Мова

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (35)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

МОВА

До 111-річчя від дня народження професора Богдана Михайловича Задорожного

Світлий дар богів, поетичне слово,

З їх осель воно, гомінке й солодке,

Кажуть, лине ген, дев’яти небесним

Сферам узгодне.

Павло Русин із Коросна

Скільки промайнуло ювілейних дат, що їх святкували в Дзеркальній залі Франкового університету, скільки всього побаченого й почутого затерлося в пам’яті, а найвиразніше запам’яталась одна кругла дата. З побаченого – яскраве червневе сонце, що крізь вікна вливалося в залу, букет палахких черлених троянд на столі перед Ювіляром, знаним германістом, професором Богданом Михайловичем Задорожним, його хвилясте сяюче сріблом волосся, сльозинка в очах родичів (85-ліття!), ледь чутне, перед початком, перешіптування присутніх... Високий літній день... Високий ювілей...

З почутого – в озвученні Ювіляра, на завершення врочистостей, його лекція «Про одну нерозв’язну мовознавчу проблему»*. Всі зрозуміли, що це – найважливіше, про що хоче сказати Богдан Михайлович; не про себе – про мову: як ставиться до неї, яким бачить її походження.

Запам’ятались, навіть у барві голосу, окремі фрази: «Розвиток та вдосконалення мови – це не що інше, як актуалізація мовних потенцій... Досконалиться не мова, а ступінь оволодіння нею... Хоч мовою досі неперевершених епопей Гомера і не напишеш сучасного фізичного трактату, але вона – ця мова – не гірша від сучасної грецької мови...»

Згадались, пам’ятаю, слова Жорж Санд: «Любов, це почуття, яке Бог дав для всіх, відоме лише незначній кількості людей». Згадавсь і Горацій, який застерігав, щоби «переситом не привалити часточки зароненого в нас небесного подиху». За ним – і пісенний Сковорода: «...но Бог мудрості дал часть»... Наш сучасник Олександр Козаренко, який сприймав музику як високу даність... Микола Зеров – його задивленість у зоряне небо, видиму красу, й заслуханість у мову, красу для слуху... Голос «сонячного генія» з «Прологу на небі» в інтерпретації Миколи Лукаша: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер...» – і тиха чародійна скрипка, до якої, в роздумах про мову, часто дослухавсь і професор Задорожний... Мова... Мудрість... світовий Логос... Даність...

З цієї, пойнятої любов’ю, небесної даності – обличчя матері, її слово, її тужлива пісня, яку вона «переливає в свою дитину»... «Знаю багато мов, але українська мова є для мене рідною, бо нагадує обличчя моєї мами», – почули присутні з уст Ювіляра... «Мово рідна, слово рідне...» – певно, відлунням озвалось у серці кожного, хто був у залі...

Ось чому мова – душа народу. Душа, в якій «вічність носимо», й належне вічності – Слово. Воно й очікує відповідної для себе шани... Людина ж покликана на світ Божий для того, щоб підтримувати вогонь у Слові. Вогонь, від якого серце не тільки б’ється, а й оживає. Серце, яким і має жити людина, щоб бути людиною...

Сонце, ще вранішнє, дедалі щедріше вливало у вікна свою високу напругу, повною мірою повертаючи забрані короткою червневою ніччю властиві всьому кольори... Гарячіше палахтіли троянди, інтенсивніше сріблилось волосся Ювіляра, помітнішим ставав природний для нього рум’янець на обличчі...

Ось тоді, при тій сонячній повені, на думку спливли й кінцеві рядки поезії «Казка» («Fabula») видатного мексиканського поета-мислителя Октавіо Паса: «Було одне лише слово неосяжне безповоротне / слово як сонце / Якогось дня воно розтріслося на друзки / На слова мови якою розмовляємо / На скалки які ніколи не поєднаються / Розбиті дзеркальця з яких проглядає поколотий на друзки світ»...

Подібні до полови слова, що заступають сонце правди й чарівну сріблястість місячної повні. Заступають і те, що в такій гармонії з високим сферами, яким і належить воно, – колишнє наше пісенне Слово: «Ой зійди, зійди, ясен місяцю, / Як млиновеє коло, / Ой вийди́, вийди, серце-дівчино, / Та й промов до мене слово»...

Була це остання з круглих дат Богдана Михайловича Задорожного у Дзеркальній залі Франкового університету. Піднімався до зеніту двадцять сьомий сонячний день червня 1999 року, що своїм одвічним круговим шляхом стрімко збігав назустріч новому тисячоліттю...