Після десятилітнього застою культурного і літературного життя в 50-х роках XIX століття під впливом культурного руху Наддніпрянської України, в Галичині знов починають виходити українські часописи, засновується в 1862 році клуб-читальня «Руська бесіда», що мала ширити культуру та освіту. В 1864 році з ініціативи «Руської бесіди» засновано вже постійний професійний український театр. Крім цього театру з перервами почали працювати подекуди аматорські гуртки.
Для організації театру і технічного керівництва ним «Руська бесіда» звернулась за допомогою до Наддніпрянської України, де на цей час уже був великий досвід. На Україні в той час гастролював ряд труп. В Житомирі грав зі своєю трупою Омелян Бачинський. З ним товариство «Руська бесіда» в 1864 році і уклало контракт на давання «руських зреліщ».
З Наддніпрянської України, як говорить сам Бачинський, він привіз до 70 українських п'єс. Більшість з них очевидно були водевілі і мелодрами. З артистів, крім своєї дружини, талановитої актриси Емілії Бачинської, йому нікого не вдалося привезти до Галичини, і тому він негайно по приїзді до Львова мусів організувати трупу з дилетантів.
Цього ж року в залі Львівського «Народного дому» відбулась перша вистава. Ставили мелодраму «Маруся», перероблену з повісті Квітки Основ'яненка. Виставу було обставлено дуже урочисто, оскільки відкриття театру в Західній Україні було справою великої культурної і політичної ваги для українського народу. На початку вистави було продекламовано патріотичний пролог, присвячений відкриттю театру.
Вистава пройшла дуже гучно. З приводу неї Богдан Дідицький писав: «Первое драматическое зреліще, яке в новонародженом театре представлятся буде “Маруся”, драма перероблена із звісної української повісті Квітки. Вибір той драми на першу виставу дуже удачний, бо там малося показати не лише прототип народних українських характерів, алеї враз і з Україною, котрій ми на полі поетичного іскуства із полним прізнанієм первоє уступаєм місце».
Артистична майстерність Бачинських, а особливо Емілії Бачинської справила дуже сильне враження. Тогочасна критика так оцінила талант Бачинської: «У її грі були вистудійовані усі подробиці, кожний жест, кожне слово, вона так вірно поняла і олицетворила характер, так поглибила душу тих дівчат спід сільської стріхи». Від цієї вистави і починається новий період в розвитку українського театру Західної України.
Вже за перший сезон (з 23 березня по 23 липня) відбулося 22 вистави. Найбільшою прихильністю у глядача користувались драматичні твори Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль чарівник», «Назар Стодоля» — Шевченка, «Маруся» та «Сватання на Гончарівці» — Квітки-Основ'яненка. Крім цих п'єс ставили водевілі: «Кум мірошник, або сатана в бочці» та інші. Такий добір репертуару знов таки свідчить про успіхи в Західній Україні класичних українських творів.
Обмежений український репертуар завжди негативно відбивався на розвиткові українського театру, навіть в Наддніпрянській Україні, де все ж репертуар був далеко ширший. Але особливо гальмував розвиток театру обмежений репертуар Західної України, тому галицька українська інтелігенція з управою «Руської бесіди» почала докладати зусиль над створенням репертуару для молодого театру. Щоб стимулювати появу добрих п'єс, було оголошено конкурс на кращі драматичні твори. Внаслідок цього появилося декілька п'єс на історично-побутові теми, з виразно патріотичним напрямом. К. Устіянович написав трагедію «Ярополк» і «Олег Святославович Овруцький», літературознавець Огоновський написав «Гальшка Острозька». Крім них з'явилась історично-побутова драма «Бондарівна» Ільницького, трагедія Федьковича «Довбуш», Гушалевича «Підгоряни», яку відзначено на драматичному конкурсі першою нагородою. Так само Марко Кропивницький, перебуваючи в 1875 році на гастролях в Галичині, визначав «Підгоряни», як найвидатнішу п'єсу галицького репертуару. А пізніше її перероблено з сценічного боку для вистави в Наддніпрянській Україні. Найвизначнішими творами пізнішого часу були п'єси Франка «Украдене щастя» та «Учитель».
Недовго довелося проіснувати першій трупі на чолі з Бачинським. Фінансові труднощі, різні непорозуміння та сварки привели до того, що в 1868 році Бачинський залишив галицький театр і повернувся до Росії. Проте за цей короткий час український театр об'їхав більшість міст і містечок Західної України, користуючись великою любов'ю серед народу. Після від'їзду Бачинського, театр у 1869 році переходить під керівництво Антона Моленицькою, колишнього артиста трупи Бачинського. Цього ж таки року повернувся знов до Галичини Бачинський зі своєю трупою. Але невеликі артистичні сили, що були розпорошені між двома трупами, не змогли піднести театру. Правда, в 1871 році ці трупи на короткий час об'єднались, але потім знов роз'єднались.
З 1874 до 1880 року театр перебував під керівництвом артистки Теофілі Романович. Під керівництвом цієї досить енергійної жінки галицький театр значно зміцнів, склад трупи покращав, піднеслась популярність театру. Вона вела театр енергійно, і захоплювала грою, виступаючи у співних народних п'єсах.
В 1875 році на гастролі до галицького театру Романович запросила основоположника українського професійного театру Марка Лукича Кропивницького. Його виступ справив надзвичайне враження. Глядачі захоплювалися його грою і співами. З його уст, як підкреслюють тогочасники, вони почули вперше українські народні пісні, які відразу стали популярними.
«Вість (про приїзд Кропивницького) зробила на нас величезне враження... Та Україна, хоч географічно так близька, була забита від нас дошками і ми мріяли про ню наче про якийсь фантастичний край, а тут мали бачити автентичного оригінального українця, та ще на нашій народній сцені. З великою нетерплячкою ждали ми заповідженого приїзду і першого виступу Кропивницького. Мрії наші сповнилися. Кропивницький приїхав і виступив уперше в Шевченківській драмі “Назар Стодоля”... Не дасться ніяким словам описати враження, яке викликав цей виступ, особливо межи молодежжю». Так згадують сучасники про виступ Кропивницького.
У своїх споминах Кропивницький невисокої думки про галицький театр: «актори — говорить Кропивницький, — переписували ролі латинськими буквами, ва кулісами розмовляли польською мовою, костюми убогі, декорації нікчемні, оркестр з шести музикантів, хори з чотирьох дівчат і п'яти хлопців». Далі Кропивницький розповідає про непридатні приміщення, в яких доводилось грати, здебільшого були приміщення зовсім непристосовані і, зрозуміло, не давали можливості використати і ту убогу художньо-декоративну обстановку, яка була в розпорядженні театру. Великою перешкодою, підкреслює Кропивницький, було вороже ставлення польських труп. Як тільки де зустрічалися трупи українська і польська, то доходило майже до бійки. В таких важких умовах працював театр Західної України.
Найбільш талановитими артистами цього періоду відзначилися Іван Гриневецький і Біберович. У 80-тих роках вони стають на чолі трупи. Театр під їхньою управою — це золотий вік в історії західно-українського театру. Такому розвиткові в цей період сприяли інтенсивні зв'язки з театрами Наддніпрянської України. Біберович і Гриневецький ввели до репертуару класиків Гоголя, Островського, Старицького — «Не судилось», Кропивницького — «Невільник», «Пошились у дурні», «Глитай або ж паук», «Дай серцю волю», Тобілевича — «Наймичка», «Сто тисяч», «Мартин Боруля» та класиків світової літератури.
Безперервна зміна керівництва театру в 90-тих роках і пізніше, матеріальна скрута, відсутність постійного приміщення, утиски і ворогування з польським театром, — все це гальмувало розвиток театру і в пізніший час. Такий стан театру не міг не викликати гострого незадоволення. В дев'яностих роках розгортається гостра критика про стан театру й сперечання про дальші шляхи його розвитку. Частина української інтелігенції, особливо Іван Франко, відстоювали потребу наближення театру до народу, просунення його в невеликі містечка, навіть села. «Чому наш театр, — говорить І. Франко, — не підноситься і не розвивається, а крутиться якось довкола і по хвилинах деякого розцвіту має хвилини великого упадку. Я вбачаю причину цього в тім, що він замало народний... Гостюючи по провінції, наша трупа повинна мати в собі правило давати в торгові дні дешеві вистави народних штук, зараз пополудні, так, щоб вистава кінчалась найдалі о 6-ій і люди мали ще час їхати з міста додому. Все те притягнуло би селян до театру. Робило би його інституцією для них відомою, любою і дорогою». Словом, через наближення театру до народних потреб Іван Франко вбачав засіб піднесення театру. Але театр так і не покращив своєї роботи і через п'ять років зазнав знов гострої критики від Франка.
В кінці 1904 року до театру Західної України було запрошено на гастролі з Наддніпрянської України таких видатних корифеїв української сцени, як Миколу Садовського і Марію Заньковецьку. Їхнє перебування дуже пожвавило діяльність Галицького театру, а головне вони подали зразки реалістичного трактування українських побутових драматичних творів та сприяли введенню до репертуару реалістичних творів Наддніпрянської України. Одначе коротке перебування Садовського та Заньковецької в Галичині не могли поставити театр на якийсь певний твердий грунт, тим більше, що не було для цього потрібних умов. Садовський, як і Кропивницький, підкреслює, що театр в тогочасних умовах мав злиденний стан.
Отже з усієї, попередньої історії західно-українського театру видно ту колосальну роль і впливи театральної культури з Наддніпрянської України, як в час першої появи Галицького театру, так і пізніше.
[Вільна Україна, 22.09.1945]
Після від'їзду в травні 1906 року М. Садовського і М. Заньковецької з Галичини, театр знов підупадає. Тоді театральний відділ «Руської бесіди» вирішив поповнити трупу вокальними силами і поруч з драматичним репертуаром виставляти опери.
Хоч і була у Львові польська опера але ні атмосфера, ні обстановка в ній не сприяли залученню широкого народного українського глядача. Вона була поставлена головним чином на службу аристократії. Тому вистави оперних спектаклів у народному українському театрі мали великий успіх, тим більше, що оперний жанр був новиною для провінціального глядача. Оперні вистави зміцнили стан театру, а головне театр почав знайомити широкого глядача з кращою світовою класичною спадщиною. Знайомив з синтетичним жанром, що втілює в собі всі види мистецтва: музику, вокал, драму, пластику. В цьому позитивна риса оперних вистав в народному українському театрі.
Проте, слід прямо сказати, що оперні вистави стояли тоді на низькому художньому рівні. Ми вже наводили приклади про те, що все належне обладнання і кваліфікація артистів, малий хор і оркестр, які були в галицькому театрі — далеко не відповідали вимогам навіть драматичного театру. Тим менше мав такий театр даних для оперних спектаклів, де потрібна добра сцена, хороша освітлювальна апаратура, відповідні декорації, костюми, склад солістів, відповідний оркестр, хор та балет, а також допоміжна прислуга та художні засоби. Правда. оркестр театру і хор під час оперних вистав був поповнений, проте це далеко не відповідало оперним спектаклям, тим більш для таких великих і складних опер, як опера Гуно «Фауст», Верді — «Травіата», Монюшка — «Галька», Бізе — «Кармен», Чайковського — «Євгеній Онегін» та інші, які попали в репертуар театру.
Нема потреби докладно розглядати оперні вистави. Скажемо лише, що вони виконувались на низькому рівні, з музикального, вокального та художнього боку. Степан Чарнецький, згадуючи оперні вистави. говорить: «З наших співочих сил, крім Гаєка і Лопатинської, ніхто не мав навіть елементарних основ співацького мистецтва. Всі ті люди вкладали часто велику працю, щирий запал, але в душі розуміли, що роблять все те не під свої сили». Хоч і слабий був театр цього періоду, але українське населення, особливо на провінції, підтримувало його як близьку, дорогу для нього інституцію.
Навряд, чи такі оперні спектаклі могли бути справжнім розсадником музикальної і вокальної культури. Зате вони на деякий час послабили увагу театру до драматичних вистав.
В 1913 році товариство «Руська бесіда» звернулось до аматора Романа Сірецького, який захоплювався так театром, що не шкодував на нього власних коштів. На мистецького керівника було запрошено відомого театрознавця Степана Чарнецького. Нове керівництво розрядило ту задушливу атмосферу, що була раніше в театрі і заважала творчій роботі, обновило репертуар. На цей раз пощастило уникнути цензурних поправок у драмі «Украдене щастя» І. Франка, які автор змушений був робити за вимогами австрійської цензури. Драма була виставлена такою, якою подав її уперше Франко на драматичний конкурс в 1898 році. Вистава в такій редакції дуже вдалась і спектакль мав великий успіх. Крім цього в репертуарі були такі уславлені драматичні твори, як «Маруся Богуслявка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой, не ходи, Грицю», «Дядя Ваня» Чехова й інші.
Спочатку театр з успіхом грав в Кам'янці Струміловій, а потім переїхав до Радехова, де теж знайшов дуже прихильне ставлення українського населення. Цього ж 1913 року в листопаді театр навіть гастролював в Кракові. Перший раз український театр перебував в Кракові в 1900 році. «Тоді мешканці Кракова юрбою напливали до нашого театру: манила їх передусім чудова українська пісня, а то й дивились вони на наше мистецтво, як на щось екзотичне, привіяне вітром зі сходу». В Кракові театр мав добрі успіхи і збори, але великі видатки на влаштування театрального приміщення, переїзди та інше поставили трупу в скрутне фінансове становище.
31 березня 1914 року в залі «Народного дому» у Стрию театр відсвяткував 50-річний ювілей свого існування (1864–1914). Тут же народились нові плани, нові надії щодо дальнішого розвитку західноукраїнського театру. Але війна 1914 року припинила роботу театру на довгий час.
За 50 років свого існування театр об'їздив майже всю галицьку провінцію до найглухіших містечок. Ніс він туди українське слово, українську пісню, музику, знайомив населення з класичними українськими, західно-європейськими драматичними і оперними творами. Серед українського населення завжди був бажаним, любимим і знаходив підтримку.
На початку війни декого з артистів взято до армії. Рештки трупи ще намагались ставити вистави у Львові, але військова обстановка не дозволяла провадити вистави. Одначе у східній частині Галичини, що порівняно на довгий час була очищена російськими військами від австрійського панування, зокрема в Тернополі, зорганізувалась українська невелика трупа і давала в 1915–1916 році вистави, що звалися Тернопільські театральні вечори. Дальніший хід війни припинив діяльність цієї трупи. Протягом 1918–1919 року в Тернополі знов розпочинає свою діяльність українська трупа.
З частини театру, яка відійшла від театру «Бесіди», утворився Чернівецький театр, на чолі з видатною артисткою Катериною Рубчаковою. Цей театр об'їхав майже всю Буковину і здобув велику популярність серед населення. Але швидко театр припинив своє існування. Буковина попала під владу румунських поміщиків, і румунська влада заборонила зовсім давати вистави українською мовою. І знов трупа була змушена поневірятись, шукаючи собі притулку.
З того часу, як Галичина попала під польську владу, театр товариства «Руська бесіда» знов почав свою діяльність. Однак позбавлена всякої підтримки, навіть з боку «Бесіди», трупа змушена була віддати себе до рук приватного антрепренера Овчарського, який більше цікавився касою театра, аніж його мистецтвом. Справи так пішли, що незабаром і Овчарський відмовився від театру.
З 1922 року театр потрапляє у систему кооперативу «Український театр», у якого вже був молодий театр імені Тобілевича. Крім вказаних труп виникали невеличкі трупи по різних містах, але, не маючи сприятливих умов, вони часто скоро зникали. З цих театральних труп, переборюючи різні перепони і утиски, дожили до приходу Червоної Армії в 1939 році лише два невеликі театральні колективи. Останні двадцять років театр, будучи ізольований від Великої України, витиснений з великих міст привілейованими польськими театрами, був засуджений на вічне мандрування по малих містечках і селах.
В таких тяжких умовах західноукраїнський професійний театр проіснував від часу свого заснування до визволення Західної України від іноземного панування (в 1939 році) 75 років. Він виконував почесну історичну місію в справах розвитку культури українського народу. Він розвивав серед населення мистецький смак, знайомив з драматичними творами. Своєю основою це був народний театр, тісно зв'язаний з народом, і став невід'ємною потребою народу. Тимто він і виявив таку живучість і пережив всі складні соціальні історичні перепони, що стояли на шляху його розвитку. У великій мірі в своєму розвитку Галицький театр зобов'язаний Надніпрянському українському театру, звідки прийшли перші артистичні сили, звідки черпався репертуар і зразки театральної майстерності.
Крім того, існування західно-українського театру зобов'язане тим театральним діячам та акторам, що нехтували своїми власними інтересами, провадили своє життя вічно на колесах, часто не доїдаючи, але вірно служили національному театру, розуміли його велику культурну місію для українського народу і рухали його вперед.
Серед таких ентузіастів-артистів почесне місце зайняли Емілія Бачинська, Омелян Бачинський (1834–1906), Іван Гриневецький (1850–1889), Кость Підвисоцький (1856–1904), Площевський (1853–1892), Андрій Стичевський (1849–1896), Василь Юрчак (1986–1914), Іван Рубчак, нині заслужений артист УРСР. Серед жіночих постатей, крім указаної вже Е. Бачинської, Антоніна Осипович (1855–1926), Катерина Рубчакова (1830–1919), Олександра Кривицька, нині заслужена артистка УРСР. На цьому далеко не обмежується перелік діячів західно-українського театру, що посвятили все своє життя українській сцені.
Лише за радянської влади почалось розвиватись справжнє мистецтво, національне формою і соціалістичне змістом. Радянський уряд оточив театральне мистецтво повсякденним піклуванням і турботами. Лише в одному старовинному українському місті Львові, звідкіль завжди витісняли український театр, радянський уряд за короткий час утворив цілу мережу мистецьких закладів: Львівський державний театр опери та балету, Український драматичний театр ім. Заньковецької, театр юного глядача ім. Горького, українська капела «Трембіта», обласна філармонія, театр мініатюр, обласний Будинок народної творчості. Працюють і ширять музикальну культуру консерваторія, музикальна школа та дитячі музикальні студії.
Лише за радянської влади пригнічений віками український народ Західної України може по-справжньому розвивати свою культуру та мистецтво.
І. Балака, кандидат філологічних наук.
[Вільна Україна, 03.10.1945]
03.10.1945