Протягом війни я не дивився серіалів. Найкращі серіали знімали наші герої, безконечними блокбастерами для мене були скиди коптерів...
«Бо мені нравицця дивицця, як вони суєтяцця, ховаюцця, але від дрончика не сховацця, потім сіпаюцця, дригають ніжками і відлітають у затишний світ Пушкіна і Булгакова».
Але останнім часом я переглянув два серіали: «Сьогун» і «Ріплі».
Серіал «Ріплі» в одних викликав щире захоплення, в інших – неприйняття і небажання дивитися вже після першої-другої серії. Я належу до перших. Крім того, мені завжди подобалася Патриція Гайсміт (1921–1995), я прочитав більшість її творів і проглянув геть усі екранізації. Після першого успішного роману про підступного Ріплі в 1955 році вона написала ще чотири: «Містер Ріплі під землею» (1970), «Гра містера Ріплі» (1970), «Той, хто стежив за містером Ріплі» (1980), «Містер Ріплі під водою» (1991). Її герой, як писала критика, викликав захват разом з огидою. Сама ж авторка як людина ні в кого не викликала захвату. Була чоловікуватою, грубою і неприємною алкоголічкою.
Я також проглянув усі доступні мені екранізації пенталогії про Ріплі: «На яскравому сонці» (1960) з Аленом Делоном, «Талановитий містер Ріплі» (1999), «Гра Ріплі» (2002), «Повернення містера Ріплі» (2005).
Недавно я задумався, чому мене вабить цей герой. Та й не лише мене – недарма читачі діставали Гайсміт, щоб вона писала продовження. Що ж я в ньому знайшов таке, що готовий дивитися усі наступні серіали, кожен з яких стане екранізацією решти романів?
І поволі дійшов висновку, що я в ньому знайшов себе – майже такого ж пройдисвіта. У своїх автобіографічних книжках я описав частину своїх пригод, найзахопливішими з яких були ті, де я грав не самого себе, а когось вигаданого або когось справді існуючого.
У 1973-му я був югославським художником Юраєм Ковачем, який приїхав до Львова вивчати ікони, сином русинського поета Міхая Ковача. Цю мою прибрану личину підтримав поет Ярослав Павуляк і помагав мені грати вар'ята. А потім він намовив мене позбиткуватися з закарпатського графомана, який навчався в Інституті прикладного мистецтва, представивши мене як Юрія Петренка, редактора альманаху «Поезія». Цілу ніч бідний графоман переписував свої вірші у двох екземплярах, бо на ранок я «мав їхати до Києва». Насправді – до Станіславова.
Але Павуляк на тому не спинився. Він змусив хлопця виставити нам щедру «поляну» і написати кілька віршів на злобу дня: до дня побєди, до дня шахтаря, до дня радіо, про вбивство Корвалана... І це ще не кінець. Хлопець мав бороду. Я сказав, що потрібна буде фотографія. Павуляк заявив, що молодим поетам фоткатися з бородою якось не прийнято. Наступного дня той поголився і вислав фотку на адресу видавництва «Молодь». Вірші його ми поділили з Павуляком порівну.
Хтось скаже, що ми вчинили підло. Можливо. Але є одне уточнення: вірші свої графоман писав російською, нашкрябав їх три товсті зошити і задовбав уже всіх у гуртожитку їхньою декламацією. Після нашої афери він кинув писати. Тепер це відомий художник.
Потім я був українцем з Канади, головним лікарем київської лікарні, священником з церкви на Троєщині, бо так собі вирішила одна київська перекупка, і доктором Захаржевським, який винайшов чудесну мазь від целюліту. У «Post-Поступі» я ще був відьмою, опублікувавши інтерв'ю з вигаданою відьмою, а потім мусив відповідати на листи замість неї.
Одне слово, ким я тільки не був, бодай таким чином скрашуючи сірі будні свого виживання в совєтських і постсовєтських умовах. Недарма в одному з оповідань мила дівчина каже мені: «Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе».
Востаннє це трапилося кілька років тому дорогою до Мюнхена. На кордоні зі мною розбалакалася жінка зі Сходу і, зісканувавши мою професорську борідку, зробила висновок: «ви навєрна прєпадайотє!» Чи міг я заперечити, сказавши, що я письменник? Ніколи в житті. Бо наступне питання «а што ви пішетє?» я просто фізично не перетравив би. Але було й наступне: «А гдє?» Ну, та де – у львівському універі. Після цього залунав вигук: «Коля! Іді сюда! – і до мене: – Мой син сабіраєтся паступать».
Я сказав, що їду викладати до Мюнхена, і таким чином відбрехався. А що таких трафунків уже було кілька, я змінив свою «професорську» борідку на дон-кіхотську. І маю святий спокій.
Тож чим я не Ріплі?
Е-е, скажете, який з тебе Ріплі? Той же ж злодій!
І я злодій. З дитинства крав колгоспну конюшину для кроликів, трускавки, яблука, черешні на дачах, книжки в бібліотеках. Правда, книжки крали майже всі письменники. Нема тут чим хвалитися. Батьки мої, а з ними і я, були скупниками краденого. Робітники м'ясокомбінату приносили нам крадене м'ясо.
Коли у 1977 році служив у війську, мені виділили кількох баламутів, вивезли в село на Білгородщині й залишили, аби ми підготували фундамент для залізничної будки. Залишили і забули про нас. Тож їсти ми не мали що. Але під накриттям лежали мішки з цементом, купи цегли і шпали. І от я те все потроху повимінював на харчі. «Ти обікрав совєтську армію!» – кричав на мене лейтенант і погрожував трибуналом. Але обійшлося.
То Ріплі я? Ще ні?
Ні! Бо Ріплі вбивав, а ти ні.
Ну... тут як сказати. Осіннього пізнього вечора в гарячі 90-ті примчала до мене одна п'яна розлючена фурія, нагнівана тим, що я став її уникати. Ще б не уникати після того, як вона одного вечора напустила газу і збиралася покінчити з життям. Дорогою до мене вона змокла як хлющ. Спочатку був скандал, потім вона уже примирливо попросила запарити каву. А коли вода в турці закипіла, схопила її і з розмахом вихлюпнула мені в обличчя. Я ледве встиг нахилитися, і окріп, пролетівши над моєю головою, ошпарив лише вікно. Цього їй виявилося замало, вона вхопила мене за волосся. Мені вдалося її відштовхнути, вона впала, а, падаючи, гепнулася об кант стола і завмерла.
Якусь мить я дивився на неї ошелешеними очима. Невже убив?
Я набрав в рота зимної води і став на неї порскати. Поволі вона отямилася і, мовби не пригадуючи нічого, стала мене обнімати, щось дурне лопотіти, потягнула до ліжка і просила ляскати її по писку під час любощів. І це був єдиний випадок в житті, коли я давав ляпаси дівчині. Але це не рахується, бо на її ж прохання.
І де тут убивство? Є, є. Правда, в моїй уяві. Я не раз собі уявляв: що було б, якби вона таки не оклигала? Уява малювала захопливий трилер. Пізньої дощової ночі я б виніс її з хати, поклав би на тачку і повіз би на кільцеву. В 90-ті там ще такого руху не було, як тепер. Вичекавши, коли не буде машин, я б скинув її з тачки так, аби вона скотилася вниз. Коли її знайдуть, виглядатиме, наче б збила машина.
Звісно, міліція б до мене все одно завітала, бо швидко б розвідала, до кого вона у Винники могла приїхати. Але все закінчилося б легкими нервами. Нічна злива приховала б усі сліди.
Інколи, коли довго не можу заснути, я знову і знову програю в своїй уяві цю сцену, щоразу додаючи якусь деталь, щось ускладнюючи: викреслюю дощ, викреслюю тачку, зрештою, у мене її тоді ще й не було, і волочу труп на плечах, час від часу падаю разом з ним, а потім закопую в лісі...
І щойно тоді гарненько засинаю. Чисто як кролик, який досхочу наївся краденої колгоспної конюшини і капусти.
08.05.2024