Поети – живі!

«Поверніть нам Буковину!» – кричав бухарестський таксист

що віз мене до старого міста

зиркаючи у вузьке дзеркальце

наче скажений карпатський вовк.

– Ти звідки? – запитав він мене.

– З України.

Ну, тут і почалося –

цілу дорогу коли ми ми їхали широкою вулицею

його пошарпаною Дачією

він вимагав від мене землю порослу буками

сперечаючись

я все-таки міркував як зможу повернути

його Буковину?

Може розпочну:

– з Кобилянської та її Кімполунґу

чи із німецької мови її щоденників?

Але на фіґ йому Кобилянська?

Може відчикрижити йому Чернівці

а річку Прут пов’язати на шиї як краватку?

Чи перенести на крижах букові ліси і гори

може це його заспокоїть?

Може знайти в Бухаресті Целана

і запитати просто у вічі:

– А кому належить Буковина?

– Скажіть – поете – народжений у Чернівцях

але якою мовою запитувати:

українською – румунською – німецькою –

французькою – їдиш чи івритом?

– Давайте запитаємо у Целана?– запропонував я.

– А це ще хто такий?

– Поет, що народився в Чернівцях.

– Живий?

– Мертвий.

– Пощо питати у мертвих?

– Поети завжди живі.

– Ех, – відмахнувся таксист.

Він довіз мене до старого міста

і на прощання уже тяжкими – як опівнічна ріка – словами

сказав – що з Буковини

походить його дід.