"Молодий Театр."

Всі ми добре памятаємо яскравий російський примус, коли на театральні афіші одночасово з обявою о виставі української пєси ми примушені були обовязково оголошати і те, що окрім неї піде й російский водевіль чи одноактова пєса.

Здається з легкої руки небіжчика М.П. Кропивницького український актьор найшов компроміс, по тому часу "героїчний".

В останні роки в кожному українському театрі можно було бачити приладжену до занавісу тоненьку шворочку. За хвилину до початку вистави по тій швороччі протягали анонс; де у кого він навіть був друкований, але безумовно на "російскій" мові, бо інша мова заборонялася, навіть й в анонсах. Анонс цей казав: "по незалежним від Дірекції умовам пєса... сегодня виставлена не може бути."

Сумно, сумно провисів хвилину другу перед глядачами для ілюстрації твердости російскої влади і потім швидко убирався за занавіс.

Більшість глядачів до цього звикла і не звертала на нього і уваги, але богато людей глибоко ображалося і примушувалося боліли сердцем.

Я навмистно привожу цей дрібний, на перший погляд незначний факт російського адміністративного законодавства, бо що як не такі дрібні, але яркі факті, дає найбільш яскраве вражіння національнаго гнету пануючого народу.

Через такі на перший погляд, дрібницї ціле наше національне мистецтво було десятки літ в варварських тисках у пануючої культури.

І ці тиски всеж зробили на перекір всім шовіністичним російским бажанням своє величезне діло. Майже через них ми маємо найяскравійщий, найсильнійщий в світі народній театр. З нами рівнятися можуть тількі Чехи, котрі пережили таку ж опіку, як і ми, і мабуть Італійці, котрі і по сей час схоронили у себе свій історичний народній театр "comedia dell'arte."

Але боротьба ця мала і свої неґативні сторони. Мовчазна культурна боротьба, майже неможливість доступу через ворожість відношення к мистецьким і театральним колам, нарешті тяжкий матеріальний стан, не доволи піднятися вище духовному складу українського актьора, і більшість їх примушена була опинитися виключно в межах свого театру, своїх дрібних інтересів і не думати о якому небудь рості духовнім. О цім треба отверто, щиро сказати, бо це було єдине, що припиняло зріст другої частини нашого театру, театру "клясичного і високого" репертуару.

Коли народній репертуар можливо було тоді грати "від нутра", грати майже в примітивних і мало художніх обставинах, репертуар клясичний требував вже перше всього школи, а нарешті і більшої освіти і вихованности і знаття культурних умов життя і тоніки псіхольоґичного складу.

Де було все це взяти нашому пригніченому суворими умовами життя актьору, а перше всего де було йому взяти школи, котрої і самої не було та не було й часу на неї.

Довгу чергу літ і згадати не можно було про національну і театральну школу. В той час коли сотні тисяч кидалися на улаштовання і потреби імператорськіх драматичних і балетних шкіл, коли видавалися великі субсідії приватним російським школам, "Київська музикально-драматична школа" В. Лисенка не мала змоги відчинити у себе українського відділа і зробила це тільки недавно. Дала здається тільки пять випусків, себто 30—35 досвідчених акторів і актріс.

Крім них була невелика група досвідчених актьорів Українців, що почала учитися в инших школах російських, котрі давали їм і технику і культурні знання. Ці групи мусіли найти вихід для своєї праці — нової, а в умовах старих, умовах народного театру працювати вони і не могли і не хотіли. Треба було тільки товчка, почину, щоб вихід цей знайшовся, і товчок такий прийшов, прийшов з муті тієї ж самої війни, котра дала нам вільну Україну.

Через полон попав через кордон до України молодий актьор Лесь Курбас, який має і европейського складу школу, і вищу освіту, а головне, яскраву любов до нової штуки, і — нарешті той вогонь орґанізації, ту силу трібуна, що була так потрібна в цей мент для збудовання нового шляху в нашому національному театральному мистецтві.

І ознайомившися з тутешніми обставинами, спіткавши таких-же опанованих буйним бажанням проґресу рідному театру людей, він робить і сам рішучий крок і веде по цьому шляху за собою низку молодих сил.

Засновується "Молодий Театр." Люде без грошей на ведення діла, на життя в час працї, примушені через то віддатати цілий свій вільний час яким небудь посадам по ріжних інстітуціях, люде цілі вечері свої віддають на студіювання сучасних европейских п'єс, студіюють жесту по Далькрозу та Дельсарто, студіюванню гри в напрямках сучасної психольоґичної глибини.

Вибухла революція, спали всі тягарі російської опіки і гурток фанатиків мав змогу показати вже на людські очі свою працю двох літ, але показати знов в досить тяжких умовах. Широкої допомоги у молодого тільки що конструіруючогося Уряду, і як кожне молоде тіло, робившого помилки, театру одержати не пощастило і пришлося йому починати свою діяльність, рахуючи знов на свої тільки власні сили.

Перша вистава — це було культурне свято для всіх молодих живих сил України і українського театру і день болізного скептицізму для діячів старих традіцій театру народнього, однаково, як і російских літературних і театральних кол. —

Але театр був признаний, як українською, так і російською пресою, був яскраво прійнятий громадянством і визвав величезні суперечки і скептичну критику в колах російського актьорства; на мій погляд останнє було найкращою нагородою для праці гуртка на протязі двох літ. До того часу російске актьорство не рахувалося з українськими діячами, а з цього менту почало критикувати їх, а під час і ганьбити. —

Раз в тиждень по пятницях до кінця сезону в українському з давніх літ театру "Бергон'є" "Молодий театр" давав свої вистави, давав при повному залі з великим поспіхом, у захопленої новим театром публіки. —

Театр дав за цей сезон "Чорну Пантеру і білого медвідя" Винниченка, "Іолу" Жулавського, "Молодість" Гальбе, одноактівкі, О. Олеся "Осінь", "Танець життя" і "Тихий вечір". Дав, що міг дати при тих тяжких умовах, в котрих він починав своє життя. —

Всі прибутки театру йшли на аренду театру в дуже тяжких умовах, на видаткі по виставам і на видаткі по збудованню декорацій. Робітники театру, як працювали досі по ріжним установам, так і залишились на своїх посадах. Працювати планомірно, віддаючи всі свої сили ділу в такому етапі було неможливо і при кінці сезону перед гуртком "Молодого Театру" стала ділєма, чи припинити свою діяльність, так добре почату, чи, залишивши посади, віддатися цілком праці в театрі, утворивши його в окремому будинку з щоденним репертуаром.

Перемовини з національними установами і дуже невелика субсідія від тодішнього, ще в гетьманських рамках уряду дали здавалося йому можливість зробити це. Театрові удалося зібрати 60—70 т. карб, і ця сума дозволила взяти у аренду б. театральну залю Пироженко по Прорізній вул., котру треба було ще перебудувати і пристосувати до вистав.

Самож товариство вирішило на літні місяці виїхати до Одеси і готувати собі репертуар для слідуючого сезону. —

На літні місяці воно закінчило і приготувало для сезону "Ромео і Джулієту" і "Гамлєта" Шекспіра, "Доктор Штокман" і "Жінку з моря" Ібзена, "Розбійники" Шіллєра, "Горе брехунові" Ґрільпарцера, "Затоплений дзвін" Гауптмана, "Кандіда" Шоу, "У пущі" Лесі Українки і т. п.

Зробити це молодому театральному гуртку було дуже нелегко, але це було, зроблено. — Головне було виконане завдання — зробити для слідуючого сезону собі щодений репертуар, завдвання досить трудне і для добре спаєного театру — професіоналів діячів, а не аматорів, в більшості як було в даному разі.

Свій перший нормальний сезон в Київі "Молодий Театр" вирішив роспочати результатом своєї двохрічноі праці траґедією Софокля "Едіп-цар" і це було досить сміливо після ще свіжої у широкого глядача памяти постановкі цієі траґедії Рейнгардтом.

Але треба сказати, що не звертаючи на все, молодий театр, як такий, як художній центр, що тильки починав свої перші крокі, одержав перемогу. Пєса була принята добре і зацікавила не тільки українські кола, а й ворожі російські.

Були місця, де могли поучитися і ті, хто богато працював і в далеко кращих умовах, ніж ці дерзновені аматори, наприклад кінці тоніровок хорових місць траґедії, де здавалося то хор складається з кілька сот людей на великій площі пространства.

В "Едіпі" знов показав себе незаурядним актьором Курбас, що грав Едіпа, а головно показав себе молодий персонаж трупи, зайнятий в хорі.

Театр виставив "Кандіду" Бернарда Шоу, "В Пущі" Лесі Українки, відновив виставу одноактних пєс Олеся, "Горе брехунові" Ґрильпарцера.

Все показав так, як робив в прошлому році добре зробленим з використованням всіх можливих своїх сил, але треба сказати — без широкого розмаха і замисла, бо це було йому і не по средсгвам і не по силам.

Останньою новою постановкою театру перед інвазією большевицтва був "Затоплений дзвін" Гауптмана. По тим звісткам, що дійшли до нас зараз, театр продовжує свою працю, правда не під цілком доладнім назвиском "1-го Українського театру ім. Леніна", але що і як робить він, ми не знаємо.

Що—ж дав нам театр цей за дба сезони своєї праці. Треба відповісти — багато. Перше за все він перший дав рішучу яскраву реальну відповідь на питання, чи можна повести український театр шляхом европейських театрів, котрою так довго тішилися наші вороги: друге — він реально дав змогу розпочати життя свому молодшому, але далеко багатішому засобам брату "Державному Драматичному Театру". Він нарешті показав, що великим бажанням, великою любовю до свого мистецтва і в трудних, незвичайно трудних обставинах можна збудовати високе художнє джерело, котре може бути осередком чистого мистецтва.

Він врешті дав вже декілька яскраво талановитих актьорів і актріс, наприклад самого Курбаса, Шевченко, Самійленко, Добровольску, Семдора і т. п.

І хай він робить ще в своій послідуючій праці помилки, хай він спотикається на свому шляху, блудить і поверстає знов назад, всеж те, що він зробить для нового розцвіту своєї рідної сцени, робить йому велику ціну і дає одне з перших місць в історії українського театра, хай тільки праця його йде і далі так, як йшла вона до останніх днів. —

Воля