Іван Франко у панорамному романі Степана Процюка «Руки і сльози»
Сьогодні, коли в горнилі цієї екзистенційної війни твориться визріла українська нація, коли чи не вперше вона так пильно заглиблюється в свою об’єктивну історію, очищену від численних і тривалих фальсифікацій, у ці часи актуалізується і потреба в широкому осягненні нашого культурного спадку. І тут в українців є великий і задавнений борг перед велетнем національного духу й інтелекту — Іваном Франком, чий геній ще досі недооцінений, недоосмислений, недорозкритий і недоосягнутий (ці недо- можна продовжити) нашим суспільством. І почасти це пояснюється ренесансним масштабом постаті Івана Франка, дивовижним гроном його талантів як письменника, науковця, публіциста, літературного критика, соціолога, етнографа, перекладача, поліглота, який рівноцінно писав свої твори українською, німецькою і польською мовами. Але у витлумаченні, проясненні перед широким загалом величі Франкової особистості вбачаємо частково і недовиконання академічною спільнотою, попри цілі стелажі франкознавчих дисертацій і наукових монографій, своєї просвітницької місії у суспільстві.
А що потреба в такому просвітництві є нагальною, засвідчили сприйняті з ентузіазмом презентації в різних містах України, зокрема і в Києві, вже другого видання, від осені 2022 року, роману Степана Процюка «Руки і сльози» — психологічної біографії Івана Франка.
Перш ніж перейти до представлення цього твору, слід підкреслити, що Степан Процюк, автор понад тридцяти книг, є чи не найпроникливішим психоаналітиком у сучасній українській літературі. Втаємничений у філософські та культурологічні праці К. Юнга, яким він захоплювався ще з молодих літ, С. Процюк на засадах психоаналітичного методу заснував новий тип біографічного роману, де зовнішні події часопростору, в якому жив і творив письменник, обраний автором, є лише контуром для розкриття складного і суперечливого внутрішнього світу героя, його поєдинків із самим собою, злетів і падінь, інтенцій і мотивів його вчинків, власне біографії його душі, історії формування його духу.
«Руки і сльози» — це книга Степана Процюка із серії романів про письменників: Володимира Винниченка («Маски опадають повільно»), Архипа Тесленка («Чорне яблуко»), Василя Стефаника («Троянда ритуального болю»), Григора Тютюнника («Місяцю, місяцю»).
Роман «Руки і сльози» — панорамне художнє полотно, що розкриває складні соціально-політичні процеси в тодішньому королівства Галіції і Володимирії, в яких зростав, мужнів і набирав потуги візіонера нації талант Івана Франка. На початку книги С. Процюк використовує цікавий прийом: він малює у письменницькій уяві п’ять можливих сценаріїв долі свого героя у тогочасних суспільних і приватних обставинах. Але Провидіння обрало тільки єдиний із потенційних, а саме той тернистий шлях, ті «перехресні» — хресні стежки, які мав здолати український геній.
У книжці Степана Процюка Іван Франко постає перед читачем очищеним від заскорузлості офіційних ритуалів, звільненим від пут хрестоматійних стереотипів, він жива людина, зі своїми болями і радощами, особистісними драмами і творчими осяяннями.
«Вибраним завжди найлегше. Вибраним завжди найважче». Ця філософська сентенція автора, що відображає дуальність нашого світу, у пролозі до роману є регістром, який задає певну висоту звучання цього твору. Автор веде читача до присілка Війтова гора в Нагуєвичах, де в родині натомленого життям, уже здороженого коваля Якова і молодшої від нього на 33 роки збіднілої шляхтянки Марії Кульчицької народився хлопчик, якого назвали Івасем.
В одному з індуїстських трактатів наголошується, що особливо уважними ми маємо бути до дітей, бо ж ніхто не відає, кого ми стрічаємо в дитині — великого руйнівника чи великого творця. Франко ще змалку вирізнявся з-поміж однолітків даром споглядальності, злиттям з навколишньою природою, вслуховуванням у її звуки, всотуванням її барв: він годинами міг спостерігати за химерними обрисами хмар, уявляв, як силою думки відводить нищівну зливу із градом від засаджених городів. Ніхто так не вмів, як рудий Івась, спритно ловити руками рибу в холодній і швидкій річці. «Ефект присутності», який майстерно створює Степан Процюк, переносить читача у Нагуєвичі, в Дрогобицьку гімназію отців василіян, у ту трагічну передвеликодню суботу, коли дев’ятирічний Івась кілька годин біг з Дрогобича додому, де помирав батько, але припізнився і не встиг почути його прощальні слова. А в шістнадцять років Франко зовсім осиротів, поховавши свою маму. Лише жага пізнання, його зануреність у читання, потяг до широкої освіченості підтримували юнака в ті непрості роки.
Відмінно склавши підсумкові іспити в гімназії, добре володіючи німецькою мовою, Іван вирішує їхати до Відня — вступати до столичного університету Австро-Угорської імперії. Якби здійснився цей задум, наукова спільнота напевно отримала би талановитого професора, але чи мали б русини, українці загалом, європейського виміру письменника?.. Питання без відповіді, бо Доля розпорядилася інакше. Батько його друга Ярослава, отець Михайло Рошкевич, переконує Франка вступати до Львівського університету, керуючись власними меркантильними інтересами: Іван ще з гімназії підтягував у навчанні його не вельми вдатного до наук сина. А де ж хитруватий і надмір ощадливий парох знайде такого репетитора? Іван не став студентом Віденського університету (вже в зрілому віці він там здобуде вчений ступінь), однак Провидіння натомість обдаровує його великим і щемним коханням до Ольги Рошкевич.
То була всепоглинаюча обопільна любов, сяйво двох молодих чистих душ. У домі Ольги вже всі готувалися до весілля, але Доля знову переписала сценарій його життя. На той час Іван Франко публікує (за псевдонімом) свої перші твори, стає фактичним редактором львівського часопису «Друг», який разом із Михайлом Павликом перетворює з бульварного москвофільського чтива на серйозний журнал, де друкує свої гострі полемічні статті М.П. Драгоманов. У членів редакції «Друга» урядники проводять обшук і заарештовують Франка, вбачаючи в ньому провідника соціалістичних ідей. Це було перше ув’язнення письменника, і той засуд розтрощив і його сподівання на педагогічну кар’єру, і вимріяний шлюб з коханою, і підточив фізичні сили, бо ж саме тоді закралася недуга, яка згодом спричинить параліч рук. Однак найважчим ударом для Івана був присуд отця Михайла Рошкевича, який рішуче заборонив Ользі одружуватися з неблагонадійним нареченим. Ольга пронесе цю затаєну любов, це невідбуле щастя крізь усе життя, її грітимуть спогади, вже пошлюблену з нелюбим чоловіком, про дві останні зустрічі з Іваном. Помираючи, вона попросить сестру покласти Франкові листи в її домовину.
У зигзагах Долі Франка якимсь містичним чином програвалося число «три». Тричі його ув’язнювали за надуманими звинуваченнями, бо, як переконливо показує в романі С. Процюк, він не був ані соціалістом (у традиційному тлумаченні цього слова), ані атеїстом, як це стверджувало радянське літературознавство. Він боровся — талановитими творами, пристрасними промовами, громадянськими вчинками — за соціальну справедливість для свого народу, за розвій його мови і культури, палко жадав просвітництва уярмлених, затурканих русинів. Письменник висував ідеї, ще недосяжні для свідомості тодішнього соціально і національно незрілого поспільства. Він першим почав уживати замість терміна «руський» означення «український». Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».
Власне, і його шлюб із киянкою Ольгою Хоружинською (складний, обтяжений глибоким неврозом дружини) був почасти намаганням поєднати вузами Гіменея Наддніпрянщину з Галичиною, про що він сам зазначав в одному зі своїх листів. С. Процюк психологічно проникливо відтворює непрості родинні стосунки Івана й Ольги, нечасті проблиски їхнього щастя, коли ще була гармонія, коли народжувалися діти, але невідчепна фінансова скрута і тривожні симптоми Ольжиної недуги руйнували ту крихку будівлю, яка повсякчас потребує догляду і ремонту і яку називаємо шлюбом.
Письменник тричі балотувався від Радикальної партії на виборах до австрійського парламенту і польського сейму, однак щоразу їх програвав, попри активну його підтримку студентською молоддю, просвітянськими громадами, окремими представниками селянства. С. Процюк із властивою йому тонкою іронією і нищівним сарказмом розкриває протухлий механізм виборчої системи Австро-Угорської монархії. Тоді бездоганно спрацювали на виборах до парламенту фальсифікації голосів і примітивний підкуп селян, непоборний і досі адмінресурс влади: тільки в ті часи для виборців накривали столи з горілкою і другосортною ковбасою, а в наших реаліях електорату вручають в охайних пакетах так звані продовольчі набори.
Незбагненним чином магічна «трійка» зіграла свою роль і у фатальних любовних історіях Івана Франка. У нев’янучих жмутках «Зів’ялого листя» поезія «Тричі мені являлася любов» зашифрувала лики трьох коханих жінок письменника. Звісно, першою з-поміж них була Ольга Рошкевич, «невинна, як дитина, пахуча, як розцвілий свіжо гай». С. Процюк лаконічними мазками малює образ Юзефи Дзвонковської («Явилась друга, гордая княгиня…»). Полька із шляхетної родини, освічена, розумна, якій Франко радив спробувати себе в літературній творчості, відмовила йому, мотивуючи тим, що хвора на сухоти (невдовзі вона і померла).
С. Процюк, майстер психобіографічного роману, простежує дивну, на перший погляд, третю пристрасть Франка — цього разу до Целіни Журовської (у шлюбі Зиґмунтовської), працівниці пошти, пересічної жінки міщанського менталітету, яка не говорила українською, не читала творів письменника і мріяла про шлюб із заможним чоловіком. Ця холодна дівчина з профілем грецької богині заполонила почуття Франка, їх відлуння ми знаходимо в його оповіданні «Маніпулянтка» (так тоді називали поштових працівниць) і в найкращому романі письменника «Перехресні стежки». Це кохання було нерозділеним, для Франка —приреченим, але , за химерним велінням Долі, Іван і Целіна наприкінці життя письменника зустрілися знову. «Та, що не стала коханкою, лише вічним демонічним подразником серця», була послана Франкові в його найважчі, присмеркові, дні. Вона приходила допомагати йому, немічному, в моторошний і самотній, передсмертний місяць, коли поряд не було ані дружини, яку поклали в лікарню для душевно хворих, ані синів, що воювали на фронтах Першої світової, ані доньки Анни, котра перебувала на той час у Києві.
Як письменник, який на власному досвіді знає, що, окрім таланту, справді мистецький твір потребує величезних енергетичних і душевних затрат, С. Процюк психологічно правдиво відтворює зовнішні обставини і внутрішній стан Франка, ті години благодатної наснаги, коли народжувалися шедеври його поезії і прози. Геній Франка, як стверджує автор роману, це не тільки вказана Провидінням комбінація генів, не лише неймовірна, запорогова для звичайної людини працездатність, а й висока концентрація думки й енергії. Франко був наділений такою концентрацією, він міг писати, колихаючи на колінах маленьку донечку, серед гамірних ігор дітей, які часто обсідали його в робочому кабінеті. Яскравими в романі є сторінки, що розкривають передісторію написання і визрівання у Франка задуму поеми «Мойсей». Творячи її, Франко, мабуть, не усвідомлював, що вже сам стає Мойсеєм для свого століттями гнобленого народу. Щемні і пронизливі, оповиті сумом запізнілого визнання епізоди комерційного читання поеми, задля утримання сім’ї, з якою хворий письменник їздив містечками Західної України. Покорчені недугою, знеможені постійним болем руки Франка вже не могли перегортати сторінки книги, допомагав його первісток Андрійко до своєї наглої смерті в 1913-му році, а відтак дочка Ганна і молоді шанувальники творчості письменника. На цих читаннях студенти щиро ґратулювали автора поеми, підносили квіти і вінки, але для непробудженого народу візіонер Франко ще не став тоді проводирем його відродження.
Слід зазначити, що Степан Процюк у процесі творення роману опрацював — інтелектуально і художньо, «просіяв» внутрішнім зором огром історичного та соціально-побутового матеріалу. Роман «Руки і сльози» насичений різними персонажами, це твір поліфонічний, у ньому звучать характерні голоси відомих громадських і культурних діячів Франкової доби. Точними, рельєфними лініями С. Процюк окреслює їхні силуети, що творили фон для оприявлення генія. У книжці Іван Франко постає на тлі розбурханої, переломної епохи, в інтер’єрі гамірних засідань НТШ і гучних дискусій у редакціях часописів, де письменник заробляв «поденщиною», і в інтимній атмосфері нарешті здобутого власного дому, серед найдорожчого для нього — дітей і книг.
У романі «Руки і сльози» С. Процюк досяг омріяного для письменника «золотого перетину»: ця книжка однаково цікава і для широкої читацької авдиторії, і для давніх шанувальників елітарної прози автора.
Насамкінець відзначимо ненав’язливе, інтелігентне поліграфічне оформлення другого видання роману, що цьогоріч побачило світ у прикарпатському видавництві «Дискурсус».
