тому видруковані рукописи кількох моїх проєктів, включно із новим романом, валялися по підлозі біля ліжка. Обклався також десятками книг, але що-небудь читати несила – дві-три сторінки й не більше. Новий рік теж проминув банально. Саме за дві години до того, як блискуча куля на Таймс-сквер повинна була позначити прихід Нового року до Нью-Йорка, я відчув біль у горлі й, ледве дочекавшись опівночі, при свічках та спеціально застеленому з такої нагоди червоному обрусові підняв келих яблучного сидру і звалився у ліжко, щоби кілька днів поспіль відлежати перестуду.

«Під пальми, під пальми», – казав я собі, маючи на увазі переліт на кілька днів у якусь екзотичну місцину, щоби вигрітись від пронизливих нью-йоркських вітрів та перепадів температур. Мені пригадався Коцюбинський. Михайло Михайлович щоразу при першій нагоді намагався покинути свій осінній чи зимовий Чернігів, аби поправити вже доволі кволе, як на п’ятдесятерічного чоловіка, здоров’я. Капрі з його м’яким кліматом скрашав сіре чернігівське буття, а подорож додавала сил і вражень.

Ми вилетіли до Санто Домінґо у переддень снігової навали, що накинулася на американське східне узбережжя.

Окрім ноутбука, я прихопив зі собою об’ємний рукопис нового роману, який планував вечорами перечитувати й редагувати, та книгу Реймонда Карвера, укладену з есеїв, віршів та оповідань.

Книжку Карвера я тягав зі собою повсюди. Мені якось запало перекласти його вірші, які я нещодавно для себе відкрив, то й вирішив поділитися своїм відкриттям з українським читачем. На Карвера я натрапив, можна сказати, випадково. Інколи, втамовуючи свою бібліофільську пристрасть, а радше бажання прочитати щось нове, я почасти зазирав до невеликої книгареньки на Четвертій авеню. Тоді, коли придбав біографію Карвера, мене просто загнав дощ, який несподівано розпочався. Опинившись поруч із крамничкою, вирішив забігти досередини й перечекати. Я часто минав її, бо завжди прямував до великої, розташованої на Бродвеї книгарні «Стренд». Якщо порівнювати цю крихітку зі «Стрендом», то, це, мабуть, моторний човен і круїзний лайнер. Отож у тій книгарні, по вікнах якої били крупні краплі, між стелажами лежав жирний кіт, а продавець при тьмяному світлі за столиком, який нагадував радше кухонний, сидів і щось читав.

Пейзаж з пальмами і голубе Карибське море наштовхнуть на роздуми про Гемінґвея і Кубу.

Тим паче, Куба майже поруч, а старий Гем завжди уявляється тим старим старим і тим старим морем. Звісно, що не одразу письменник засів за ту відому повість. Починаючи від 1940 року, коли він придбав віллу в околицях Гавани, довелося йому неоднораз пливти на катері, рибалити, боротися зі стихією, переживати шторми і відчувати неприборкану силу природи. Не одного такого старого рибалку довелося йому побачити під час спілкування з місцевим людом і влити в себе не один літр кубинського рому, щоби у його співрозмовника розв’язався язик. А історій, повірте, не один ятір. Слухати – не переслухати.

На порожньому пляжі, на лівому боці, лежить корпус моторного човна. На горизонті якісь два кораблі. Не знаю, можливо, вони на рейді перед заходом у порт? Сонце описує свій щоденний шлях по визначеній траєкторії. Під вечір з’являється місяць з рогами бика.

Карвер також був рибалкою. Щоправда, рибалив у північних ріках штатів Вашинґтон та Ореґон. Я вкотре перечитував його есей про батька. Карверів батько був простим робітником, який у пошуках праці часто змінював місця замешкання. А ще він був пияком і бабієм. По його смерті син, уже будучи досвідченим письменником, вирішив поєднати свої спомини із розмислами про батькове життя. Так воно укладається, що від початків мама і батько, які створили тебе з космосу своїх стосунків, стають постійним твоїм спомином і подразником протягом усього життя. Не важливо, як укладається те життя, але вони, тобто батьки, – твої найближчі попередники у цьому світі, яких не обирають. Карвер також не обирав своїх батьків. Цікаво, що у його споминах засів родинний автомобіль 1939 року. Це був форд, придбаний Карверами як перше їхнє родинне авто у 1949-му. Це було найстарше авто в їхньому містечку. Карвер-старший постійно ремонтував його – і видав стільки грошей, що його дружина, мати письменника, з іронією повторювала, що за ті гроші можна було б придбати новий кадилак. Що таке авто для Америки, зайвий раз повторювати, гадаю, не варто. Саме тому Карвер пригадує це родинне придбання, за яке він соромився. Дружина Карвера-старшого неоднораз знаходила в кабіні жіночі помади, показуючи синові правдиве призначення авта та безупинну батькову пристрасть. Соромно було Реймондові-молодшому і за будинок, в якому вони мешкали. Туалет знаходився надворі, його часто місцеві підлітки для розваги забирали й виносили на сусідні вулиці. Доводилося батькові із сусідами ту дерев’яну буду забирати і встановлювати за місцем її призначення.

Гемінґвей належав до Карверових учителів. Реймонд неоднораз згадував про це. Хоча Карвер протягом цілого творчого життя писав виключно оповідання. На роман так і не спромігся. В есеї під назвою «Вогонь» він пояснює причину й обставини своїх порахунків із романною формою. Перше полягало у тому, що Карвер уважав, що пишучи роман, письменник повинен, чи змушений, цілковито перебувати у створеному ним світі. Але якщо це писання з перервами, то досить важко втрапити у той ритм і втримати його. З цього приводу він висловився однозначно. Другою причиною стали життєві обставини. Реймонд Карвер одружився замолоду. Невдовзі народилося двійко дітей. Потрібно було заробляти на хліб насущний. Якби не бажання стати письменником, то Карвер зі стовідсотковою вірогідністю повторив би долю свого батька, який усе життя пропрацював робітником. Власне, й Реймонд на початках не уникнув чогось подібного. Як він зізнається, йому довелося хапатися за будь-яку працю – продавець у компанії, робітник на пилорамі тощо. Молода дружина також то офіціантка, то продавчиня. Він щиро зізнається, що у нього попросту не було часу, аби засісти за роман. Ну, і згодом, мабуть, виробилася, якщо так можна висловитися, письменницька звичка щодо письма й улюблених жанрів. Чималий життєвий досвід, родинні спомини та, врешті, навчання в коледжі, а потім на письменницькій програмі – усе це уклалося й викристалізувалося в особливий письменницький стиль – ощадливе до мінімалізму поводження зі словами в розповідях про прості життєві історії, сюжети яких черпав з власного життя та життя оточуючих.

Вечорами, вмостившись за столиком, я перечитував Карвера. Особливо його роздуми про мінімальну кількість слів, про різницю значень у словах «ґрунт» і «земля» – тобто про те, що усвідомлення такої різниці й творить підстави для справжності письма. Річ наче й незначна, але суттєва.

Здається, незавершений роман Гемінґвея називався «Острови в океані». Його видавала вдова Мері Велш уже по смерті Гема. Назва не гемінґвеївська, це все Мері. Назва промовиста і символічна. Бо для мореплавця острів посеред океану, його упевнена твердь, – необхідний і бажаний. Для кожного ув бурхливому океані життя потрібен острів. Для когось це слово, дім, жінка. Для когось щось уявне, але бажане. Власне на краю землі, перед стихією води ти усвідомлюєш важливість під ногами земної тверді, куди першими долітають птахи.

Бачив кількох пеліканів, що пролетіли над жовтою смужкою прибережного піску. Під вечір, чомусь саме під вечір, у небі зависало з десяток гаїтянських шулік, якщо це справді вони. Бо місцеві плуталися, називаючи мені різні назви іспанською, які годі було запам’ятати. Я натомість пояснював, яких птахів маю на увазі, але мовна невідповідність не давала нам можливості порозумітися. На узбережжі – жодних чайок чи мартинів, натомість зграйка голубів щоразу прилітала під пальми. Тут їх підгодовували. Чому мені завжди розходиться про птахів? Це якась непогамовна заздрість до їхнього ока, яке в польоті може бачити одночасно і море, і берег, і пальмові гаї, якщо йдеться про цю частину світу.

Уперше почувши, як під сильним вітром тріскотять пальмові гілки, я подумав, якою нісенітницею є саме поняття зими, якщо її можна у січні позбутися, всівшись у літак. Однак ніякої нісенітниці немає в тому, що на екваторі фаза старого місяця нагадує роги бика. Тріпотіла пальмова віть, і примруживши око я побачив, як вона нарізає своїми тонкими листками місяць на сеґменти.

«Подивись, – сказав я дружині, – завтра від старого місяця не залишиться вже нічого».

«Краще б закінчилася війна», – тихо відповіла вона.