Уривок з роману «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду»
Три роки тому Віктор Прейснер придбав в околицях Рівергеду двоповерховий дім, удекорований зеленими віконницями. Від заїзду до будинку підступали високі сосни, довге гілля яких лягало на ґонтове покриття даху. Саме ті сосни, коли оглядав посілість, і схилили до остаточного рішення.
Перші дні утіхи після прискіпливого обходу змінилися клопотами – будинок потребував ремонту, бо частина ґонти прогнила. Не краще виглядали справи з дерев’яним гаражем, звідки довелося повикидати мотлох, залишений попередніми господарями. Бічна гаражна стіна потребувала заміни – бо там білки з єнотами, шастаючи, попрогризали струхлявілі дошки.
«Гараж, – вирішив він, – зачекає до весни».
З тильної сторони на розсохлій, зі слідами облущеної фарби веранді лежали перекинуті два плетених крісла, а на галявині – столик.
Біля будинку при дорозі на перекривленому стояку бовваніла поштова скринька. Невдовзі після переїзду туди почали надходити пропозиції з адвокатських контор, позичкових відділень банків, постачальників електрики, газу та будівельних компаній. Кожен щось пропонував. До усієї цієї паперової навали додалася ще й переадресована кореспонденція з бруклінського Проспект-парку – попереднього місця замешкання.
Нагадав про себе – та, зрештою, про вічне – місцевий рівергедівський цвинтар, пропонуючи вигідно купити у них місце. Відповідь погребникам Віктор відклав до кращих часів, бо клопотів було й без них.
Найперше потрібно було встановити інтернет і замінити опалення. Після кількох настирливих дзвінків до компанії Verizon нарешті наприкінці тижня прибув, не забарився, спеціаліст – молодий хлопець. Протягом дня він протягнув дроти, й інтернет запрацював.
Зі зміною системи опалення було складніше: дім – старий, з тисяча дев'ятсот двадцять третього року, й опалювався соляркою. Необхідно було переробляти усе, щоби встановити сучасний чавунний ватран з металевою трубою.
За пів милі від Прейснерового дому виднілася червона дерев’яна стодола. Колись у ній зберігали збіжжя та фураж, а теперішні власники, обгородивши, облаштували загін для десятка коней.
Коли Прейснер вперше проїжджатиме мимо, то побачить, що табунець перетримують для туристів. На зовнішній стіні стодоли висіла реклама з цінниками та кілька шкіряних сідел з хомутами. На подвір’ї красувався допотопний трактор в оточенні трьох старих вантажівок, що вгрузли колесами в ґрунт. Коні іржали й терлися мокрими мордами об дерев’яну огорожу.
Поруч із загоном за оранжевим гарбузовим полем пахкотіли два тракторці, переорюючи кукурудзяну стерню. Він відхилить в авті шибку і вдихне запрілий запах оранки.
Приблизно через місяць після переїзду Прейснер освоївся: довідався про шлях до наближчої продуктової крамниці та залізничної станції Лонґ-Айленд Рейл Роуд, звідки в разі потреби протягом двох годин можна дістатися до Нью-Йорка.
Нове життя розпочалося зі знайомства з сусідкою Пеґґі Ґріффін, а згодом – з ловцем устриць Кларком Робертсоном та його дружиною Ніколетт.
Пеґґі поставилася до Віктора приязно. Щойно побачивши його на оборі, здалека помахала рукою і запросила в гості. Їй було за вісімдесят. Худорлява, жилава – одне слово, шкіра й кості, – вона мешкала через дорогу в будинку навпроти. Як потім Віктор довідається, місс Гріффін ціле життя пропрацювала офіціанткою в ресторанчику біля залізничної станції. Дітей у неї не було, а про своїх чоловіків зайвого не ляпала. Заміж виходила тричі, та кожного разу невдало. Тепер увесь свій час та любов віддавала своїм котам та старому лабрадору Александру.
Якогось дня Пеґґі запропонувала свою бензинову косилку, і Прейснер викосив у себе зарослу різнотрав’ям територію.
Коли проминули того першого рівергедівського літа господарські клопоти, Віктор нарешті зосередився на рукописові, розпочатому кілька років тому в Єрусалимі. Частину нової книжки було написано, але спочатку розрив з Естер Крауткопф, потім автомобільний випадок і нарешті купівля будинку – тобто ніщо з череди подій не сприяло писанню. До того ж він залишив викладання в коледжі, вийшовши після аварії на дострокову пенсію.
Прейснер перейшов рубіж п’ятдесятки, і йому захотілося усамітнення. Можливо, тому неподалік Робертсонової посілості Віктор підшукає для себе улюблене місце, куди навідуватиметься упродовж літа. Інколи він засиджувався у Робертсонів за склянкою віскі. Розмови з подружжям торкалися місцевих новин, телевізійних передач. Говорили і про ціни на устриці, бо Кларк займався цим промислом, та Віктор знехотя розповідав Робертсонам про країну свого походження, але здебільша про батька-залізничника, зате Кларк Робертсон відзначався пристрастю до балачок. Ніколетт навпаки – втихомиреною натурою й переважно підтакувала чоловікові. Якщо Кларк починав розповідати, то годі було його зупинити. Після кількох келишків – завше про своє навчання в католицькій школі при монастирі, куди його спровадила богомільна мама. Незрозуміло було, чи його розбирав жаль, чи розпирали хвастощі, але усе, про що він розповідав, скидалося на правду. Монастир сестер бенедиктинок заснований був серед мішаних лісів Пенсильванії при кінці дев’ятнадцятого століття. Збудували там, окрім церкви, кілька побутових кам’яниць, в одній із яких облаштували школу і гуртожиток для учнів. Поруч зі школою, на задньому дворі, вирощували городину для столування черниць та учнів. А на монастирському цвинтарі покоїлися померлі протягом століття.
Режим навчального закладу, куди одного вересневого дня привезли Кларка, відзначався строгими правилами для учнів, як належиться католицькій школі. В першу ж ніч малий вирішив розвідати місце, куди його запроторили. Зникнення нового учня виявила чергова сестра і вдарила на сполох.
«Наробила переполоху, – закашлявся Кларк. – Цілу ніч мене шукали і знайшли сонного в жолобі конюшні, у порожньому стійлі».
З того місця, яке серед сипкого піску вподобав Віктор, було добре видно заплави та Робертсонів пірс. Катери прив’язували до високих паль. У Кларка їх було три. Отож нині, досидівши з біноклем до змроку, Прейснер ще здалеку почув торохтіння моторівок. Невдовзі один за одним оті три катерки, з провислими білими ґірляндами лампочок, підплили до пірса. Віктор почув глухий Робертсонів голос. Разом із компаньйонами вивантажував нічний улов: чути було, як гупали металеві ятери. Їх зносили до прибережної дерев’яної будки, в якій влаштували склад. Усім заправляв цей вайлуватий стариґан, що замолоду плавав на паромі Сар-Гарбор – Ґрінпорт.
Від серпня Кларк з кількома помічниками цілими днями бовтався ув океані, ретельно перевіряючи закинуті з ночі подовгасті ятери. Упіймане зсипали у заздалегідь у приготовлені ящики. Чимало ловців, подібно Робертсонові, займалися тут цим промислом. Усе йшло більш-менш звично, аж поки не з’явилася компанія зі штучного вирощування устриць, суттєво перебивши місцевим зарібки. Та все ж ні Робертсон, ні ще кілька завзятих вилову не полишали. Цьогорічний устричний сезон власне розпочався, а ті, хто з цього годувався, днювали й ночували в океані. Рік був невдалий, про це знали всі. Спочатку розтрубіла місцева газетка, а вслід за нею й телевізійні репортери, що внадилися сюди за сенсацією.
Віктор чув дудніння прив’язаних катерів, що вдарялися металевими бортами об пірсові палі.
Уздовж узбережжя спалахувало в будинках світло.
Потрощена в автомобільному випадку нога, чула на сирість, давала про себе знати. Він склав пляжне крісло і звично поплентався піщаною стежкою в напрямку Робертсонового дому.
Вдалині пропливали бляклі вогні порома.
З весни у заплавах затоки Пеконік уздовж порослих різнотрав’ям і чагарниками берегів гніздилися білі чаплі, вишукуючи собі місця подалі від качок, мартинів і бакланів. Нізвідки з’являлися яструби, що кружляли в шлюбному паруванні, а ближче осені вони ж нерухомо висіли, тримаючись крильми теплих повітряних потоків. Під кінець літа з чисельних пташиних колоній залишалися тільки мартини та горобці. Чорні дрозди з’являлися зграйками, обсідали який-небудь кущ, скльовували насіння й забиралися геть. Протягом зими вони навідувалися до Прейснерового дворика лише кілька разів. Нерідко, йдучи береговою лінією, можна було наступити на притлумлене гніздо, а то й міг хруснути під ногою зісохлий за літо пташиний скелет. Уздовж берега валялося чимало яєчних шкаралущ та морських ракушок, викинутих потужними хвилями.
Ранньої осені, коли околиці завмирали в очікуванні перших затяжних дощів, а від води тхнуло гнилими водоростями, напливали низькі дощові хмари. Ні за якими прикметами він не міг би вгадати, чи зірветься цього року пташине царство на південь, а чи дехто з них залишиться зимувати. Зима гнала звідси усіх – тільки не Робертсонів чи Пеґґі, постійних мешканців. Були такі, хто замикав на зиму свій літній будинок й повертався до Нью-Йорка. Якогось дня, перебуваючи в Нью-Йорку, він зайшов у Barnes&Noble, щоби придбати ілюстрований словник птахів. Довго вибирав і нарешті зупинився на виданні «Birds of Eastern and Central North America». З цим словником він коротав осінні вечори, коли не писалося й не спалося.
Знайомство з Робертсоном відбулося завдяки Пеґґі. Вона часто навідувалася до ресторанчика неподалік залізничної станції. Тому ресторанчику Кларк збував устриці. Віктор з першого разу запримітив будинок та пірс Робертсона, про що обмовився в розмові з сусідкою. Якогось дня Пеґґі потягла Віктора на обід з нагоди шістдесятиліття свого переїзду до Рівергеду. Ось там вони з Кларком і зустрілися. Тепер завдяки цьому знайомству Прейснер перетримував на галявині Робертсона свій дводверний Plymuth Duster 1974 року. Це було те авто, в якому він потрапив ув автомобільний випадок. Трапилося це за рік до Рівергеду. Довелося перейти піврічний реабілітаційний курс. Навіть тепер складена з потрощених кісток ліва нога дошкуляла, хоча від Робертсонів до улюбленого над затокою місця – крок землі. Страхова компанія того бевзя, що на шаленій швидкості влетів у Вікторів Plymuth Duster, оплатила лікування. Виплата страхівки становила біля двосот тисяч. Відбувши довготривалі суди й оплативши адвокатські послуги, йому залишилося не цілих сто. Усе це трапилося після розлучення з Енн, коли він перебрався до Проспект-парку. Розійшлися, щиро кажучи, через Естер, ізраїльську професорку, на листування з якою Енн натрапила в електронній пошті. Віктор вийшов з дому вигуляти пса й залишив відкритою свою електронку. Між подружжям відбулася відверта розмова, і через пів року Віктор переїхав до Бруклина.
Успіхи Енн в кінодокументалістиці й бажання Віктора написати головну книгу часто стрясали їхній дім від сварок. Енн літала по цілому світу, знімала, відвідувала кінофестивалі, а він після двох збірок оповідань та трьох п’єс, одну з яких Енн умовила поставити свою приятельку в оф-оф-бройдвейському театрику, ніяк не міг знайти своєї теми.
Зустріч із Естер та викриття дружиною цих стосунків лише прискорило те, чого вони чекали, але не наважувались зробити. Однією з причин, чому обоє тягнули ґуму, була донька. Тепер Джуді Прейснер – випускниця Браунського університету в Род -Айленді, мешкала в Сан-Дієґо, куди перебралася, захопившись, після подорожі Мексикою, троцкізмом та Фрідою Кало. Якийсь час хіпстерувала – аж поки не зустріла молодого індіянця з племені Кумеяай і як антропологиня вирішила поєднати сексуальну жагу з фаховим зацікавленням індіянською культурою та їхніми вимираючими мовами. Жила в резервації В'єха. Чим займалася нащодень, з батьками не ділилися. Врешті, Енн та Вікторові нічого не залишалося, як змиритися з таким станом справ. Стосунки з Естер, винуватицею змін у його житті, також не склалися: ніхто з них не наважувався на переїзд. Вона – до Нью-Йорка, а він – до Єрусалиму, але принаймні завдяки Естер у нього виник задум нової книжки на нічній вуличці Старого міста.
З Ханною Павловскі, яку всі називали Енн, Віктор зустрівся на вечірці в будинку на двадцять другій нью-йоркській вулиці. Затягнув його туди перекладач з чеської Зденек Кржегки. Зденек прибув до Нью-Йорка сім років перед Прейснером й устиг перезнайомитися з багатьма. Він намагався допомогти новоприбулому налагодити контакти з американським ПЕНом, щоби Віктор отримав від них яку-небудь стипендію. Того вечора, коли він вперше побачив Енн, знайомі Зденекові малярі влаштовували перформанс. Усе, як завжди: тусня, строката публіка, наїдки, напої. Стовідсоткова американка Енн з оливковими очима, висока і струнка, в першу ж мить впала Вікторові в око. Поки Зденек шукав кого-небудь з працівників ПЕНу, які, запевняв, мусять тут бути, малярі вилили відро фарби на простелене по підлозі довге полотно і, роззувшись, ходили по ньому босі. Наступна частина перформансу полягала в тому, щоби перестрибнути на паралельно розстелене такого ж розміру полотно і ногами намалювати свій рисунок. Було весело. Вікторові кортіло підійти до Енн, але внутрішня несміливіть та ще кепське знання англійської мови стримували. Нарешті Зденек, що з усіма був тут запанібрата, повернувшись до Віктора, шепнув: «Нам пощастило. Бачиш отих двох чувіх, – він кивнув у бік Енн, що стояла поруч з невиразною дівчиною в окулярах. – Одна з них з ПЕНу».
На час знайомства з Віктором Енн навчалася режисури в кіношколі Нью-Йоркського університету. Спочатку вони винайняли невелике помешкання в районі бруклинського Сансет-парку. Щоправда, там довго не затрималися і вже через пів року перебралися до її батьків у Парк-Слоуп.
У цій бруклинській дільниці мешкав заможний середній клас та респектабельна мистецька богема з доходами, вищими за сто тисяч доларів на рік. Ринкова вартість будинків, як свідчили аґентства нерухомості, становила кілька мільйонів.
Внаслідок відвідин перформансу випадок відчинив перед Віктором двері до чотириповерхової кам’яниці з коричневого каменю. У цьому масивному домі мешкали професор психології Нью-Йоркського університету Метью Павловскі з дружиною Лією Кравіц. Еннин батько походив з перших польських поселенців в Баффало, а мама – з родини польських євреїв, її дід у прибережному ньюджерзійському містечку займався контрабандою алкоголю. З того той Кравіц і розбагатів, а далі пішло-поїхало. Ліїні батьки придбали цей будинок у Парк-Слоуп ув п’ятдесятих роках. Відтоді це було власністю Кравіців. Сутерини завжди призначалися для родин покоївок, чоловіки яких, за умовами прийняття до праці, виносили сміття, замітали доріжки, впорядковували внутрішній дворик, відкидали сніг, займалися електрикою та різними дрібними ремонтами. Чого-чого, а роботи біля великого будинку, звісно, не бракує – то те попсується, то інше.
Ліїн брат Норман виїхав до Ізраїлю, а сестри Рут і Кейла, наче змовившись, повискакували заміж за бруклинських рабинів. Наймолодша Лія залишилася при батьках. Будинок перейшов їй у спадок, але з умовою сплатити братові та сестрам належні частини.
У подружжя Павловскі Енн була єдиною донькою – на відміну від Ліїних сестер, які народили чималу кількість галасливих дітей.
Коли Енн оголосила батькам, що зустріла якогось чувака зі Східної Європи, з яким хоче побратися, то Павловські заціпеніли. Батько, щоправда, запитав про фах обранця.
«Ну, він пише... письменник, – відповіла дочка, – і я поки що прочитала одну його п’єсу».
«Він – драматург?» – поцікавилася Лія.
«Не зовсім, але так».
Переклад п’єси про Фіцджеральда і Гемінґвея, яку Віктор показав Енн, був нею забракований, але в розмові з батьками та нещасна п’єска була єдиним козирем.
«Він з України, – Енн продожувала відповідати на запитання батьків, які сипалися на неї як сніг на голову, – і пише українською».
Після розмови Павловські, порадившись, вирішили перечекати. Мовляв, подивимося, що буде далі. Знаючи непоступливу доччину вдачу та молодечий запал, вони зайняли очікувальну позицію. Колись, коли Лія виходила заміж за Метью Павловські, той також не був бажаним зятем для Кравіців, бо ґой.
«Зрештою, – намагаючись потішити себе і чоловіка, прошепотіла Лія, – Ісаак Башевіс Зінґер англійською теж не писав».
Метью багатозначно подивився й мовчки, втягнувши голову в плечі, зник за дверима кімнати-бібліотеки.
Перше, чого домоглася Енн, – вона переселила покоївку Сусаніту з родиною на четвертий поверх, забравши сутерини собі. Головним її аргументом був окремий вхід. Прагненню незалежності Енн не відмовиш.
Прейснерові навіть приснитися не могло, що так живуть люди, коли він вперше переступив поріг дому Павловських. На першому поверсі були вітальня та бібліотека. Коли вони з Енн увійшли для знайомства з її батьками, у Вікторовій пам’яті пробігли тіснюща квартирка на Деповській, панельна на БАМі та перші його бруклинські помешкання, що кишма кишіли рудими тарганами.
Павловскі розпорядилися засвітити усі люстри і канделябри, що Сусаніта, прибравши на поверсі, виконала.
Величезна зала світилася від дзеркал і старовинних картин, обрамлених потьмянілою позолотою. «Ого! – вигукнула Енн, не приховуючи здивування, – а нащо стільки світла?»
Високі стелі й стіни прикрашала оригінальна, з кінця дев’ятнадцятого століття, гіпсова ліпнина, до якої пасували антикварні меблі. Вдалині проглядалася кімната-бібліотека, обшита книжковими шафами. З часом Віктор побуває в усіх будинкових кімнатах і навіть разом з чоловіком Сусаніти, Педром, залізе на піддашшя, щоби переконатися, що вже потрібно викликати бригаду ремонтувальників. Павловскі вважали – раз Віктор з України, то на дахах точно знається, тому через Енн попрохали про таку послугу. Увесь час життя у Парк-Слоуп Віктора супроводжувала ота незручність, яку він відчув з першої миті перебування в тому домі. Він був переконаний, що його, писаку без роду і племені, Павловські толерують виключно з чемності, уникаючи конфлікту з Енн – що, зрештою, й було насправді.
Вечеряли у вітальні. Сусаніта поралася сама – приносила з кухні наїдки, забирала брудний посуд. Розмова за столом велася ні про що. Павловскі нічого особливо не випитували у Віктора. У нього, зрозуміло, від хвилювання трохи плутався язик – однак коли випив фужер червоного вина, відлягло. Він побачив, як невимушено господарі дому спілкуються. Професор Павловскі – вище середнього зросту, з благородними залисинами із видимими капілярами на червонявих щоках – уважно ловив кожне промовлене Віктором слово. Місіс Павловскі, жвава, на відміну від чоловіка, який попервах видавався закритим і набундюченим, запиталася Віктора, з якої частини України він походить, – і почувши, що із заходу, сказала:
«О, це також і наші місця».
За десертом торкнулися теми розпаду Радянського Союзу, але Енн втрутилася у розмову й запропонувала, що покаже Вікторові бібліотеку. Вийшовши з ним з-за столу, вона потягла його у протилежний бік – на кухню і в присутності Сусаніти закинула тонкі руки Вікторові на шию і впилася в уста. Покоївка миттю схопила замовлений Лією додатковий шматок торту й прошмигнула до вітальні.
Павловскі, залишені самі, допивали зелений чай, обмінюючись новинами, прочитаними в «Нью-Йорк Таймс».
Енн з Віктором з’явилися знову. Тепер вона, перепросивши батьків за відсутність, тут же сповістила, що вибирається з коханим на прогулянку.
Наступний тиждень минув у клопотах, який молоді присвятили вибору меблів для свого помешкання, решту – кухонне причандалля та постільну білизну – Сусаніта принесла з кладовки.
Проживши в Парк-Слоуп чотири роки, Віктор написав першу свою американську книжку, переклад якої видало нью-йоркське видавництво середньої руки. Він потроху давав собі раду з англійською. По-перше, з ним позаймалися професори-пенсіонери, університетські колеґи тестя. А по друге, щоденне спілкування з Енн, її батьками та їхнім колом – родичами і знайомими – відшліфували в голові до автоматизму навіть залізобетонні граматичні конструкції та ідіоми. Єдине, чого Віктору не вдалося позбутися – акценту. З минулорічної осені Прейснер розпочав викладати у бруклинському приватному університеті курс літератури Центрально-Східної Європи.
Одразу після одруження Енн завершила студії в школі Тіш і влаштувалася в компанію документальних фільмів, що знімала для міського телевізійного каналу фільми про природу. Їй часто доводилося перебувати поза домом. Під час одного перельоту на Аляску, чотири роки по шлюбі, Енн знудило, й підозра вагітності, коли в готелі зробила експрес-тест, підтвердилася.
Джуді народилася березневого ранку в присутності Віктора в Нью-Йорк Присбитерієн Методист Госпітел.
Перед народженням доньки Віктор з Енн придбали помешкання в Мангеттені.
Потягнулися дні й роки.
Енн, віддавна захоплена ідеями фемінізму, передоручила виховання доньки Віктору й няні, сорокарічній Хуаніті, старшій доньці Сусаніти, а сама з головою поринула в кінематограф і вступила спочатку в жіночу феміністичну організацію, засновану Бетті Фріман, а згодом – у «Фонд феміністської більшості». Метью і Лія Павловскі, внісши сто тисяч доларів на рахунок Джудит Прейснер для її майбутніх університетських студій, продовжували старіти. Вони побралися, коли обом, з невеликою різницею, добігало до сороківки. Лія народжувала тяжко. Лікарі порадили кесарів розтин, бо природним шляхом її немолоді м’язи не могли б виштовхнути Енн у цей світ.
Власне випадкова зустріч на конференції в Новому Орлеані з Естер Крауткопф стала початком відліку череди Вікторових нещасть: розлучення, автотрощі і, як наслідок, піврічної реабілітації. На час розлучення Прейснерів Джуді виповнилося п’ятадцять років. Вона відвідувала мангеттенську школу «Ля Ґвардія». Обопільне рішення батьків сприйняла з викликом – зникла з дому на цілий тиждень. Енн знайшла її в подружки, обкурену марихуаною. Невдовзі Віктор виїхав з мангеттенської квартири й, поселившись поближче до Long Island University Brooklyn, міг розраховувати тільки на свою викладацьку платню. Усі статки залишилися за Енн і Джуді, хоча деякі заощадження, авто та зібрану роками бібліотеку колишня дружина віддала без заперечень.
Спливе ще кілька років, і прогулюючись з Джуді Центральним парком він дізнається про смерть колишньої тещі Лії Кравіц. Стосунки з Енн після розлучення попервах були не найкращими, і вона не повідомила Віктора про відхід своєї матері.
«Метью (так Джуді звикла називати діда), – розповідатиме донька, – в старечому домі».
«А будинок?»
«У Парк-Слоуп?»
«Ага».
«Минулого року мама продала».
«Як все швидко у цьому світі змінюється?»
«Що, тату?»
«Кажу, що все змінюється».
Вони проминули зелену галявину, на якій розважалася групка студентів, й попрямували на обід до ресторанчика на Лексінґтон-авеню.
31.05.2025