Між думками про Шевченкові твори, що их виявили менше і більше визначні критики, можна було подибати давнїйше дуже часто й такі: "Шевченко переспівує україньску народну пісню", або згодом: "Шевченко виспівав свої піснї так, як співав би их колись сам україньскій нарід, коли-б станув на висшому степени свого культурного розвою". Першій на похапци виданий суд упав зараз-же на перше виданє "Кобзаря"1). Тілько-ж на те, щоб виказати єго безосновність, не треба було аж подрібних дослїдів. Вистало прочитати пару Шевченкових поем. За те друга думка, що між прочими приналежить і нашому историкови Миколї Костомарову2), мусить мати в собі якусь пайку правди, бо повтаряють єї многі Українцї до нинї.
І справдї, всякій, хто лиш візьме читати "Кобзаря", відчуває зараз инстинктом якесь спорідненє тих стихів з народною поезією. Цїлі звороти, вислови, порівнаня, вся ритмика і будова строф аж бють в очи своєю схожістью з народною піснію. Однак щоб можна було сказати про Шевченка, що він співав так, як співав би колись сам україньскій нарід, ставши на висшому степени свого культурного розвою, на се теж мало одної поверховної схожости. Тут важнїйше буде запитати: чи схожі Шевченкові твори з народними піснями також своїм змістом і духом?
Послїдними роками виказали деякі вчені (Петров, Дашкевич і др.) що Шевченко справдї мотиви поодиноких балляд (як н. пр. "Тополя", "Причинна", "Одурила" і др.) взяв з народних пісень. Дрібні Шевченкові думки нагадують вже самі собою аж надто добре україньску пісню. А стрічають ся в єго поемах, звичайно більших, ще й такі епізодичні вставки (н. пр. в "Гайдамаках" піснї козаків і жида; подібні піснї в "Невольнику", "Чернци" і др.), про котрі дуже трудно сказати, чи Шевченко взяв их прямо з народних уст, чи може сам зумів так зручно наслїдувати народний склад, що наслїдуваня годї відрізнити від єго первовзору3).
Та всї, що роздивлювали ся доси за схожістью змісту Шевченкових творів з народними піснями, брали на увагу звичайно одну частину "Кобзаря", се-б то чисто ліричні думки та балляди, лишаючи майже зовсїм на боцї историчні й побутові поеми. Особливо-ж историчні поеми, котрі Костомарів, здає ся, як-раз мав на думцї, коли виголошував свій суд на Шевченкові твори, остали ся доси майже непорівнані, дарма що сам Шевченко в послїсловю до "Гайдамаків" і в самих таки "Гайдамаках" трохи не пальцем указав жерела, з котрих черпав, — дїдові оповіданя і кобзарскі думи. З народних оповідань, лєґенд та пісень набрав ся Шевченко того, як каже Кулїш, историчного нюху; народні оповіданя і піснї лягли найтривкійшою основою єго историчних поем. Се, правда, не виключає ще і впливу писаної исторії, але той був такій незначний, що супротив першого майже никне. Кружок Шевченкових товаришів, у котрім Шевченко до свого аресту 1847 р. обертав ся, не міг теж ослабити сего могучого впливу. Противно, він зміцняв ще єго, так як і сам покланяв ся народній україньскій музї.
В якій мірі проявив ся у Шевченка вплив народної поезії поряд з впливом писаних историчних жерел і кружка єго товаришів, се спробую по змозї показати на невеличкій поемі п. з. "Чернець". Проба ся буде рівночасно оцїнкою двох на самім вступі приведених думок — Білиньского і Костомарова.
І.
Поки перейду до Шевченкової поеми, скажу пару слів про те: хто був той Чернець? коли жив і чим так визначив ся, що збудив у Шевченка той интерес і ту симпатію, з якою він відносить ся до него в своїй поемі.
Дїяльність Семена Гурка Палїя, — бо єго то розумів Шевченко під черцем, — припадає на смутні в исторії України часи — конець XVII. і початок XVIII в. Розшматована на основі Андрусівскої умови 1667 р. Україна дістала ся під двох панів — Польщу та Москву. Але підчас коли цїлим лївим боком Днїпра орудували вибирані з московского рамени гетьмани (Самійлович і Мазепа), заводячи тамка з своєю козацкою старшиною паньско-шляхотскі порядки, з котрих для простого народу виходили тілько тягарі, гнет і кріпацтво, — правобережну Україну шматувала Польща з Туреччиною далї. Се побоєвище сусїдів, Польщі, Туреччини, а далї й лївобережних гетьманів обернуло ся в короткім часї в пустиню, на яку єго Бахчисарайскою умовою 1681 р. і офіціяльно засуджено. Воно не стояло цїлком на завадї тому, щоб Польща і Туреччина поставляли тут рівночасно своїх гетьманів, котрі, воюючи себе взаїмно, зневолювали останки населеня втїкати за Днїпро під згадане ярмо паньско-шляхотских порядків, а нї, то лучити ся в вільні, бурлакуючі по степах ватаги, — зарід пізнїйшого гайдамацтва. Підчас такої то славної "руїни" виступає на правім боцї Днїпра лицарскій Семен Палїй.
1) Отечест. Записки 1842. т. XXXI. (статя Білиньского.)
2) Основа СПб. 1861. Апр. ст. 51.
3) Цїкаві заяви критиків про відносини Шевченка до народної поезії зібрав Трохим Звіздочот в статьї: "Шевченко в світлї европ. критики" "Правда" Львів 1891 р.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 10.07.1894]
(Дальше.)
Семен Палїй родив ся в Батуринї і служив зразу при нїженьскім козацкім компутї. Овдовівши пійшов на Запороже, де став кошовим, мав славу лицаря-характерника і дістав имя Палїй. На поклик польского короля Яна Собіского, котрому до війни з Турками треба було козаків, виходить з Запорожа на Україну. Около 1684 р. бачимо єго вже між орґанізаторами нових козацких полків.
Тілько-ж не та була у Палїя думка, щоб як другі полковники по вік вислугувати ся польскому урядови. Він замість волочити ся з своїми козаками по постоях та брати з людей "борошно", став разом з другими трома товаришами, Искрою, Абазином та Самусем занимати опустїлі поднїпряньскі землї та скликати людей на слободи, в козаки. Воля, братерство і рівність мали бути підвалинами нової держави; козацкій лад мав заступити давний, паньско-шляхотскій, козацка рада польску юрисдикцію. Хоч і не всї ті бажаня та наміри Палія сповнились, хоч нова козацка република була майже завсїгди лиш послїдним захисгом безхатних сїромах, котрі тут доперва пізнали ся на добре з голодом і холодом, помимо того всего Палїй зєднав собі поміж всїми славу "козацкого батька" і незвичайну популярність. А думка в него була одна: набравши ся більшої сили, пійти під протекцію Москви, а відтак прогнати з України всю шляхту аж за Случ. Думки тої він поки-що не зраджував, на дїлї однак зараз таки взяв ся єї переводити. Він став проганяти ксьондзів і дрібну шляхту зразу з Хвастовщини, далї з сусїдних сїл і місточок, а 1688 р. бьє вже чолом Петрови І. Тілько-ж заходи єго, щоб дістати ся під Россію, не вінчались успіхом. Цар і України зрікати ся не хотїв і з Поляками розриву не бажав; коли-ж получив ся з ними проти Шведів, то тим більше. Мазепа-ж — бо й до него удавав ся Палїй, — хоч і рад був заволодїти обома боками Днїпра, бояв ся брати під себе того любимця чернї-голоти, щоби, бува часом, той не зсадив єго на Великій Радї з гетьманства. Так Палїй і Поляків собі наразив і з Москви помочи не мав. Від 1688 р. Поляки починають висилати против него постійно воєнні експедиції, котрі Палїєви, що раз навіть на короткій час попав ся в полон, все-таки удавало ся щасливо побивати і розширювати границї своєї власти чим раз далї. Коли Карловицка умова 1699 р. втихомирила на якійсь час Турків, недавно зорґанізовані козацкі полки стали ся Польщи непотрібні, так що на непереривні жалоби переслїдуваної Палїєм шляхти і духовеньства сойм рішив ся вкінци их розпустити. Скоро однак прийшло ся ту постанову перевести на дїлї, забракло в Польщи сил. А Палій, користаючи з викликаної сею постановою ворушнї, довів нарід до повстаня 1702 р. і встиг забрати Полякам ще й Білу Церков. Захопивши тим робом в свої руки оба польскі центри на Українї, стратеґічний — Білу Церков і католицкій — Хвастів, переслїдував шляхту ще дужше на Полїсю. Просьби Польщі та Мазепині интриґи довели до того, що цар велїв гетьманови зробити там порядок. А порядок сей вийшов такій, що Палїй, котрий нїчого не догадував ся, противно тепер як-раз сподївав ся близького осущеня своїх идеалів, попав ся зрадою Мазепи в арешт, а опісля і в Сибір 1704 р.
Мазепа, зацитькавши прихильників Палія коли не ласками то карами, вдержав за собою оба боки Днїпра аж по 1709 р. Тогдї бо зрадив з Запорожским кошовим Гордієнком царя, пристав до Шведів і побитий під Полтавою мусїв утїкати в Туреччину, де небавком і вмер. На єго місце цар поставив гетьманом ще до Полтавскої битви 1708 р. Скоропадского, а щоби мати по своїй сторонї симпатії україньскої чернї, велїв спровадити з Сибіру єї любимця Палїя. Після Полтавскої битви Палій вибрав ся в Хвастів кінчати розпочате дїло. Але цар, у котрого був намір звернути правобережну Україну раз на все Полякам, не именував єго вже полковником Хвастівским, лиш охотницким. В виду не конче відрадної будуччини Палїй став порозумівати ся вже тайком з Туреччиною. Від нових гірких розчаровань увільнила єго смерть 1710 року.
Так представляє ся дїяльність Палїя по историчним дослїдам Волод. Антоновича4).
В многих відмінах народної піснї5) зображена лиш та одна пригода, що найміцнїйше вразила ся в память народа, а именно зрадливе арештованє Палїя та засланє єго на Сибір. Всїх відмін народної піснї є 22. З тих лише шість кінчить ся війною Палїя з Шведами або з самим Мазепою, десять арештованєм Палїя, одна засланєм Палїя на Сибір, одна приказом вбити Палїя, а три увільненєм єго6). З того видко, — каже проф. Драгоманов, — що пісня склалась не про війну та зраду Мазепи з 1708—1709 рр., але про арештованє Палїя в 1704 р. та що спомини про війну з Шведами і зраду Мазепи причеплені до піснї пізнїйше. Як всї народні піснї, є й пісня про Палїя имперсональна і оспівує — коли брати на увагу лиш первістні відміни — тілько одну подїю, а именно арештованє Палїя згідно з историчною правдою. При тім майже всї варіянти проникнуті співчутєм для Палія, а ненавистью до єго противника Мазепи.
Народні лєґенди про Палїя і Мазепу7) се передовсїм вандруючі теми; се оповіданя богаті споминами про богатирів старих руских билин, оповіданя, котрі в різних часах прикладувано до різних визначних осіб, — як се впрочім і з піснямп робить ся, — при чім в них за кождим разом являли ся відповідні зміни і вставки. Однак чим дальше ті лєґенди ширили ся, чим пізнїйше після сеї або другої подїї их розказували, тим більше зливали ся новійші додатки з давною основою, тим менче лишало ся в лєґендах правдивих историчних звісток.
В лєґендах розказує ся про чудесне уродженє Палїя, про єго лицарскі дїла і характерництво, про битву під Полтавою; про те, що Палій нїколи не вмирає, лиш як той місяць міняє ся, а всюди зазначена єго любов до свого народа. Та коли вибрати лиш те, що, поминувши идеалізацію, не йшло би в супереч з исторією, тогдї образ Палїя представить ся такій: Мазепа ненавидить Палія за те, що він "обороняє народ від панів і від усїх хто би хотїв нарід зобидити"8); за те, що єго звуть "козацьким батьком"; за те, що він "лицар вдав ся, а лицарів не треба"9). Палїй заступає ся за Україну перед царем. Він не бажає в него за свої вислуги нїякої плати, як щоб лише цар по вік не дозволяв брати з України "нї подушного нї жадної плати"10). В другім місци благає єго, щоб не плюндрував Гетьманщини та щоб московскі воєводи дїтей більш лавами не вибивали11) Палій "чоловік богоугодний", призначений на те, щоб "усяку нехристь різати"12), тому й "не воює волшебством"13), як Мазепа, але "ангельским чином" і т. д. Є се образ, якій може змалювати лиш великою любовю загріта уява народа.
4) Вл. Антонович: Послѣднія времена козачества на правой сторонї Днѣпра. Кіев. 1868.
5) М. Драгоманов: Політичні пісні украjїнського народу ХVІII—ХІХ. ст. Частина перша. Розділ другиj. Женева, 1885. ст. 1—36.
6) Ibidem, ст. 36.
7) Вл. Каллаш: "Палий и Мазепа въ народной поезіи". Этнографическое Обозрѣніє. Москва 1889. кн. II. ст. 80—105. Лєґенди зведені тут же в "Приложеніяхъ" ст. 105 — 123. і у Драгоманова on. cit ст. 37—46.
8) Каллаш: ор. cit. ст. 108, 111, 114.
9) Ibid. ст. 119.
10) Се також в пісни. Драгоманов ор. cit. ст. 12.
11) Кіевская Старина. Кіевъ 1882. Лєґенда записана Т. Вовком, ст. 580.
12) Каллаш: ор. cit. ст. 108, 109, 113.
13) Ibid. ст. 111.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 12.07.1894]
(Дальше.)
II.
Шевченків "Чернець" написаний в Орскій кріпости 1848. р. і то найпізнїйше перед 11-им мая, бо тогдї Шевченко вибрав ся в довшу поїздку по Аральскому морю, з котрої вернув назад доперва слїдуючого року. Але думка використати личність Палїя в поезії вродила ся у Шевченка о много скорше. Першій прямий доказ заинтересованя Палїєм можна бачити у него вже в 1844 р. Тогдї саме вийшов під редакцією Шевченка першій випуск альбома п. заг. "Живописная Украина", де на послїдній сторонї окладинок згадує ся в проспектї призначених на 1845. рік картин також "Семен Палїй в Сибири". Рівночасно Шевченко пізнав ся з П. Кулїшем та М. Костомаровим. На скілько Костомарів вплинув на повстанє Шевченкових историчних поем не знаю; за те вплив Кулїша можна означати певнїйше. Кулїш видав 1843. р. в Кіїві першій випуск своєї "України". Була се на широкі обсяги задумана робота — зображенє всеї исторії України в піснях. При тім Кулїш ужив попереду всего народних историчних пісень та дум, интерполюючи их думами власного укладу де народна пісня промовчує якусь важну историчну подїю. В першім випуску "України" доведене се дїло до часів Богдана Хмельницкого. В плянї четвертої книжки були зазначені часи Палїя та Мазепи з Шведами. Кулїш як збирач і видавець народних пісень мав, здає ся, вже де-що зібраних в тій цїли матеріялів, про котрі знав мабуть і єго друг Шевченко. В тім самім часї Кулїш працював над историчним романом "Чорна Рада", де представлено, як старий козак идучи доживати свого віку у чернечій келії, пращав ся з світом. Цїлком подібний опис тої сцени враз из бенкетом, якій при тій нагодї завдали на славу товариші старого козака, бачимо і в Шевченковім "Черци". Хоч Кулїшева "Чорна Рада" в цїлости була напечатана після написаня "Черця", мимо того ся сцена з неї була Шевченкови звістна, тому що перші глави романа разом з тою сценою появили ся в "Современнику" Плетнева ще до Шевченкового арешту. Кулїшеви впрочім Шевченко і присвятив "Черця". Крім того звісна була Шевченкови і Пушкинова поема п. заг. "Полтава", де також виведена личність Палїя. Однак нї наслїдованя нї впливу сеї поеми у Шевченка не видно. Найсильнїйше вплипула на повстанє "Черця" народна поезія. Більша часть народних пісень про Палїя і Мазепу записана в ґуберніях Кіївскій, Полтавскій і Чернигівскій, отже в тих сторонах, де Шевченко свої молоді лїта прожив та куди він і пізнїйше найбільше скитав ся. Звісні були єму і збірки пісень Срезневского та Максимовича. Та чи потребував він доперва зі збірок познакомлюватись з народними піснями, між котрими, до річи сказавши, стрічали ся й фальшованя? Він же-ж мужицкій син, був сам найлїпшим знатоком народної літератури, що найлїпше видко по єго творах. Слїди народних пісень та лєґенд видко і в "Черци" що друга, третя стрічка. Шевченко, правда, прочитував між 1843—1847. рр. також все те, що відносило ся до тих часів исторії України, з котрих він брав теми до своїх малюнків та поетичних творів. Він читав "Исторію Малороссії" Н. Маркевича [вид. в Москві 1842. р.] та все, що в нїй розказано про Палїя, те є і в народній пісни. Єму була дуже добре звістна і "Исторія Руссовъ или Малои Россіи" псевдо-Кониского [вид. в Москві 1846. р.], що появила ся в-перве в кругах кн. Репнина, котрий був покровителем Шевченка. "Она то — каже проф. Драгоманов — запанувала над єго думками своїм україньским автономізмом і козацким республиканством, своїм духом, в котрому до патріотизму козацких лїтописцїв XVII—XVIII. столїтя прибавилась якась доля европейского республиканства"14).
Сей автономізм, республиканство і козацкій патріотизм видко дуже добре і в "Черци''. Тілько-ж при всїм тім Шевченко, доторкаючись до деяких подробиць з житя Палїя, не робить фактичних похибок Кониского, а скорше народної піснї.
Безпосередного товчка до написаня "Черця" треба шукати в душевнім настрою Шевченка, якій запанував у него в першій добі єго арешту. Давні мрії пригадали ся знову, та надїя на их сповненє була вже дуже слаба. Шевченка обхопила туга за тими мріями, за тим идеалом, котрий він весь вік в своїй души носив, а виливом тої туги була поема "Чернець". Вибір теми рішила анальоґія, яку Шевченко мимохіть добачувати мусїв між долею Палїя а своєю, між єго змаганями а своїми власними.
ІІІ.
Зміст Шевченкового "Черця" є такій: Звертаючись до Кулїша, котрому присвячена поема, Шевченко згадує те, що то було коли у Кіїві на Подолї, а що нїколи не верне ся. Певно, гарно було жити, бо Шевченко каже, що хоч воно й не верне ся, він все буде виглядати, серцю жалю завдавати. І що-ж се було?
У Кіїві, на Подолї
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупанї
Розвернула ся весела,
Оксамитом шляхи стела,
І єдвабом застилає,
І нїкому не звертає.
У Кіїві на Подолї гуляють Запорожцї, розливаючи "відром-цебром" вино, бо все закупили "льохи, шинки з шинкарками, з винами, медами".
А музика реве, грає,
Людей звеселяє
А из Брацтва те бурсацтво
Мовчки виглядає.
Нема голій школї волї,
А то б догодила!
"Кого-ж то там з музиками люде обступили?" Се старий козак загуляв, пращаючи ся з світом. Танцюючи з товариством і приспівуючи йде до Межигорского монастиря, щоб там на старости лїт постригти ся в черцї. Ось вже й монастир.
Дотанцював аж до брами,
Крикнув: "Пугу, пугу!...
Привитайте старі ченцї
Товариша з Лугу!"
І одчинили ченцї браму, щоб на вік єї зачинити за лихом недобитим Запорожцем, Семеном Палїєм.
Живе Палїй черцем, проводить час в келії на молитві. Та спомини давних лїт не дають єму молитись. Що-б не робив, куди-б нї ступив, — однаково. Уста проказують молитву або слова святого письма, а думи світами гуляють.
I тихнуть Божії слова...
І в келії неначе в Сїчи,
Братерство славне ожива',
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеви зазирає в вічи...
Музики... танцї... і Бердичів...
Кайдани брязькають... Москва...
Бори, снїги і... Єнисей...
І покотились из очей
На рясу сльози.
І тут же нагадує собі старий чернець на свій обовязок: бити поклони, плоть старечу усмиряти і читати святе письмо, не потуряючи серцю, котре єго лиш набавило лиха і в Сибір завело. Лучше єго приспати, луч ше занехати "свою Борзну і Хвастовщину", бо:
"Загине все, ти сам загинеш,
І не згадають — щоб ти знав..."
І замість читати святе письмо, Палїй ще дужше заридав. "Длячого я на світ родив ся, — питає він себе, — свою Україну любив?" А наче в відповідь єму лиш дзвін "до утренї завив". I встав чернець, перехрестив ся, взяв чотки та пійшов молити ся за Україну. Тут каже Шевченко:
"Моли ся, старче, бий поклони,
Поки й малих дїтей погонять
Гатить глибокі болота:
На світї все, бач, суєта."
І справдї, Палїй молив ся за Україну так довго, "поки гармата заревла из Глухова по Українї" козацким вольностям на скін. Тогдї і вмер — не пережив горя. При здвигови народа, мов гетьмана, поховали Палїя черцї на Кіївских горах. Палїївскі твердинї і доси стоять на Хвастовщинї; в ярах-болотах і доси лежать єго гармати. А на що вони кому? І хто их стане добувати, коли погані Хвастяне "на ксьондза оруть" і лиш инколи "черця" згадають? А де він похований, не знають вони. Кіяне бачили та й ті забули.
З жалем і негодованєм кінчить Шевченко свою поему:
Оттак то стало ся, батьку козачій!
Все занехаяли дїти ледачі,
І свою волю і твою славу.
Москалї рознесли вали у Полтаві,
Розруйнували і Сїч і Спаса,
А над тобою глину товкмасять.
14) "Шевченко, украjiнофіли i соціялізм", Громада н-р 4. ст. 147. Женева 1879.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 13.07.1894]
(Дальше.)
Перше, що з цїлої Шевченкової поеми найбільше кидає ся в очи, се той великій патріотизм Палїя, котрий також исторично є оправданий; а друге, ще важнїйше — се той идеал, котрому Палїй пожертвував цїле своє житє, се идеал козаччини змальований словами:
У Кіїві на Подолї
Братерская наша воля,
Без холопа і без пана,
Сама собі у жупанї
Розвернула ся весела,
Оксамитом шляхи стеле,
І єдвабом застилає,
І нїкому не звертає.
Инакше сказавши, Палїєвим идеалом була на основах демократизму почиваюча козацка република, в котрій би панували вольність, рівність і братерство, де б не було нї пана нї холопа, де-б усї, не знаючи, що се нужда-недостаток, не потребували перед нїким корити ся, або кому-небудь звертати. Таку державу зробити з цїлої України мало бути задушевним бажанєм Палїя. З Шевченкової поеми виходить, що в мініятурі єму се і вдалось. Та чи згоджує ся се з исторією? Ледви. З исторії знаємо лиш те, що Палїй дїйстно намагав ся запровадити між своїми Козаками вольність та братерство і рад був полїпшити им их нужденний побут. Та на питанє: чи вдалось се єму? — знаходимо дуже ясну відповідь у Лукіянова, котрий з початком 1702 р. по дорозї в Єрусалим задержав ся на якійсь час в Хвастові. "По земляному валу [себ-то в Хвастові, пише той Лукіянов] ворота частые; а во всякихъ воротахъ копаны ямы да солома наслана въ ямы; тамъ Паліевщина лежитъ, человѣкъ по двадцяти, по тридцяти; голы что бубны, безъ рубахъ, нагіе, страшне зѣло; а въ воротѣхъ изъ селъ приѣхать нельзя нѣ съ чѣмъ; все рвутъ, что собаки: дрова, солому, сѣно — чѣмъ ни поѣжай... А когда мы пріѣхали [в Паволоч] и стали на площади, какъ насъ обступили, какъ есть около медвідя всѣ козаки — Паліевщина; а все голудьба безпорточная; а на иномъ и клока рубахи нѣтъ: страшные зѣло, черни что Арапы и лихи что собаки; изъ рукъ рвутъ. Они на насъ, стоя, дивятъ ся, а мы имъ и въ трое, что такихъ уродовъ мы отъ роду не выдали; у насъ на Москвѣ и на Петровскомъ кружалѣ не скоро сыщешь такова хочь одного"15). От як воно було по правдї! Від такої правди до згаданого идеалу на всякій спосіб трохи за далеко. А помимо того годї сказати, щоб Шевченко не поняв значеня Палїя. В демократичних змаганях Палїя підчас того як на правім березї Днїпра були ще в силї польскі паньско-шляхотскі порядки, а на лївім витворював ся вже подібний козацко-шляхотскій лад, була сила, що в значній мірі паралізувала заходи польских панків і козацкої шляхти. В тих змаганях добачував і Шевченко всю суть річи, тому й не зважаючи зовсїм на те, чи сповнялись вони чи нї, идеалізував Палїєву Козаччину. Палїїв идеал став ся рівночасно идеалом Шевченкової будуччини. Він же-ж каже на вступі, звертаючись з тим не без причини до більше аристократичного Кулїша.
У Кіїві на Подолї
Було колись.. і нїколи
Не вернеть ся, що дїялось,
Не вернеть ся сподїване.
Не вернеть ся, а я брате,
Таки буду сподїватись,
Таки буду виглядати,
Серцю жалю завдавати.
Стілько про головне. Тепер перейду до подробиць. В Шевченковій поемі Палїй являє ся черцем в монастири Межигорского Спаса в Кієві. По здогадам историків він лиш похований тамки16). За тим говорила-б і згадка Максимовича17) про те, що до послїдних часів истнованя сего монастиря висїли на стїнах Святодухівскої церкви портрети Палїя, Б. Хмельницкого і Евст. Гоголя. Звістно також, що Палїй по лєґендам18) і дослїдам проф. Антоновича19) був чоловік побожний, строїв за житя много церков і робив на них записи, а особливо на монастир Межигорского Спаса. В сам день полтавского бою він жертвував сему монастиреви в дарі своє Євангеліє в срібно-позолоченій оправі по чорному оксамитї20). І завчасу мабуть полюбив Палїй монастирску околицю, бо в него був тамка навіть дім, котрий купив єму в дарі Мазепа21). Все то могло-б говорити лиш за тим, що Палїя поховали в Межигорскім монастири, а не за тим, що він там доживав віку; він же-ж до кінця свого житя був дїяльний22), брав участь в Полтавскім бою і в рік потім помер. Коли-ж Шевченко принимає побут Палїя в монастири, на котрий у Палїя не було навіть часу, то він робить се мабуть на підставі того, що розказано в лєґендах про Палїєву богоугодність. Йдучи за лєґендами Шевченко і вік Палїєви продовжує. Историчний Палїй прожив всего рік після Полтавскої битви, а лєґендарний не вмер й доси а живе, ждучи слушного часу і як той місяць міняє ся23); Шевченків Палїй, правда, умер, та доперва тогдї, коли почув про висилку Українцїв на канальні роботи, котрі почато значно пізнїйше після полтавского бою.
15) Лукьяновъ: Путешествіе въ св. землю, ст. 15. (Цитов. у Антоновича, ор. cit. ст. III.)
16) Антонович: ор. cit., ст. 185.
17) М.А. Максимович: Сказаніе о Межигорскомъ монастырѣ, ст. 33—34.
18) Каллаш: ор. cit, ст. 108, 109, 113 і д.; Драгоманов: "Народ. преданія и разсказы" ст. 206.
19) Антонович: ор. cit. т. 61—62.
20) Idem ст. 182.
21) А. Петрушевичъ: "Сводъ Гал. Русск. Лѣтописи" ст. 752 під рокомъ 1697.
22) Антоновича: ор. cit. ст. 182—184.
23) Каллашъ: ор. cit. ст. 115, 116.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 14.07.1894]
(Дальше.)
В монастири не дають Палїєви молитись спомини давних лїт. Та найміцнїйше вразив ся в єго память спомин про Бердичівску пригоду, що так і встає єму перед очима зі всїми своїми епізодами:
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеви зазирає в вічи.
Музики... танцї... і Бердичів...
Кайдани брязкають... Москва...
Бори... снїги і... Енисей...
Сими поодинокими словами зображена дуже живо Бердичівска пригода Палїя згідно як з исторією так і з народною піснею. Ось для порівнаня одна відміна сеї піснї записана в Винници 1846 р. Яковом Ковалевским:24)
Ой, из лїсу да из дуброви,
Там орел воду носить —
Уже-ж проклятий пес Мазепа
Палїя та на бенкет просить:
— "Прошу-ж я тебе, Семене Палїю,
Да к собі на пораду,
Да прошу-ж я тебе, да не зрадь мене
На великую Раду." —
Скоро, скоро проклятий Мазепа
Став намет розбивати,
Да все-ж вином, солодким медом
Став кубочки наповняти.
Ой кубочки да наповнявши,
Став Палїя витати.
Скоро, скоро Семен Палїй
Меду й вина упив ся,
Да упив ся меду й вина,
На скамю там звалив ся.
Ой як крикне пес, пес Мазепа
Та на свої гайдари:
— "Возьміте Семена Палїя,
Закуйте в кайдани;
Да посадїте Семена Палїя
В темную темницю;
Сам же я їду — отїзжаю
К государю в столицю."
В другій відмінї сеї піснї, що заховала ся між паперами Максимовича25), говорить Мазепа перед царем так:
— "Ой чолом, чолом, найяснїйшій царю,
Превеликая сило,
Хоче Палїй на (sic!) Шведа підняти,
А Москву в пень зрубати". —
Ой обізвав ся Семен Палїєнко
Та сидячи в темници:
— Брешеш, брешеш, проклятий Мазепо,
Та у царя на столици, —
— "Дозволяю ся, найяснїйшій царю —
Йому з плечей голову зняти?" —
— Не велю-ж я йому з плечей голову зняти,
Велю в Сибір послати. —
Все те згідне з исторією навіть в подробицях. Коли після народної піснї Мазепа запрошує Палїя до себе на бенкет, він вдаряє лиш в слабу струну Палїєвої вдачі. Палїй, справдї, любив від часу до часу заглянути до чарки, в чім і обвинював єго Мазепа нераз перед царем і Головином. Ба й сам звістний під той час дипломат Паткуль не бачить у нїм з-разу нїчого більше, як безпросипного пяницю, хоч згодом поправляє ся і каже, що Палїй — то одинокій чоловік спосібний оживити упавші сили річи-посполитої.26) На підставі того догадуєсь проф. Антонович, що Палїй инодї умисно мабуть прикидував ся пяним, щоб тим лекше перехитрити хитрецїв в родї Паткуля.
В народній лєґендї стрічає ся тоже сей рис Палїєвої вдачі. Тут він не лиш носить шаблю в пять пудів ваги, але і пє коряком в пів ведра27).
Коли Палїй явив ся в Бердичеві, — каже народна пісня далї, — Мазепа частує єго вином і медом і велить пяного кувати в кайдани, а сам їде до царя в столицю просити Палїєви казнї. Однак цар не дозволяє Палїя вбивати, лиш післати єго в Сибір, відкиля він що йно в пять лїт потім вернув ся. Так само було і по исторії. Мазепа визвав Палїя з Паволочі в Бердичів, арештував єго і вислав в Батурин, а відтак через Москву в Томск над Енисеєм28).
Хоч в Шевченковій поемі нема найменшої згадки про сам поворот Палїя з Сибіру і участь єго в Полтавскім бою, я помимо того наведу тут відповідні уривки з народної піснї і з Пушкинової поеми п. з. "Полтава". Уривок народної піснї29) такій:
Ой, ти хмелю, ой, ти зелененькій,
Та в головки не вєш ся,
А вже Семен, Семен Палїєнко
Та з Мазепою бєть ся.
Ой, як крикнув проклятий Мазепа:
"Та у купу у купу —
Бо наробить Семен Палїєнко
Превеликого трупу!"
— Ой, не в купу, проклятий Мазепо,
Та не в купу не в купу,
Ой терпів же я на Сибіри
Превеликую муку! —
Пушкин, котрому україньскі піснї про Палїя і Мазепу були незвістні, представляє участь Палїя в битві під Полтавою в сей спосіб:
Но близъ Московского царя
Кто воинъ сей под сѣдинами?
Двума подержанъ козаками
Сердечной ревностю горя,
Онъ окомъ опытнимъ героя
Взираетъ на волненье боя.
Ужь на коня не вскочитъ он;
Одрях в изгнаньи сиротѣя,
И казаки на кличь Палѣя
Не налетятъ со всѣх сторонъ.
Се написано вірно по лїтописи, де сказано: "Палѣй удостоилъ ся выдѣти царскаго Величества побѣду надъ Шведами, — где бывши уже немощнимъ, обаче на конѣ, аще і поддерживаніемъ їздячи понуждалъ войско, дабы непрѣятелю зломанному не дали обозрѣти ся."30) Подібно змальовує Палїя після єго побуту в Сибіри і лєґенда, де цар каже, щоб не вести Палїя нї возом, нї верхи, а зробити між пару коней колиску, щоб не струсив ся.31) Після другої лєґенди "Палїй підстав як-раз на битву. Явив ся до царя, такій старий та обросшій, борода по пояс, а измучений у каторзї — Боже!"32). В народній пісни зазначена тоже ся неміч Палїя словами: "Ой терпів же я на Сибіри превеликую муку." Та се не перешкаджає там єму брати участь в битві.
24) Драгоманов: Пол. пісн. укр. народу ч. І. розд. ІІ. ст. 1.
25) Idem. ст. 4—5.
26) Антонович: ор. сіt. ст. 163—164.
27) Idem. ст. 175. Порівн. у Шевченка: Запорожці "тнуть коряками" або "ведром-цебром вино розливають."
28) Idem. ст. 171.
29) Драгоманов: Пол. пісн. укр. нар. ч. I. розд. ІІ. ст. 5.
30) Гр. Грабянка: Лѣтопись. Кіев 1854. ст. 242.
31) Каллашь: ор. сіt. ст. 119.
32) Idem. ст. 118.
(Конець буде.)
[Дѣло, 16.07.1894]
(Конець.)
Шевченків Палїй вмирає аж тодї, коли "гармата заревла из Глухова по Українї." Що той вистріл з гармати значать, годї було б з самого "Черця" здогадатись. Хто прочитав би в "Исторії Руссов" Кониского місце, де сказано, що Палїя вбила куля з гармати, думав би, що і Шевченко мав те саме на гадцї. Та се була-б така сама похибка, яку зробив Конискій. Красче поясненє сего темного місця можна знайти в других Шевченкових поемах, особливо-ж в "Иржавци", де розказано про руїну старої Сїчи і важке лихолїтє України після Полтавского бою та замічено:33)
......Из далека
Запорожцї чули
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули;
Як погнали на болота
Город будувати;
Як плакала за дїтками
Старенькая мати;
Як дїточки по Орелї
Линію копали,
І як у тій Финландії
В снїгу пропадали.
Чули, чули Запорожцї
З далекого Криму,
Що конає Гетьманщина,
Неповинно гине...
Те саме повтаряє ся і в Шевченковім "Снї":34)
Из города, из Глухова
Полки виступали
З заступами на линію...
А в містичній поемі Шевченка п. заг. "Великій льох", де три ворони розмовляють ся, слова одної з них ось-такі:35)
Батурин спалила,
Сулу в Ромнї загатила
Тільки старшинами
Козацькими, а такими
Простими козаками
Финландію засїяла,
Насипала бурти
На Орелї. На Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареви
Болота гатила
І славного Полуботка
В тюрмі задушила.
З тих уривків виходить, що тут мова про важкі роботи на лінії і каналах, котрими великорускі володарі після зради Мазепи звиж пятьдесять лїт томили Українцїв, та що згаданий в "Черци" вистріл з гармат був лиш вістником виходу на ті роботи. Важнїйші з тих робіт були за Петра І.: на лінії між Волгою а Доном [1716—1785 р.] і на каналї Ладоги [1721 до 1722 р.]; за Петра I., Катерини I. і Петра ІІ. роботи за Кавказом [1722—1729 р.]; за Єлисавети коло кріпостей по річцї Синюсї [1743—1744 р.] і др.36)
Про роботи на лінії і каналах співає ся також в народних піснях, котрі з своїми відмінами зібрані проф. Драгомановом. Одна з них починає ся:37)
У Глухові, у городї
Во всї дзвони дзвонять,
Да вже наших козаченьків
На лінію гонять;
У Глухові, у городї
Стрельнули з гармати,
Не по однім козаченьку
Заплакала мати.
Місто Глухів згадує ся в народних піснях длятого, що там була столиця лївобережних гетьманів, з котрої виходили всякі офіціяльні розпорядженя.
Виразні слїди пісень про канальні роботи стрічаємо в Шевченковім "Иржавци", слабі натяки в "Черци" н. пр. в словах:
Поки гармата заревла
Из Глухова по Українї,
або:
Моли ся старче, бий поклони,
Поки й малих дїтей погонять
Гатить глибокі болота.
Чи до тих робіт гнали тоже дїтей, годї сказати. Звістно лише, що великорускі солдати часом тисячами их перебивали. Се потверджують Фриксель і Ригельман. Послїдний каже: "Город [Батурин] одержан; люди всї мечу предани, как в кріпости, так і в передмістї без остатку, не щадя ниже младенцев, не только старих"38). А в леґендї відповідає Палїй цареви: "Нїчого менї, ваше царске величество, не треба, а звелїть, щоб дїтей більш лавами не вибивали"39). За тим описано, як се робило ся.
Подібно писав і Шевченко в "Великому льоху"40):
Я була ще недолїтком,
Як Батурин славний
Москва в ночи запалила,
Чечеля убила,
І старого і малого
В Сейму потопила.
Вкінци хочу пояснити ще одно місце в Шевченковім "Черци", а именно те, де при нагодї опису козацкої гулянки у Кієві згадують ся бурсаки Богоявленьского братства:
А из Брацтва те бурсацтво
Мовчки виглядає.
Нема голій школї волї,
А то-б догодила.
Сей на позір легенькій натяк матиме трохи глибше значінє, коли зважимо, що вихованцї кіївскої Академії стояли все в дуже близьких зносинах з Запорожем. З помежи них виходили нерідко найгорячійші противники московского царства41). З того круга вийшов тоже кошовий запорожскій Кость Гордїєнко, ба й сам Семен Палїй мав бути учеником тої школи42). Як в кіївскій академії памятано на Запороже, так теж і Запорожцї не забували єї вихованцїв. В умові зложеній Гордїєнком та Орликом читаймо на першім місци, що від гетьмана жадає ся, "чтоби... віра православна вічне утверждена била из помноженієм хвали Божой церквей святих, а з цвіченєм в науках визволіоних синов Малороссійских, разширяла ся"43).
***
Зі всего дадуть ся вивести ось-такі заключеня:
Властивий сюжет "Черця" Шевченко не взяв анї з жерел историчних анї з пісень людових. Цїлий кольорит і більша частина детайлїв є людові, хоч деякі місця вказують, що поетови були знані також працї историчні. Взагалї взявши — треба на сю поезію глядїти як на идеалізацію минувшини, котра після погляду поета мала бути идеалом також для єго часів. Вкінци треба ще сказати, що цїла ся поезія єсть держана в характері сильно субєктивнім, а се виходить з якогось роду анальоґії між представленим Палїєм а Шевченком. Оба були синами того самого народу, оба бажали бачити нарід свій вільним і щасливим, і обох стрітила та сама доля — неволя в Сибіри. Нїмецкій критик Дав. Фр. Стравс, обговорюючи Лєссінґового "Натана Мудрого", каже: "Згідність між думками і пересвідченями поета і думками й пересвідченями героя єго твору проникає образ героя якимсь теплим чувством і підносить єго високо по-над сфери мертвої абстракції". Те саме можна сказати і тут про Шевченкового "Черця".
33) Шевченко: Кобзарь. Прага. 1876. стор. 97—98.
34) Idem. ст. 24.
35) Idem. ст. 44—45.
36) Драгоманов: Політ. пісні укр. нар., І.розд. ІІ. ст. 76—85. і 86—113.
37) Idem. ст. 76.
38) Ригельман: Лѣтоп. повѣствованіе о Малой Россіи, ІІІ. ст. 49.
39) Кіевская Старина. Сентябр. 1882 стор.
40) Шевченко: Кобзарь. Прага. 1876. ст. 38.
41) Соловьев: Исторія Россіи XV. ст. 368.
42) Антонович: ор. cit. ст. 64.
43) Бартиш-Каменьскій: Источники. II. ст. 245.
[Дѣло, 18.07.1894]
18.07.1894