Затяжні дощі

Неочікувано зимна весна рясно засіялася затяжними дощами.

Чого б мені дивуватися? Поруч з океаном погода мінлива, і затяжні дощі ніяка не дивниця. Було, щоправда, кілька сонячних, навіть теплих днів, але дощі напосілися знову. Під час того короткотривалого тепла встигли зажовтіти корони кульбабки, зазеленіти зелен-рутою трави і навіть з’явилися джмелі. Десь у високостях, тобто у кронах дерев, невидимих для ока, гриміла пташина оркестра.

Я вибрався до океану. Мені хотілося пройтися звичним шляхом, щоби побачити почорнілі від дощів піски та сяку-таку рослинність, насаджену на сипких пісках для їх зміцнення перед ймовірними ураганами. Пісок прилипав до моїх кедів, коли я ступив на стежку, що вела просто до Атлантики. Вдалині помітив диких індиків. Вони сторожко супроводили мене не зовсім дружніми поглядами, але з місця не зрушились. Мабуть, десь тут гніздяться, але пописків їхнього потомства не чутно. З океану зривали голову баскі вітри, і я натягнув капюшон свого hoody. Тутешня рослинність, перетривавши зиму, вартовими перед океаном пильнувала незриме життя птахів, гризунів та різноманітних комах.

Йти мені до океану хвилин десять. Можна було б доїхати автом, але тоді я б не побачив зграю канадських гусей, що смикали перші паростки соковитої трави на футбольному полі. Не побачив би кількох псів, що вдалині під наглядом господарів казяться, як і належить псам. Не видно було б і кількох роверистів, які, долаючи опір вітру, мчать в напрямку океану, намотуючи повітряні потоки на педалі та срібні шестерні.

І хоча хмарилося, я все одно пустився. Після довгої, хоча й майже безсніжної зими звичний пейзаж змінюється. Власне, мені хотілося побачити ті зміни, щоби зрозуміти, що весна таки вступає і вже невідворотня. Берегову лінію звично облизували океанічні хвилі, на палях від колишнього пірсу не видно ні мартинів, ні бакланів. Вони також, як індики, очевидно зайняті своїми гніздами та вигріванням потомства. Як я не розглядався, але помітити білих чапель ні в небі, ні в якихось зарослях не вдалося. Ті взагалі скритні.

Я дописував роман. Вірніше, вже редагував написане. Протягом останніх п’яти років через пандемійний рік та – від 2022 – через війну я наростив на білих полях вордівських файлів сотні тисяч літер. Писання, звісно, було з перервами. Інколи – затяжними. Не знаю, як у кого, але коли пишеш довгий прозовий текст, він, наче магнітне поле, то наближається до тебе, то дивним чином віддаляється. Ти спостерігаєш за цим процесом, що власне відбувається з тобою, – тобто як ти, той, хто творить цей текст, одночасно його й нищиш. Відколи з’явилися молоді джмелі, я правив і скорочував. Від того мій роман почав худнути, але набирати якоїсь архітектонічної стрункості.

Звісно, що мене займали не лише роздуми про текст роману: щоденна навала новин, родинні обов’язки та вряди-годи перечитування стосів книжок, що назбиралися на останні пів року, – все, що належало до мого внутрішнього пейзажу. Я інколи тужив за часом, коли писав тексти на папері своїм малозрозумілим почерком, виводячи лінії літер як вензлі. Писаний текст, тобто власне рукопис, що не кажіть, містить в собі щось зрідні графічного риштування, що схоже на затяжний дощ чи зашиту зеленню сусідську огорожу. Тужити то я тужив, але вкотре відкривав лаптоп, шукав заповітний файл і починав читати від початку, доходячи до сторінки, яку вчора виправив останньою. В лютому один із варіантів роману потрапив зі мною навіть до Punta Cana. Я прихопив об’ємний машинопис з розрахунку, що викрою час для перечитування тексту. Але не так сталося, як гадалося. Рукопис нидів у наплічнику, а коли я його врешті-решт витягнув, то побачив, що від місцевої вологи він розбух. Аркуші покрутилися, як алюмінієві листки – і, прочитавши два десятки сторінок, відклав.

Почасти, коли дощ був як стіна – такий щільний, що проміж краплями не пробіжиш, я виходив на веранду з дашком і спостерігав за тим, що діялося у моєму внутрішньому дворику. Приблизно з тиждень тому я повиносив на підставки великі полив’яні горщики, у які, якщо дійдуть руки, задумав посадити цьогорічні квіти. А поки що горщики мокнуть, наповнюючись дощівкою. Рясні дощі так зарядили, що і це довелося відкласти до сприятливих умов.

На березі океану я був один. Ранішній дощ припинився, тобто як вартовий здав свою зміну, але інший, з-над океану, збирався заступити свого попередника. Скупчувалися хмари, сіра пелена, переходячи з неба на океан, утворювала суцільну млу, і було видно, що десь там, над океаном, дощ вже пустився. Не дочікуючись, коли хмара напливе над берег, я пішов вздовж океану по мокрому піску. Переді мною були відбитки від велосипедних протекторів та чиїсь сліди від кросівок. Сліди були свіжі, отже переді мною хтось тут промчався на ровері, а хтось перейшовся. Ті сліди – від ровера і від кросівок – тягнулися вздовж кривої берегової лінії. Можна було чимало міркувати над метафорикою цього, але мене непокоїло закінчення роману, яке я придумав як додаток. Не надто роззираючись по сторонах, я не помітив, як ота синюшна хмара досягла берега і почала періщити мене зимним дощем. Я таки не встиг дійти до японських кленів, до яких завжди доходжу і повертаю. Бігти не хотілося, і я покірно, опустивши голову, плентався під щільним дощем до закинутої вежі з бетону, котра у часи Другої світової війни була вежею управління вогнем берегової артилерії. А для мене тепер ця вежа була хоч якимсь прихистком. Навколо неї росли кущі та дерева, і я заховався з того боку, куди найменше заносило дощем.

Простоявши там, я промок як хлющ. Моє hoody обважніло. Я позаглядав у бік океану – просвітлення й надії на припинення зливи не було. Не було, мабуть, нікого іншого, хто б у таку негоду вибрався на зламану голову до океану. Мені пригадалася моя веранда і стояння на ній з горнятком чаю. Пригадалися розкидані по підлозі видрукувані частини роману, які я перетасовував як картяр, щоби звести їх у відповідну структуру. Мене тішили шнурівки темного шрифту, якими були заповнені білі аркуші, що означало, що моя довголітня праця підходить до завершення. І я упіймав себе на солодкій думці, що ці п’ять років, пережитих на сторінках роману з придуманими мною персонажами та їхніми життєвими обставинами, часто були заповнені прогулянками до океану. Як не крути, а океан був співавтором.

Я доплентався додому. Поки переодягався, поки запарював чай – суцільна злива перетворилася на мжичку, що сіктиме, як виявиться, мій острів днів зо три. Тарабанитиме по шибах, напоїть ґрунти і трави, не дозволить поки що джмелям навідатися до жовтих кульбабиних корон та іншого цвіту. Притримає мої бажання висадити придбані квіти і нарешті приблизить завершення багаторічного письма.

І подумалося, що час писання роману – наче затяжний дощ, бо ніколи не знаєш, коли він почнеться і коли закінчиться.