Петросаняк Г. Екзофонія. – Брустурів: Дискурсус, 2019. – 128с.
Занурюючись у пласти хронологічного, мандруючи в хоромах пам’яті, неодмінно подибуємо там самих себе – проте настільки ж відмінних, наскільки ж ідентичних. Ця внутрішня археологія може бути дуже вдячним заняттям, проте так само буває і контрпродуктивною. Це приводить нас до усвідомлення того факту, що не всі пошуки варті того, аби їх завершувати, так само які не всі пошуковці варті, аби з ними знатися.
Щодо поезії, то в ній ретроспектива спрацьовує значно рідше, аніж у будь-якому іншому мистецтві – поезія є вибагливою штукою, надміру чутливою до віянь часу, зануреною в момент, фатально нетривкою. У певному сенсі виживають тут лише найдужчі організми, адаптовані до перепадів температур, сейсмічних коливань та інших кліматичних катаклізмів. Гадаємо, кожен поет, бодай потайки, мріє увійти у цю когорту обраних для історії, спадок котрих розглядатимуть під мікроскопом покоління майбутніх літературознавців. Це, якщо припустити, що в майбутньому існуватимуть ті ж таки літературознавці. Щодо поетів, то вони, поза сумнівом, виживуть у найскладніших умовах – адже саме екстремальна ситуація народжує найтоншу поетику.
Галина Петросаняк презентує збірку «Екзофонія» .
І ось, на тлі сказаного, маємо збірку «Екзофонія» Галини Петросаняк. Оригінальну в багатьох сенсах книжку, котра аж ніяк не прагне адаптуватись до смаків і вподобань поколінь майбутніх критиків. Це поезія, котра існує тут і зараз, а ще – вчора. І не боїться зізнаватись у тому, що обтяжена певним минулим, хай як це й не модно – мати оце от минуле. Імпонує, що авторка відверто дотримується принципу хронологічності у впорядкуванні збірки – це додає текстам логіки й призматичної чіткості. Оптика відтермінованого часу має певні погрішності, проте дозволяє охопити читацьким зором значно ширшу панораму, аніж це можливо з якоїсь фіксованої точки сьогочасся. Певна річ, така відвертість у розмові, з чітким маркуванням вказаними датами може дорого коштувати авторці – адже немає нічого простішого, аніж сказати – ну, мовляв, це із ранніх віршів … І оцей штамп «із раннього» уже міститиме у собі всю повноту несказаного, весь конструкт можливої критики, вкупі з якоюсь насмішкуватою поблажливістю.
Проте, не прагнучи послуговуватись штампами, розглянемо поезію Галини Петросаняк у її оригінальній суверенності, як доконаний і дійсний факт, існуючий сьогодні, а відтак, актуальний – що дає право говорити про позачасовість і не припасованість до будь-яких літературних мейнстримів.
Білі вежі та інші орієнтири
Поезія Галини Петросаняк – це про хорошу і напівзабуту простоту, прозорість і політ, про чисті синкопи джазового звучання, про індивідуальний пошук глибинного наповнення взаємності. Втім, не позбавлені ці тексти й певного егоцентризму, концентрації на персональних відчуттях, переживаннях, емоціях. Що не робить їх менш цікавими й автентичними.
Недарма центральною метафорою книжки, на наш погляд, є повітряна куля, а політ на ній виступає гідною альтернативою епічної мандрівки, котру здійснює лірична героїня у своєму внутрішньому зростанні та самоприйнятті:
«Поля змінились на гори – невідомі, зовсім чужі
скелясті; й ти стоїш у повітрі, ти майже уже на межі…
І щоб не врізатись в скелю, ти скидаєш останнє,
що є в ілюзорному кошику, крім ледь притомного тіла –
тягар свого щасливого, єдиного свого кохання.
Ну от, лети тепер вгору – це ж те, чого ти хотіла»
(«Політ на повітряній кулі»).
Очевидно, що збірка «Екзофонія» мусить бути доволі екзотичною – а сенс її екзотики полягає у чужинності мовлення авторки, котра, ймовірно, уже є чужинкою і для себе-тепер. Це відчуття відчуженості нашого минулого притаманне багатьом, проте лише справжні поети здатні осягнути й транслювати його цілковито. Маємо гадку, що Галина Петросаняк знається на тому, як відчувати себе чужою і відчуженою (недарма вона багато уваги приділяє темам еміграції, повернення, віднайдення втраченого дому), але водночас, авторка є повсякчас близькою до нас та інтегрованою у навколишній простір, аж до мікрофрагментів, прихованих символів та сенсів, дрібних часточок і найтонших відтінків.
Авторка збірки поезій «Екзофонія» Галина Петросаняк.
Розпочинається збірка із якихось таких, дещо наївних текстів, абсолютних у своїй категоричності, що декларують означену тему чужинності, нетутешності ліричної героїні : «тут не живу / тут хіба що мрію» («Я іммігрант»). Ймовірно, молодість завжди схильна шукати потаємні лазівки для пізнання дійсності й самої себе у ній – інструментом такого пошуку нерідко виступає поезія, а згодом, виконавши чи просто втративши це своє завдання, вичахає і відмирає, наче рудиментарний орган в процесі еволюції.
Варто означити ще одну рису, притаманну поезії юних – не поганій поезії, а власне, юнацькій, – схильність до надмірного фаталізму та драматизації: «Вже пізно, пізно вирушати в путь до білих веж, яких й нема, можливо» («Лиш обриси далеких білих веж…»). Ця гіпертрофована епічність, трагізм і пафос є доволі знайомими – ми часто бачили й чули подібні речі, навіть звикли до них – проте це не заважає все новим і новим поколінням звертатись до подібних прийомів, намагаючись вписатись у простір словотворення, доволі жорстокий до новачків.
Утім, Петросаняк, як бачимо, успішно уникла більшості пасток, розставлених поезією для молодості, і добре демонструє це у книжці «Екзофонія». На наш суб’єктивний погляд, тексти, датовані 1990-1993 рр., постають, швидше, певною преамбулою до набуття авторським мовленням справжньої сили і ваги, а також розкриття оригінальної авторської стилістики словотворення. Втім, без цих текстів, ймовірно, створювана книжкою ретроспективна картина занурення в себе була б не повною – чи, принаймні, не вповні б віддзеркалювала тонкощі авторського задуму.
Поезія Галини Петросаняк – сказати б, взірець сучасної лірики з домішками романтизму і – як недивно – постмодерну. Утім, намагання класифікувати поезію та загнати її в канони певного жанру безнадійно застаріло та є ознакою архаїчного підходу до трактування літератури. Єдиний канон, якому повинна підпорядковуватись поезія – це її безсумнівна якість, що виявляється у здатності викликати внутрішній резонанс, захоплювати, провокувати, інакше кажучи – не залишати читача байдужим.
Відтак, мусимо ревізувати саме поняття «добра поезія» (чи то пак, вдала чи гарна). Бо може видатись, що єдиною цінністю поезія володіє саме у процесі взаємодії з реципієнтом, і саме він є тим, хто визначає міру цієї цінності, не відмежовуючись від суб’єктивних чинників, як-от персональні смаки та вподобання, міра читацької підготовленості, якісь другорядні симпатії та враження.
Юрій Андрухович модерує презентацію книжки Галини Петросаняк у Івано-Франківську.
Водночас існують певні об’єктивні критерії, що визначають загальний художній рівень поетичної творчості, її професійність, компетенцію автора та надають чи позбавляють його морального права комунікувати із читачем та намагатись вплинути на нього.
Можемо упевнено сказати, що Галина Петросаняк має таке моральне право, і її поезія добре надається як для критичної, зовнішньої обсервації ,так і для глибинних внутрішніх рефлексій, тихого особистісного переживання краси й етики поетичного слова. Попри певну наївність, безапеляційність тверджень та екзистенційних формул, поезія авторки «Екзофонії» зачіпає, її лірична героїня промальована виразно впізнаваними мазками, змушує зацікавитись: ким була ця жінка, і ким вона стала, – особливо з огляду на цей подив, цю невдавану зачарованість навколишньою дійсністю, котра межує з дещо награним фаталізмом цілих 25 років набутого досвіду:
«Незабаром вже чверть століття, як хліб мого часу зі мною
ділить світ непрочитаних вражень, не вислуханих послів»
(«Незабаром вже чверть століття, як хліб мого часу зі мною…»).
Гори – землі горище
Галина Петросаняк, як відзначив, наприклад, Юрій Іздрик, цитату котрого знаходимо на обкладинці книжи, справді закохана в питоме своє середовище – Карпати, де міститься метафізичне серце поетки. Попри те, що «цей пейзаж я бачу не вперше й побачу не раз ще», авторка стверджує «я буду в горах мешкати, а ти / вряди-годи писатимеш листи», хоча й завважуючи «найбільше в світі до Парижа хочу» («Я буду в горах мешкати, а ти…»).
Ця поетика Карпат така бажана і незвична, наче самі гори промовляють через авторку, надають її текстам особливої атмосферності, значущості. Лірична героїня тут проста, відверта, щира в своїх емоціях та переживаннях. Вона не намагається вдавати із себе того, ким не є, як і Петросаняк не робить зі своєї поезії нічого іншого, окрім того, чим вона є за суттю. Ця невимушеність і прозорість імпонує, попри навіть присутність якихось моментів «недотягнутості» сюжету, наївного наративу й фольклорного спрощення мелодики.
Залюблена в гори авторка книжки «Екзофонія» Петросаняк.
Петросаняк свідомо міфологізує гори, не просто як географічну особливість, координату, певну місцевість, – авторка здатна бачити набагато глибше і далі. У книжці «Екзофонія» не знайдемо просто пейзажних описів, мальовничих картинок – тут кожен образ вивірений і служить для формування загального тла, для творення метатексту збірки. При цьому авторка усвідомлює жорстокість реальності, не уникає її, а цілком відповідально артикулює, тому що її поетизація – не фальшива, надумана, а натхненна самою дійсністю, такою, як вона є:
«Нам не звикати до сонця, скупого, немов лихвар.
І вітер, що зраджує правду, немилосердно й чесно,
не противник, а спільник нам, як і рідкий етер
на вершинах ще не остаточних. І цим прекрасних»
(«На тобі сорочка залежності і вона – гамівна»).
Попри залюбленість ув архаїчні гірські простори, Петросаняк доволі вдало вживається у міський контекст, уловлює його химерне звучання й описує внутрішнє наповнення, образно відтворює особливу зооморфну природу, що криється за усталеною поверхнею звичних речей:
«І горожани, як завше, визирають на вулицю з-за фіранок,
і двірники байдужі збирають померлу рибу»
(«Звірі»).
Авторка з особливою чутливістю говорить про місто, його стигмати і больові точки, але разом з тим, вловлює ніжну мелодику ледь чутних коливань:
«Життя цього міста у вересні складають фрагменти нірван
його найшляхетніших мешканців. Особливо ти любиш ранки,
коли, граційно тримаючи кошик, перетинає майдан
жінка з медвяним волоссям й ім’ям спартанки»
(«Життя цього міста у вересні складають фрагменти нірван»).
Саме робота на контрасті з активним міським життям, його майже документальною фіксацією дозволяє Петросаняк глибше відтворити автентичну атмосферу гірського побуту, спонукати читача до внутрішнього, рефлексійного занурення у плати смислів і образів, добре підібраних у текстах «Екзофонії», припасованих для виконання головного завдання книжки – дозволити почути це відчужене, екзотичне звучання, виокремити його найтонші ноти та збагнути загальну гармонію.
Заблукай у сутінках моїх
Авторка невимушено вербалізує тему особистісних взаємин, що, здавалося б, є найбільш традиційним полем творення інтимної лірики. Проте й тут вона знаходить свою лакуну, власне оригінальне мовлення, застосовуючи широкий спектр професійних прийомів та інструментів, багату лексику:
«Тебе так довго не було, що сотні
слів за невірність я репресувала,
їх вигнавши в зневір’я, ніби в скали…
Я повертаю їм життя сьогодні»
(«Тебе так довго не було, що схили…»).
Чого аж ніяк не закинеш авторці, то це вторинності. Вона цілком автентична у своїй екзофонії, у звучанні окремих потужних пасажів, спрямованих на обсервацію взаємин, їх творче опрацювання. Тут немає сльозливої мелодрами, але є чіткі акценти, деталі, можливості й простір для роботи уяви – і саме це творить особливий бекграунд, міцний первинний шар у змістовому наповненні збірки.
Авторське читання «Екзофонії» ув івано-франківській книгарні.
Та навіть у своїй ліричності Петросаняк, водночас, є доволі іронічною авторкою, хоча її іронія не проявляється так часто, як могла б. Вона змальовує перспективу розвитку середньостатистичних стосунків «там, де дідько каже «добраніч», дозволяючи собі легкі ноти усміхненої меланхолії:
«Я могла би бути щасливою десь у Ходорові чи Отинії,
де головний майдан належить курам, а коли сутеніє,
тьмяний ліхтар – єдиний на все містечко – спроквола
засвічується, не в змозі освітити нічого довкола.
Я могла б обробляти грядки, ростити дітей, вишивати,
(а з нагоди якогось свята, може, навіть і віршувати)»
(«Я могла би бути щасливою десь у Ходорові чи Отинії»).
Тут бачимо не різке сатиричне висміювання записної провінції та кохання на її тлі, а, скоріше, бажання приміряти на себе віддалений у часі контекст, дещо застарілий, немодний – як дитяча сукня, котра й досі висить на плечиках шафи в батьківському будинку. Сукня, з якої авторка безнадійно виросла, проте не забула.
Галина Петросаняк відкриває для себе внутрішні авторські ритми, розширює горизонти силаботоніки, експериментує у межах традиційного, сміливо позбувається заяложеності, «реставрує» звучання справжньої поезії, і в результаті прикладених зусиль отримує справді дивовижні замальовки:
«Сниться –
сніг байдужості в високогір’ях душі розтанув,
божевільні іриси цвітуть в сухих степах Пакистану.
Погляд твій реставрує світло в моїх зіницях»
(«Ти виводиш мене з оточення зайвих думок, поза коло…»).
Водночас, попри вдалі знахідки й назагал високий рівень майстерності, авторка часто дозволяє собі певну недбалість, якісь недоречні технічні огріхи, а дивні нерівні конструкції прагнуть внутрішньо упорядкуватись, вибудуватись у більш логічні, чіткі системи, підпорядковані гармонійному ритму. З іншого боку, форма не тяжіє над цією поезією, не вповільнює її рух і ламке, сказати б, зростання.
Повертатись додому ніби не в просторі, а у часі
Тема еміграції глибоко зачіпає Галину Петросаняк, вона вводить її в простір поетичного мовлення і вміло оперує значними пластами наративу:
«Ми перейшли кордон. Ми рвали квіти в чужих полях,
вимовляючи стиха слова почутої вперше мови»
(«Ми перейшли кордон. Ми рвали квіти в чужих полях…»).
Тема еміграції самою внутрішньою логікою нерозривно пов’язана з темою повернення – і Петросаняк осмислює її у текстах, артикулюючи вагу самої можливості повернутись, а відтак – потреби повернутись, котра може й не виникнути, проте неодмінно виникає.
Втім, на тлі всіх цих суперечностей, ідентичність авторки чітка й аргументовано означена, хоча не позбавлена внутрішньої дихотомії й апріорі закладеного конфлікту: «Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня, / молитися виключно українською, сестрам на подив», щоб уже невдовзі, «років десь через двадцять», «не скидаючи з себе одягу домініканки», повернутись – «і самій здивуватись» («Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня»).
Петросаняк трактує повернення не лише як повернення на територію країни – її повернення більш епічне, закорінене у джерела самості, це дійсно вічне повернення індивіда до самого себе, і, певною мірою, так само вічний пошук місця, куди можна повертатися, вічне віднайдення дому після – але не обов’язково – його чергової утрати:
«Оселя у горах, де в сон мій вплітається шум потоку,
де будні тяжкі, як сто пудів солі, а свята мляві й порожні,
де вереск сарни (чи лісни?) опівночі,
як не дивно, навіює спокій.
Ще раз стверджуючи, що я вдома, інакше було б не можна
почути ці звуки і не жахнутись»
«Оселя у горах, де в сон мій вплітається шум потоку…».
Сентиментальна любов Петросаняк до рідних околиць могла б видатись надмірною як сенсотворчий концепт, якби не прихована в ньому пристрасть, емоційний надрив, сила апріорі закладеного світоглядного й особистісного конфлікту, котрий супроводжує розуміння неможливості повного повернення й, разом із тим, його уникнення:
«Ти б ніколи сюди не верталась, не відаючи провини,
та щось міцно тримає, очевидно, це пуповина.
Сильно смикнешся – й за тобою
потягнуться власні нутрощі, мов за лісною»
(«Містечко, що було колись центром всесвіту…»).
Ще один аспект повернення – сакральний. Духовність Галини Петросаняк – не конфесійна, ненав’язлива, проте виразно присутня у текстах, доволі персоналізована. Повернення їй вбачається актом своєрідної спокути, а воднораз – і ментальної реінкарнації:
«Подорожній прискорює крок, хоч дорога
уверх заледве під силу тремтливим колінам.
Та силует забутого Батька чекає незмінно
перед колись покинутим у невір’ї порогом»
«Блудний син».
Мовчати – більше, ніж просто не говорити
Галина Петросаняк не практикує літературних забавок у книжці – тут не знайдемо вигадливих алітерацій, за котрими доволі часто автори приховують повну відсутність змісту, тут немає вихолощеного, відшліфованого до глянцевого блиску панівного диктату форми. Навпаки, в окремі моменти зачіпає оця недбала, (що занадто часто скидається на невмілу) манера віршування – коли поетка використовує рими занадто приблизні, на межі з дилетантством. Цього не можемо пробачити в такій тонкій матерії, котра творить тіло «Екзофонії», наприклад, ось тут:
«оази ірреального, щоб день –
ретельний сторож, цензор, лжемесія
за мною двері зачинив й насіння
марноти висіяв на поле намагань»
(«Тамуючи безумний майжесміх»).
Ненав’язливо, проте цілком конкретно авторка окреслює тему дорослішання, внутрішнього зростання й набуття певного досвіду, сакралізованого знання. Це не лякає її, оскільки є елементом більш об’ємної шаради, тоншої загадки, що витворює канву самого космічного буття у його циклічності. Галина Петросаняк ділиться набутим, або прийнятим у межах власного світорозуміння: «Життя набувало вартості. Їй минало сорок чотири. / В такому віці вже вмієш любити недосконалість» («Літо було холодне…»).
Знання, попри усталений погляд, не засмучує авторку, не обтяжує її – або ж, принаймні, не тією мірою, щоб вона боялася прийняти його. Так само вона приймає можливість втрати, як елемент циклічного буття, такої вічної історії. З цього, як вислід, формулюється постулат:
«утратити Тебе
не боюся
бо запах твій
залишився зі мною
бо світло твоє
уже в мені»
(«Мушу…»).
Галина Петросаняк добре відчуває трагедію творця і творчості як екзистенційного, невпинного в часі процесу, замкненого на собі, проте неможливого без зовнішнього впливу й сприйняття. Авторка певною мірою ратифікує роль митця у цьому процесі, сакралізує його й підносить акт творення до рівня божественного діалогу:
«Як слухняно лягає
лінія, там де ковзнули пальці. Поривиста, гонориста:
кривизна, протяжність – усе залежить від тебе.
У страсі зводиш короткозорий погляд до неба
і стрічаєшся з поглядом зверху, повним сирітства»
(«Нещасна свідомість б’ється, мов риба на узбережжі»).
Утім, попри теософські й християнськоцентричні акцептації, Галина Петросаняк чималою мірою прихильна античній традиції, а глибоке знання міфології та її ключових персонажів, поміж якими – Тезей, Нарцис, Одіссей, Пан, Пігмаліон – дозволяє творчо переосмислювати характерні образи та сенси, вживаючись у традиційні, архетипні амплуа, перебуваючи в руслі (або й біля джерел) творення певної тенденції у сучасній українській поезії. Зокрема, зображення і переосмислення певних античних персонажів і сюжетів знаходимо також в Оксани Луцишиної, Ганни Осадко – у цьому сенсі авторки діють ув одному семантичному полі, і цей сегмент сучасної поетичної творчості заслуговує окремого дослідження у порівняльному та аналітичному ключі.
Галина Петросаняк: життя звучить тріумфально.
Структура збірки – проста, монолітна, проте книжка є невеликою за обсягом, тож такий формат цілком виправданий. На загальному тлі певними маркерами виступають тексти, взяті з циклів «Архітектура», «Монологи Марії Форно», «Улюблені боги та герої», «Роса», «Фізика і метафізика для сина», «Міст з паперу, або наші гебреї» (згадуємо Василя Махна з його «Паперовим мостом» – не беремося, утім, стверджувати, чиє тут якісь взаємовпливи чи запозичення), «Любовна ботаніка».
Зазначені цикли відмінні внутрішньою стилістикою, наповненням, ключовими символами й меседжами, що частково можна відчитати уже з їхніх назв. Окремо відмітимо цикл «Роса» – короткі афористичні тексти верлібрового характеру справді нагадують краплини роси на траві, що вкриває розлогі гірські луки. Певною мірою авторка культивує цю афористичність, працює над її поглибленням, пошуком найбільш вдалого, чіткого образу, формулювання, темпоритму, та навіть візуального втілення тексту:
«Розплющують очі
іриси
і запаморочення від бузку
чергується
із запамороченням від ясмину
янголе
не сурми ще»
(«Розплющують очі…»).
Зазначимо, що верлібри авторки назагал більш впорядковані, логічні, аніж римована поезія. Це закономірно, адже випливає з самої природи верлібру, його наближеності до оповідного стилю, що пропонує більше простору саме для змісту, без обмеження формою.
Не будемо стверджувати, що поезія Петросаняк позначена якимсь особливим новаторством – усе висловлене нею доволі знайоме, близьке, наче прожите й осмислене на якомусь ментальному або чуттєвому рівні. Гадаємо, це пояснюється просто – добра поезія засвоюється на генетичному рівні, вона є елементом культурного коду, здобутком колегіального мислетворення й певного духовного поступу людської спільноти.