Бувають хвилї — мов з просоня
Пробудить душу сонця сьвіт,
Мов пісню їй воскресну дзвонять
Гаї, поля й небес блакит.
І все вона тодї забуде...
Здаєть ся їй, що бачить край,
Де ангелами стали люде
І замінили землю в рай.
І йде вона свій скарб любови
Зложити давним ворогам;
Надїя людської обнови
Веде єї до райських брам.
Прийшла... З рожевого просоня
Мов грім збудив єї в ту мить:
Замість пісень кайдани дзвонять,
Промінєм сонця меч блищить.
Мов Херувима меч огнистий
Блищить крівавий меч вражди...
І йде душа на шлях тернистий,
І губить райськії слїди.
Відень, 29. І. 1896.
[Зоря, ч. 8, 27.04.1896]
27.04.1896