Там при березі чиясь самотня вудка
і нічийна дерев’яна будка,
крісло розкладне, три поплавки.
Берег протилежний ввесь порослий.
Яструб, бачу, впевнений, дорослий –
королевич лісу та ріки.
Дві години ми тряслись в «Тойоті»
по асфальті, по піску-й-болоті.
мимо селищ – щоби власне тут
сісти при сосні й тримати вудку:
з отворами бузинову дудку
й очеретяний прикріплений мундштук.
Риба нас – зазвичай – не чекала:
плавниками береги черкала,
течії трималась й йшла на дно.
Сірі чаплі річковою гладдю:
туманець їм сіре пір’я гладив.
Не клювало, але все-одно
ця ріка тримала вірний напрям
берег кам’янистий, наче набряк,
поруч міст цибатий, мрячний дощ
прохолода вранішня до чаю, –
чуєш – плавники-таки черкають
розсікають хвилі уповздовж.
А ріка пливе – вона нестримна
вигнута, як на будинку ринва.
Риба спить, а зверху моросить.
Змотуй вудки й поплавки з гачками.
Гуси пропливають за качками.
Яструб в самоту свою летить.
Термос із цейлонським чорним чаєм,
чорне піднебіння пропікає.
Над рікою – дощ, вірш – в голові.
Мерзни, вовчий хвіст – ловися, рибко!
Зазвучи, благословенна римо,
в бузині й столоченій траві.
Зазвучи для коропа і сома,
раз ріка їх дім – то най удома
перебудуть нас, дощі, вудки,
яструбиний розмах крил й кружляння,
темної води тонкі кружальця
й потягів пронизливі гудки.
07.06.2025