Коли мій син відвідував садочок, я жахався від тих текстів, які дітям давали завчати для якихось свят. Таке враження, що самі вихователі й писали, бо то була страшна графоманія. Коли ж він пішов до школи, я побачив, що нічого не змінилося, бо поза шкільною програмою дітям тицяють віршидла, теж наскороруч склепані самими педагогами.

 

 

Зокрема це стосувалося уроків християнської етики, де знову на голови бідним діткам сипонула та сама графоманія. Якась Орислава Пацерковська, авторка багатьох зошитів з християнської етики, вістила господні дари:

 

               Зацвіла пахучим цвітом

               Яблунька в саду бабусі,

               Це ж дари господні дітям

               Вже дарує щедра осінь.

 

Дама не має зеленської уяви, як віршувати, але вдає, що вхопила Бога за бороду. Рими, як бачимо, тупі й глухі: бабусі – осінь. В інших віршах такий самий рівень бездарно «римованої» графоманії: наскрізь – не втаїш, думку – вчинки, сам – навчав, дідусі – не малі...

 

Не відстає і ще один автор чи авторка Л. Іванків:

 

               Ти добро лиш твори повсюди,

               Хай тепло твої повнить груди,

               Ти посій і доглянь пшеницю,

               Ти вкопай і почисть криницю.

               Волю дай, нагодуй пташину,

               Приголуб і навчи дитину,

               Бо людина у цьому світі

               Лиш добро повинна творити.

 

Навіщо моїй дитині сіяти пшеницю? Або чистити криницю, якщо є водогін?

 

Подібного примітиву повно не лише в тих зошитах, але і в багатьох інших виданнях для дітей – в підручниках, різних збірниках та дитячих часописах.

 

Основний постулат, який винесли сучасні укладачі й публікатори віршиків для дітей, – це виховання працьовитості. Всі повинні працювати.

 

Я не досліджував, кому саме з поетів уперше спало на думку запрягти місяці й пори року до фізичної праці, але що така творчість жодною мірою не вплине на виховання дитини, зрозуміло: «Заявився квітень-трудівник», «січень трудиться із ранку», «ми вересневі вдячні за турботи», «хазяйнує місяць грудень» (М. Познанська); «Квітень – славний квітникар», січень «землю пухом укриває, щоб не мерзнуть урожаю» (Т. Коломієць). А ось яка одностайна праця об'єднала літні й осінні місяці: «літо яблука зриває» (В. Крищенко), «Ходить серпень лугами По ясній оболоні, У кошелик збирає Помідори червоні» (Г. Донець). «Звозить вересень в комори Кавуни і помідори… На чолі іскриться піт – Сто турбот і сто робіт» , «серпень жнивує, на поле скликає» (М. Сингаївський), Осінь «на колгоспному роздоллі Вдень трудилась, ніч не спала» (Б. Кочевський), липень «мов агроном, проходить серед нив... Потисне міцно комбайнеру руку... Комбайни поведе поміж хлібів» (В. Мордань), «Ходить серпень урожайний по землі, У поля веде комбайни-кораблі» (Я. Савчук).

 

Як бачимо, липень і серпень – просто таки знатні комбайнери. Поки селяни дрімають у холодку, вони збирають урожай. Не життя, а рай. Бо ж не тільки місяці влаштувалися на роботу, а й такі явища природи, як дощ. До речі, в нашій літературі нема дитячого поета, який би не оспівав дощу. У Михайла Стельмаха був такий вірш, який і досі мерехтить у різних виданнях: «Лийся, дощику, навкруг – На поля, баштан і луг. Лийся, лийся, наче з бочки, На зелені огірочки, На петрушку, На чорнушку, На квасолю, Бараболю І на мак, На пастернак, На коноплі І на льон, На козелець, на пасльон, На буряк гладкий, чубатий, І на сонях головатий. На червоні помідори, І на рапс, і на цикорій... Лийся, дощику, кругом, А найбільше над вівсом, Над ячменями, над житами й пшеницями».

 

То все, звісно, добре, але хто з дітей може знати, що таке чорнушка, пасльон, рапс, ба діти навіть й пастернака в очі не бачили.

 

Або візьмімо звичайних граків. Чим вони привабили поетів?

 

Та, виявляється, й граки байдиків не б'ють, а важко працюють у М. Сингаївського, у О. Ющенка для граків «Швидко в праці день мина», у Н. Приходько: «Поле міряє вшир Чорний грак-землемір», у П. Мостового «за сівальщиками диба поважний грак, мов агроном».

 

Справжня біржа праці відкрита М. Сингаївським, цей поет не дозволяє нікому байдиків бити. Ось, наприклад, як тяжко гарує веселка «До саду-огороду Несе веселка воду, Вологу всім жадану – На грядку капустяну. На моркву, на квасолю, На кріп на бараболю, На мак, на полуниці – То все для нас гостинці. На гарбузи, на дині Та на барвінки сині, На огірки, редиску Та на кущі любистку, На соняхи розквітлі I т. д.» Все, як і в «Дощі» М. Стельмаха. Так само запрягли бідолашну веселку й Г. Храпач «Іде веселка, з броду Несе джерельну воду», і В. Морданя веселка каже: «Буду жито І пшеницю поливати», в Я. Савчука веселка «Над озерцями із відерцями поливає поля і гаї, Що зростали рясні врожаї».

 

У М. Сингаївського усі мають розписані трудодні: і ластівка «Ластівко, ластівко, день починай», і кінь «Наш коник, наче громик (?) – невтомний трудівник», дятел «невтомно працює щодня»...

 

А скільки поетів присвятило свої віршики джерелу або криничці! Звичайно ж, для того, щоб оспівати і їхню трудову діяльність; «Скликає людей студениця-криниця У сонячну днину Водиці напиться» (С. Жупанин), «Є в степу у нас криниця, Щоб усі могли напиться» (О. Ющенко), «Лісове джерельце, Добре в нього серце, Всім дає водиці» (М. Чепурна), «У спеку хлібороби Сюди частенько йдуть, І радісно криничці, Що з неї воду п'ють» (М. Сингаївський).

 

Як бачимо, більшість дитячих віршиків нічим не різняться між собою. Всюди присутня спроба прищепити дітям любов до праці. Але яким же примітивним способом це робиться! Таке враження, що автори забули ту золоту пору, коли й самі були дітьми, забули, що вони читали. Як можна писати отак в лоб, без краплі фантазії, без намагання захопити дитину?

 

Уже ціле сторіччя панує в нашій дитячій поезії прісна моралізаторська задуха. В той час як в усіх інших літературних жанрах час не стояв на місці, в дитячій поезії, за окремими винятками, яких, однак, педагоги не помічають, все надійно застигло. І досі живі настанови 30-тих – початку 50-х років. Найпомітнішим їхнім виразником був Богдан Чалий, який ще й співпрацював з КҐБ, автор цілого ряду публіцистичних поем на всі випадки життя. Звісно, ніхто вже не публікує тієї писанини про металургів чи доярок, але й так мало що змінилося.

 

Біда однак в тому, що теперішні педагоги, виховані на віршах Чалого, мають дуже туманне уявлення про поезію. У Чалого є вірш про металурга, який шкрябає вірші:

 

               Ех, брате! Що коли

               Тичина б сам сказав мені:

               «У тебе хист, повір.

               Іди до нас, пиши пісні,

               Ось ручка, ось папір.

 

І ось вчителька з християнської етики чи там вихователька з садочка бере ручку й папір та починає і собі щось шкрябати. Бо це ж так просто! Сам Тичина відкрив секрети творчості! Достатньо лише мати ручку й папір.

 

Суворі дяді й тьоті вирішили і постановили, що у дітей нема іншого заняття, аніж помагати дорослим, або й самим проявляти трудову дисципліну. Посипалися вірші, в яких хлопчики й дівчатка копають городи, садять дерева, майструють годівниці, навіть доять корів і водять – о Господи! – комбайни. В одному з віршів М. Сингаївського «Дарочка-доярочка» довідуємося, що в неї «найкраща в світі мама». Чому? Бо доярка. І ще тому, що «про неї слава всюди».

 

Ну, ми ж пригадуємо всі ті «Галубиє аганькі», де витягували з-за столу якогось робітника і казали йому: «Вас знаєт вся страна!»

 

Вся страна знала зовсім інших людей, але показуха ця ніколи не припинялася.

 

Тема «мій батько – знаний комбайнер» (О. Орач) – це взагалі золота жила, що один тільки перерахунок авторів, які заспівали про це свою чергову серенаду, займе пів сторінки. При чому один в одного цуплять порівняння. Якщо М. Стельмах порівняв комбайн з кораблем, для чого не конче мати бурхливу уяву: «на машині, на комбайні Тато мій виїжджає в лан, Як у море капітан!», то десятки поетів кинулися й собі розвивати вдячне порівняння: «Тато на місточку, Ніби капітан... За штурвал я взявся: Гей, комбайн, рушай! Ми збираєм з татом Гарний урожай», «І комбайн у житі наче корабель (П. Мостовий), «Враз із балки виринає Корабель стенів безкраїх. Я радію, я сміюсь: За штурвалом – мій татусь») (І. Чопей).

 

Ідеал «золотого дитинства» найяскравіше представляє вірш П. Ребра, який наводить навіть «Антологія української літератури для дітей», очевидно, як шедевр:

 

               Не пришилось Іванку літом

               Загорять на бережу.

               На баштані був із дідом,

               Був із татком на току.

 

               Був із мамою у полі –

               Кукурудзу проривав,

               Був із хлопцями у школі –

               Тополята проривав (?).

 

               Був у тракторній бригаді,

               Де працює старший брат.

               Із сестрою на леваді

               Пас колгоспівських телят.

 

               І ніде не лінувався,

               Скрізь трудився, як умів.

               I від сонця не ховався –

               Через те він загорів.

 

То ж як треба ненавидіти дітей, щоб таке писати, а тепер ще й на цих віршидлах їх виховувати!

 

Ця халтура тече привільно і безконтрольно, і служить не духовному розвиткові дитини, а її оглупленню.

 

Зазирніть в сучасні хрестоматії дитячої літератури. Там переважають твори для дуже тупеньких діток. Далі всі ці зайчики-стрибайчики, білочки-дебілочки. А якщо єноти – то обов'язково будуть і ноти: «У крамниці єноти запитали: – Є ноти? – Є ноти, є ноти, шановні єноти»» (А. Камінчук), «Маленькі єноти розучують ноти» (Оксана Кротюк), «У суботу два єноти На горбочку вчили ноти» (В. Кленець), «Гарна скрипка є в єнота, Грає він на ній по нотах. Єнот ноти знає всі» (Л. Куліш-Зіньків), «Єноти довго вчили ноти» (Екологічна абетка, на жаль, автора не вказано), «Спитайте у єнота: – Яка його робота? – Єдина! – скаже вам єнот. – Заграть на флейті кілька нот» (Тамара Коломієць).

 

Ні, не можна сказати, що поети геть позбавлені фантазії. Правда, фантазія ця примітивна. У А. Качана читаємо: «дивлюся – у садку на груші (!)... яблука (!) червоні». Тут «підкрався кіт-гульвіса», а «червоні яблука знялися і – полетіли!». Загадка сія розгадується просто – автор нас повідомляє, що то були снігурі. У невтомного М. Сингаївського дівчинка, очевидно сліпенька, побачила дивний туман у полі, що «за лугом, за ставком він розлився молоком». Мама їй і пояснила; «Ой, мала, не туман то стелиться, – гречка зацвіла».

 

У містах, як відомо, живуть діти тупенькі. Тому в Лідії Компанієць у вірші «Дачник» описується, як з міста в село приїжджає хлопчик і під загальний регіт називає соняшники жоржинами, жито – травами, корів – волами і т. д. Але от коли діло дійшло до механіки, наш «дачник» раптом виявляє «глибокі» знання: «Скажіть, а хто з вас знає, що значить «феросплав»? А що таке «конвертер»? Які є чавуни? І що воно за штука «Розмельні бігуни»? «Каркас», «литво у кокіль», «Модель», «вагранка», «шлак»?»

 

Так і не пояснивши ошелешеному читачеві, що мають означати ці «високопоетичні» терміни, автор закінчує вірш повідомленням про взаємний обмін інформацією між сільськими дітьми і «дачником».

 

Зараз уже рідше видають авторів з совєцького минулого, але хто там шукає нових книжок, коли є інтернет і трудові вірші Сингаївського знову тішать естетичні смаки виховательок та вчителів. Там же й безліч віршиків про єнотів з нотами. З'являються молоді поети – і теж про єнотів з нотами пишуть. Бо як же єнот та й без нот? А вірші без душі – звична справа.