Загибель Сайгона

30 квітня 1975 року президент Сполучених Штатів Джеральд Форд та його радник з питань національної безпеки Генрі Кіссінджер наказали послу США у Республіці Вʼєтнам Грему Мартіну розпочати евакуацію американців і пов'язаних із владою республіки громадян Вʼєтнаму. Посол довго зволікав із евакуацією, в результаті у його розпорядженні виявилися тільки гвинтокрили, за допомогою яких і відбулася ця історична подія. За кілька годин після неї війська Півночі, разом із якими були також колаборанти, потрібні комуністам для імітації «громадянської війни» і «визволення», захопили президентський палац у Сайгоні. Останній президент Республіки Вʼєтнам генерал Зионг Ван Мінь у виступі по радіо повідомив про капітуляцію урядових військ. Представник Демократичної Республіки Вʼєтнам підполковник Буй Ван Тунг повідомив про «визволення Сайгона» та крах «сайгонського режиму». За кілька днів нові господарі – так би мовити, браття – почали масові депортації місцевого населення до сільської місцевості та «таборів перевиховання». Республіка Вʼєтнам, спадкоємиця давньої державності, розчинилася у декораціях авторитарної комуністичної країни, яка й досі, майже за 50 років після окупації й «воззʼєднання», не змінила своєї сутності. А Сайгон – Сайгон взагалі зник, на його місці тепер комуністична метрополія Хошимін, названа на честь першого ватажка прорадянського і прокитайского режиму.

З першого погляду може здатися, що Республіка Вʼєтнам була приречена на крах вже тоді, коли Кіссінджер і секретар ЦК Партії трудящих Вʼєтнаму Ле Дих Тхо домовилися про мирну угоду, яка призвела до виведення американських військ з території Південного Вʼєтнаму. Але якщо ми уважно почитаємо текст цієї угоди, то побачимо, що сторони гарантували право народу Південного Вʼєтнаму на самовизначення, домовилися гарантувати проведення в країні вільних виборів і мирний характер обʼєднання «двох Вʼєтнамів», якщо зʼявиться таке бажання. Тобто це було зовсім не тільки про припинення вогню й виведення військ. Це було насамперед про суверенітет. Однак сторони розглядали угоду по-різному. Кіссінджер помилково вважав, що йому вдалося виконати доручення президента Річарда Ніксона завершити війну й гарантувати безпеку і державність Республіки Вʼєтнам – колишній державний секретар взагалі погано розумівся на реальній політиці, однак все своє сторічне життя імітував її великого знавця. А от Ле Дих Тхо точно знав, що мова йде про тимчасове рішення, яке дозволить згодом знищити «другий» (а насправді перший) Вʼєтнам. Тому коли Нобелівський комітет ухвалить рішення про нагородження Кіссінджера і Ле Дих Тхо премією миру – одна з найбезглуздіших номінацій в історії – Кіссінджер нагороду, звичайно ж, отримає, а секретар ЦК ПТВ відмовиться, бо ж «війну не закінчено». (За кілька років, у дні падіння Сайгона, Кіссінджер і собі буде намагатися «повернути» премію – що, звичайно, не заважатиме йому десятиріччями називати себе нобелівським лауреатом).

Але я не збираюся звинувачувати колишнього державного секретаря у намірі знищити Південний Вʼєтнам, аж ніяк. Ле Дих Тхо переграв Кіссінджера, тому що прекрасно розумів перевагу диктатури над демократією. Так, він знав, що Ніксон не збирається здавати Республіку Вʼєтнам і буде їй допомагати. Але він також знав, що Ніксон не вічний й у своїх рішеннях залежить від Конгресу. Звичайно, такого шансу, як Вотерґейт, навіть Ле Дих Тхо не міг передбачити – хоча він був не тільки політиком, а й поетом, і мав вірити у диво. Масштабна політична криза у США фактично зруйнувала і цікавість до долі Вʼєтнаму, і можливість Ніксона та його спадкоємця Джеральда Форда допомогти республіці. Сайгон був деморалізованим й приреченим. Між підписанням мирних угод та його падінням пройшло тільки два роки. І це падіння змінило не тільки Вʼєтнам, а й світ навколо нього: провал Америки дозволив Радянському Союзу і комуністичному Китаю перейти у новий геополітичний наступ, який не вдалося остаточно зупинити навіть з поразкою і крахом СРСР у «холодній війні». Цей наступ продовжується в наші дні і на нашій землі.

Картини падіння Сайгона стоять перед моїми очима з перших днів після початку «великої війни», бо вони дають чітке розуміння можливих масштабів поразки у разі підписання будь-яких мирних угод без реальних гарантій безпеки. Путін сьогодні фактично розігрує ту ж шахову партію, що і вʼєтнамські комуністи – «один народ», «громадянська війна», очікування втоми на Заході… Й коли союзники говорять нам, що ми маємо закінчити війну перемовинами, на яких у нас буде «сильна позиція», завжди хочеться запитати – а де гарантії того, що ця сильна позиція не перетвориться на слабку за кілька років? Територіальна цілісність? Припинення вогню? Обмін полоненими? Навіть ідеальна мирна угода – ті самі пункти, які обговорюватимуть під Люцерном – не може пояснити, яким чином можна буде утримати Росію від нового нападу. І саме тому такий напад виглядає майже неминучим. І саме тому я завжди кажу саме про НАТО – про створення для Росії таких ризиків, які б унеможливили навіть думки про напад на Україну. А для росіян єдиний такий ризик – ризик загибелі.

Тому перше питання, яке я завжди ставлю своїм західним співрозмовникам, – чому наше виживання має залежати виключно від умовної нової американської кризи, приводів для якої вже й зараз достатньо? Чи заслуговує Україна на те, щоб стати опосередкованою жертвою якогось нового Вотерґейту чи штурму Капітолію, перемоги Марін Ле Пен на президентських виборах у Франції чи появи «Альтернативи для Німеччини» в урядовій коаліції? Так, Республіка Вʼєтнам стала жертвою не стільки зовнішньої, скільки внутрішньої політики Сполучених Штатів, і наше завдання – не повторити сумну долю країни, про яку сьогодні вже майже ніхто й не пам'ятає…