24 липня Велика Британія отримала нового прем’єра – абсолютного євроскептика Бориса Джонсона. Хто він: русофіл чи русофоб? Чи корисний він для України? Спробуємо розібратися.
Почнемо з короткої біографічної довідки. Борис Джонсон народився 19 червня 1964 року в американському Нью-Йорку, де його батьки перебували на стипендії Harkness. Завдяки цьому він і досі зберігає американське громадянство поруч з підданством королеві. Кілька років дитинства Бориса пройшли в Брюсселі, де його батько – відомий британський політик Стенлі Джонсон – працював у Європейській Комісії одним з перших уповноважених об'єднаної Європи з контролю за забрудненням навколишнього середовища.
1983 року майбутній Джонсон вступив до елітного Бейлліол-коледжу Оксфордського університету. Там він потоваришував з Девідом Кемероном – майбутнім британським прем’єр-міністром (2010-2016 рр.).
По закінченні Оксфорду Джонсон вирішив присвятити себе журналістській діяльності. Спершу він отримав місце репортера-стажиста в газеті The Times, проте його журналістська кар'єра ледве не зазнала краху, коли він підробив цитату свого хрещеного батька, історика Коліна Лукаса, майбутнього керівника Оксфордського університету. Після звільнення з The Times він працював у таких виданнях, як The Wolverhampton Express, Star , The Daily Telegraph, The European Community, The Spectator. Від простого репортера він поступово піднявся до шеф-редактора.
Паралельно Донсон розпочинає і свою політичну кар’єру, вступивши за батьковим взірцем до Консервативної партії. 2001 року Джонсона було обрано до Палати громад парламенту Великої Британії від Генлі-на-Темзі.
У листопаді 2003 року Борис Джонсон став віцеголовою Консервативної партії, а в травні 2004 – тіньовим міністром культури. Ще тоді він проявив себе екстравагантним політиком, котрий влаштовує різноманітні перформенси, їздить ровером на роботу, видає жарти на межі фолу. Запам’ятався він і своїми адюльтерами. У листопаді 2004 на світ Божий виліз скандал з любовними ескападами політика. Торі, дбаючи за свою репутацію, вигнали героя-коханця і з посади тіньового міністра, і з посади заступника голови партії.
Проте Джонсон вмів тримати удар. Він зібрався з силами і в березні 2007 року заявив про бажання стати мером Лондона. У Консервативної партії спочатку був інший кандидат, але в 2008 році Джонсон отримав 79% голосів на праймеріз. На виборах в травні 2008 року Борис Джонсон набрав 45% в першому турі і 53,2% у другому, перемігши таким чином чинного мера британської столиці лейбориста Кена Лівінґстона. Його мерство виявилося далеко не найгіршим, тож йому вдалося 2008 року переобратися на посаді, перемігши все того ж Лівінґстона.
Саме під час другої мерської каденції він проявив себе гіперактивним євроскептиком. Він став одним з ініціаторів і функціонерів кампанії з виходу Великої Британії з Європейської Унії.
Після проведення референдуму щодо Brexit у липні 2016 року прем’єр-міністр Девід Кемерон подав до демісії. Консервативну партію і кабінет міністрів очолила Тереза Мей. Вона й запросила Джонсона на посаду міністра закордонних справ.
От цікавий момент: на початках своєї роботи на цій посаді Борис Джонсон репрезентував себе доволі відвертим прихильником зближення з Москвою. Він навіть називав себе «русофілом», неодноразово наголошував на своїх російських коренях. Нагадаю слова Джонсона напередодні його зустрічі з російським колегою Сергієм Лавровим: «Дозвольте мені заявити, що я русофіл, причому русофіл переконаний. У мене є предки в Москві. Я переконаний, що я – перший міністр закордонних справ Великої Британії, якого звуть Борис, і, будь ласка, не сумнівайтеся, що я хочу добитися поліпшення наших відносин».
Хоча насправді ці «корені» є доволі примарними. Наприклад, його прабабця за татом Ханіфа Феред дійсно народилася на території Російської імперії, але була за національністю черкескою і була змушена утікати від російського переслідування до Османської імперії. Прадід Бориса Джонсона за матір’ю американський вчений-палеограф Еліас Евері Леві народився в Кальварії, яка на той час (1879 рік) належала Російській імперії. А за національністю він був євреєм. Тож про яке російське коріння можна взагалі говорити? Ну хіба ще ім’я Борис, звідки воно взялося? Виявляється, його батьки назвали так новонародженого на честь вихідця з Росії, з яким вони познайомилися в Мексиці. За що вони таким чином вшанували російського еміґранта – історія замовчує.
У будь-якому випадку, проявити своє справжнє чи уявне русофільство Джонсонові так і не випала можливість. Після анексії Криму й інвазії на Донбасі Лондон став одним з найпослідовніших критиків аґресивних дій Кремля. Міністрові іноземних справ не залишалося нічого іншого, як реалізовувати антиросійську зовнішню політику.
А вже після отруєння Скрипалів – то й поготів. Інцидент в Солсбері перетворює Джонсона на ярого русофоба, принаймні у вербальному аспекті. Його різкі висловлювання проти Росії, її керівництва і самого Путіна навіть переходять рамки, прийнятні для шефа дипломатії. Наприклад, Джонсон першим звинуватив особисто президента Росії Путіна, що той є винуватцем отруєння, назвав його «безжальним тираном і маніпулятором», порівняв його зовнішність з гидким на вигляд ельфом Доббі з «Гаррі Поттера». Росію він порівнював з давньою Спартою (у злому сенсі), назвавши її «злісною, закритою, мілітаристською і антидемократичною». То чи міг Джонсон після таких заяв вести з Москвою діалог про примирення?
Окрім того, Джонсон рішуче висловлювався на захист територіальної цілісності України. «Велика Британія залишається прихильною захисту суверенітету України. Ми непохитні в утвердженні того, що анексія Криму була незаконною, і закликаємо РФ повернути півострів», – заявляв він. Або ще: «Так, саме Велика Британія рішуче наполягає на посиленні санкцій проти Росії у зв'язку з подіями в Криму, на сході України, а також з авіаударами по Алеппо. З урахуванням всього цього ми не можемо нормалізувати відносини з Росією або повернутися до звичайного ведення справ. Велика Британія готова до жорсткого підходу у відносинах з Росією».
Тож, виходячи з таких висловлювань, можна зробити висновок, що для України прем’єрство Джонсона мало б стати доволі корисним. Утім, не все так просто.
Передовсім виникає питання: а чи не було все це русофобство удаваним? Надто вже Джонсон перегравав зі своєю критикою Кремля. А тут ще британська преса почала подавати викривальні статті щодо його контактів з впливовими росіянами. Наприклад, було піднято історію його знайомства з російським мільйонером Євгеном Лебедєвим, власником газети The Evening Standard. Йдеться про відвідини Джонсоном разом з родиною італійського маєтку Лебедєва в жовтні 2016 року, коли він тільки заступив на посаду глави МЗС.
Але навіть не це найбільше турбує. Коли Джонсон лише обійняв посаду глави британського зовнішньополітичного відомства, то у Кремлі дуже возрадувалися. І навіть не через його заяви про русофільство. Значно важливішим для Москви був аґресивний євроскептицизм нового міністра. Адже Джонсон віддавна виступав за якнайжорсткіший розрив стосунків Лондона з Брюсселем. А такий жорсткий Brexit неминуче завдасть і матеріальних, і організаційних, і репутаційних втрат як Євроунії, так і Об’єднаному Королівству. А саме це й потрібно завсідникам Кремля.
24 липня, щойно королева Елізабет призначила Джонсона прем’єром, той виступив з промовою-апологетизацією Brexit. «Ми маємо намір виконати обіцянки парламенту народові й вийти з ЄУ 31 жовтня без всяких "якщо" і "але". Я абсолютно впевнений, що через 99 днів ми це залагодимо. І знаєте що: ми не будемо чекати 99 днів. Британці чекали вже занадто довго, і настала пора діяти під рішучим керівництвом. Моє завдання в тому, щоб служити вам», – запевнив новий прем'єр.
Нагадаємо, що його попередниці Терезі Мей, попри всі зусилля, попри сотні компромісів, так і не вдалося переконати депутатів акцептувати угоду, досягнуту з Брюсселем, яка б дозволила провести Brexit малою кров’ю. Водночас, нагадаємо, парламент ухвалив закон, який забороняє виходити є ЄУ без угоди.
Тепер естафету виведення Королівства з ЄУ перейняв Джонсон. І, попри свою рішучість, він не може не усвідомлювати, що перебуває в патовій ситуації. Нині британське суспільство максимально радикалізувалося у питанні Brexit. Зросла кількість тих, хто вимагає повторного референдуму (37 відсотків, згідно з останньою соціологією), й тих, хто готовий виходити «жорстко» (26%). А зменшилося число прихильників «м’якого» виходу (23%).
Відтак завдання для Джонсона ускладнюється максимально. Важко собі уявити, щоб він зі своїм імпульсивним характером взявся за розв’язання цього Гордієвого вузла. Утім, якщо він його рубане, на радість Кремля, то може спричинити кризу для Євроунії та катастрофу для Великої Британії. Відтак Брюсселю й Лондону стане не до України.
