Т. Шевченко в дорозї з заслання.

 

[2 серпня 1857-ого року до 27-ого березїля 1858-ого року].

 

Критично-біоґрафічний нарис.

 

Два попередні нариси про перебуваннє Шевченка на засланню хоч і написані, але я спинив ся друковати їх, сподїваючись розжити ся на нові материяли і перевірити дещо з старих материялів, що показали ся тепер геть непевними. — Автор.

 

Життєписний материал про подорож Шевченка з десятилїтнього заслання до Петербурга — невеликий обємом, за те широкий змістом і повен певних фактів. Найголовнїйшу частину сего материялу постачають нам власноручні "Записки і Листи Шевченкові. Тут, в тих фактах і думках, що позаводив поет до Записок та до Листів, ми бачимо його день скрізь день, бачимо його таким, яким він був під той час, скинувши з своєї шиї ярмо неволї, з своєї душі військові кайдани, з свого язика і думок цензуру військової казарми. Поет стоїть перед нами на всю свою постать фізичну і духово-моральну: він нїчого не приховує, нї з чим не таїть ся, нї про людий, нї про себе самого. Хоч якіб-б там не трапляли ся, часом геть несмачні, подробицї життя щоденного, Тарас не пильнує причепуровати їх, а заводить їх до свого журналу просто, щиро, правдиво, не вважаючи на те, що часом ті подробицї не на користь йому.

 

Читаючи в тих подробицях інколи звістки такого змісту, що недобре нас вражають, ми одначе чуємо, що сила щирости і міць правди ще більш надять наше серце до Тараса, яко до чоловіка; ще глибше любимо його, яко горожанина України, ще поважнїйше кладемо поклони перед теплом його чистого серця, перед горячим та безкраїм його патриотизмом, перед сьвятою та сьвітлою любовю його до людий, найпаче до простого, зневоленого народу і нарештї перед його ґенїяльно віщим словом.

 

Рівняючи Шевченкові твори поетичні до його прозаїчних і часом дрібно-реальних Записок, ми в перших дивуємо ся його величности високій, інколи недосяжній; а в останнїх нас дивує і вабить його простота благородна, його чарівниче, прекрасне, сердечне поводженнє з людьми, однакове в відносинах з кожним чоловіком, хто-б він не був. Тарас, яко чоловік, нї на одну йоту не переміняєть ся нї перед високими урядниками, нї перед простим писарем, нї перед дуками-аристократами, нї перед їх крепаками, нї перед богатирями-мілїонниками, нї перед злидарями. Він бачить тільки і перш за все чоловіка і в кожної людини він, перш за все, шанує правду, любов до сьвіту і волї, до всего честного, благородного. Де-б він не спостеріг, чи в штуцї, чи в письменстві, чи в живому фактї життя реального почуттє прекрасного, правдивого голос його серця однаково обзиваєть ся голосною струною. І ми про його, більш нїж про кого иньчого, можемо правдиво мовити словами другого поета:

 

"На всe от звался онъ сердцемъ своимъ,

Что проситм у сердца отвѣта".

 

А з другого боку помічаємо, що в серцї нашого поета, немов під вітер на морі, ребрами встають хвилї-гори глибокого обурення на всяке лиходїйство, неправду, неволеннє людий і людського життя і духу. Дух поета лютує проти гнобителїв. Благородного огню того лютовання не погасили і не охолодили тяжкі кайдани десятилїтньої неволї яремної. Поет наш і в великому і в дрібному, і в незвичайному і в щоденному, буднїшньому, і в щастю і в нещастю, і на волї і в острозї, скрізь однаково — чоловік благородний, з чистими, як роса в ранцї, серцем, з палкою, як огонь, душею. Таким бачимо його в записках, в листах його і в споминках його.

 

Сим то й не можна мінї жалковати, що про час життя поета в дорозї з заслання — материял невеликий обємом. Більшість материялу життєписного, от як споминки і згадки приятелїв, не додавали-б нам нїчого нового задля характеристики Шевченка. Одначе дивна річ: від часу перебування Шевченка в дорозї з заслання минає 38 років, а досї, з його нижегородських приятелїв нїхто опріч Піунової, [та й то між иньчим тільки] не оголосив нї споминок про Шевченка, нї листів його. Тим часом річ певна, що Шевченко, покинувши Нижній-Новгород, листовав ся з Нижегородцами, на пр. з Кандинським, з Брилкиним і з иньч. Де ті листи??

 

____________

 

І примиренному приснять ся

І люди добрі, і любов,

І все добро і встане в ранцї

Веселий і забуде знов

Свою недолю; і в недолї

Пізнає рай, пізнає волю

І всетворящую любов.

Шевченко ["Кобзарь", т. II, стор. 188.]

 

І.

 

За три днї переплив Шевченко на хісткому човнї Каспійське озеро-море і о 5 годинї вечера 5/17 серпня 1857 р. дістав ся в Астрахань. Колишня столиця татарсько-астраханського царства, а тепер місто портове не сподобало ся Тарасови. Підпливаючи до Астраханя поет бачив біля берега сотнї кораблів і цїлий лїс щоглів і гадав собі, що Астрахань щось похоже на Венецию під час дощів, але-ж... Побачив, що хоча рукав Волги, завбільшки як Босфор і підперізує, але не Золотий Ріг, "а купу гною смердячого". Кажучи правду, що могло сподобати ся поетови в Астраханї? Хоча він цїлих сїм лїт нїчого не бачив, опріч дикого степу та убогих будівль казарменних в Новопетрівському, а проте його чуттє художницьке не вияловіло; любов до зграбного, до гарного не виснажила ся. Тим часом Астрахань і тепер ще місто майже не культурне; а тодї тим паче. "Будівлї убогі, не улицих брудота, нї готелїв, нї путящих ресторанів нема; крамницї убогі, тільки біблїотека мізерна, жіноцтво неприродно біле і переважно сухорляве. Панує твар комлицька. Вираз її простодушний і рахманний". Тарас спостеріг, що лїпші слуги і робітники з Комликів. "Житло Комликів, — каже він в своєму журналї, — кибітка, професия — рибальство і взагалї важкі роботи".

 

Ще в Новопетрівському Шевченко примірковав собі їхати з Астраханя до Нижнього Новгороду водою по Волзї. Пропливши в Астрахань довідав ся, що парохід вернеть ся з Нижнього не швидко ще і попливе назад з Астраханя після 20. серпня. Плисти на пароходї в каютї Тарасови браковало гроший. Треба було плисти на барацї, що йти ме на буксирі у парохода. Купивши білєт на плавбу, мусїв він сидїти в Астраханї і нудити ся більш двох тижднїв, доки рушить парохід. В Астраханї перебував тодї в якихсь урядових справах пляц-ад'ютант Бурцов. Тарас закватировав у його, але не надовго, бо Бурцов заходив ся дружити ся; 17. серпня мусїло бути весїллє; тим то Тарасови треба було знайти собі иньчу кватиру. Попошукавши днїв зо два кватири, він нарештї знайшов якусь комірчину за 20 коп. поденно і перебрав ся сюди 12. серпня. Переночувавши на новій кватирі, в ранцї пішов Тарас відчинити віконницю. Ледві став відчиняти, "якийсь бородач" линув з вікна помиями і, звістно неумисне, облив Тараса, та ще, каже Шевченко, "мене-ж і вилаяв, кажучи, що мене чорт носить так рано попід віконню". І я вилаяв його "старим ослом бородатим" — признаєть ся Тарас.¹⁾

 

В новому чужому містї приїжій людинї, що не має там нї дїла, нї знаємих, завжди нудно сидїти, та ще отак як Шевченкови, що вирвав ся з неволї і, натурально, жадав швидче дістати ся до столицї. Треба було чим-будь розганяти нудьгу і денебудь убгати нудний час дожидання пароходу. Річ натуральна — оглядати місто. Тарас так і робить: вештаєть ся по брудних улицях Астраханя і бачить, що "Астрахань просто остров, перерізаний кількома смердячими болотами. Будівлї порозкидані, і всю оту величезну та незграбну, сїру купу валяви увінчують зубчасті білі мури Кремля, та стрійний собор велелїпний на пять бань московського штибу XVII. віку. Ґубернаторський дім здаєть ся озиєю, як прирівняти його до сусїдніх халупчин: під домом репрезентанта висшої адміністрацій — крамницї з кумисом".

 

Обійшовши усї улицї, поперечитувавши усї великі і малі вивіски, провідавши і книгарню, взагалї огледївши Астрахань, Тарас виводить з сього огляду, що "се місто погане, зовсїм нїкчемне, осоружне" і каже: усяке місто, хоч би таке, як Белебей в Оренбурщинї, повинно-б справити добре вражіннє на людину, що отак, як я, червіла сїм років в пустинї голій. Отже зі мною не так стало ся: значить, я ще не зовсїм здичавів... Се добре!²⁾

 

На другий тиждень обставини і умови перебування Шевченка в Астраханї перемінили ся трохи на лїпше і та переміна зробила добрий вплив на його дух.

 

Одночасно з ним були визволені з Новопетрівської хурдиґи декотрі Поляки, що справляли там теж покуту за любов до волї рідного краю. Між ними був і Фялковський. Одночасно з Шевченком і вони приплили в Астрахань. Тут повитав їх земляк їх лїкар Зброжек Тимко, годованець київського унїверситету. Довідавшись від своїх земляків, що й Шевченко визволений з неволї і по дорозї перебуває в Астраханї, Зброжек подав про се звістку своїм знаємим Українцям, які були на той час в Астраханї: Іванови Клопотовському, Незабитовському, Одинцеви і ин., дїтям київської Alma Mater-i. Дехто з них, як от Клопотовський, перебуваючи у Київі, особисто знав Шевченка і всї вони глибоко шановали його, яко национального поета і страдальника за волю і добро рідного народу. Усї вони кинулися витати Шевченка в його комірчинї.

 

15. серпня в журналї Шевченка Клопотовський власною рукою записує, що в той день він повитав "з превеликою радостю в далекій чужинї старого свого професора, найдорожшого та любого поета; повитав його яко батька, яко брага, яко друга великого".

 

Не тільки Українцї, але дехто з Великоросів з ентузиязмом витали визволеного з неволї поета. Так Федор Чельцов в Шевченковому журналї 16. серпня "вельми дякує Богови, що сподобив бути кілька годин укупі з батьком милим з Тарасом Григоровичем Шевченком".

 

Поляки теж не відстали й собі. "Славетний Кобзарю Народний! — витає Тараса Зброжек: — Твоє теперішнє перебуваннє серед нас робить мене зовсїм щасливим і отсї години нїколи не зникнуть з моєї памяти. Стокрот благословляю отсей день великий, коли небо дало мінї спізнати особисто Тебе, великого і непохитного оповідача правди". ["Записки", стор. 103].

 

В Астраханї перебував тодї саме богатир-мілїонник О.О. Сапожников. Шевченко знав його ще року 1842 невеличким хлопцем. Тепер він відав, що Сапожников живе в Астраханї і проходячи раз по одній улицї, помітив великий будинок з написом: "Домъ Сапожникова"; але згадавши, що Сапожников "на астраханському обрію є зорею брилянтовою, та ще й безплатним метрд'отелем", Тарас не пішов до його. Тим часом Зброжек 15. серпня переказав Сапожникову, що Шевченко в Астраханї, і на другий день Сапожников і Шевченко оновили стару знаємість. В особі Сапожникова Тарас зустрів людину просту, добру і високоблагородну.

 

Ото-ж новим і старим знаємим Шевченка прийшла добра думка пошановати нашого поета гуртовим бенкетом.

 

От що пише Шевченко про другий тиждень свого перебування в Астраханї: "З 15. до 22. серпня у мене в курявім і бруднім Астраханї було таке сьвітле сьвято, якого на моєму віку мінї ще не трапляло ся. Земляки мої, більшість їх Кияни, так щиро, так радісно, так по братерськи привитали моє визволеннє з неволї і свою гостинність так розгорнули, що не дали мінї самому проводити свої записки, а взяли на себе".

 

Очевидна і зовсїм річ натуральна, що астраханські привитання окрилили, підбадьорили сьвіжою силою дух поета, так як ту квітку, причавлену спекою, бадьорить і сьвіжить чиста, сьвіжа роса. Привитання астраханські були першим ступнем по тій стежцї, де Українцї сьвідомо справляли свій сьвятий обовязок прилюдного і заслуженого пошановання ґенїя рідного слова і великого страдальника. З Астраханї почав ся прилюдний суд і осуд тієї великої історичної несправедливости тяжкої, що заподїяно над Шевченком 30. мая 1847 р.

 

До слова сказати: що за фатальний, що за сумний отсе день в істориї нашого писменства. 30. мая 1847 р. знївечено Шевченка; 30. (18.) мая 1875 р. заковано в кайдани українське слово. Чудне щось!...

 

"Спасибіг вам! — дякує Тарас своїм астраханським прихильникам: — ви надїлили мене таким щастєм, ви надали мінї таких радощів, що моє вдячне серце ледві їх вміщує. Память про отсї найщасливші днї я не до прозаїчних записок своїх заведу, а сховаю в скарбницї серця свого".³⁾

 

Сапожникову тодї саме треба було з усїєю своєю родиною їхати теж до Петербурга. Він наняв собі до Нижнього Новгороду той самий пароплав "Князь Пожарський" на буксирній барцї, котрою бажав плисти і Шевченко, і купив собі білєт. Тепер Сапожников прохав Шевченка подорожувати з ним в каютї.

 

Тарас згодив ся: куплений білєт він віддав капітану парохода, просячи подаровати його першому злидареви. Капітан "Князя Пожарського" Кашкин, на той білєт взяв, замість одного пятьох злидарів, що не спроможні були навіть по одному карбованцю заплатити за переїзд до Нижнього.

 

22. серпня "Князь Пожарський" рушив з Астраханя.

 

II.

 

Не по рудому кирґизському степу пустинї подорожував тепер Тарас; не "по заспаних хвилях" моря Аральського плив він тепер. Перед очима поета розгорнув ся тепер широкий, блакітно-сріблястий шлях красунї Волги, облямованої зеленими, часто стрімкими берегами. І плив тепер Тарас не в гуртї темних, часом пяних, зневолених жовнїрів, а в товаристві людий осьвічених і прихильних до його. А про те всї обставини плавби на "Князю Пожарському" запевне зворушували в Тарасовому серцї пережите тяжке минуле... і, певна річ, нїкому не чуте питаннє: за що? не раз здіймало ся на серцї у поета. Хоч би яке любляче, мягке, всепрощаюче серце не було у чоловіка, він до віку не спроможен забути незаслуженої тяжкої наруги і зневаги, та ще таких, яких зазнав Шевченко.

 

Забути їх живій людинї — значить забути самого себе. А чи се річ можлива? Можна простити їх; але забути не можна. Я ще раз певен, що пливучи з Астраханя, Шевченкови не можна було не нагадати плавби і по Аральському озеру і по Уралу в Гурєв-городок в жовтнї 1850 р. Я певен, що споминки його в ту годину бризькали кровю з самого серця так, як колесо "Князя Пожарського" бризькало срібною піною.

 

Пливе "Пожарський". Носом своїм він ріже-оре шкляний шлях Волги і гуде тихо, поважно, наче він гордує, що везе на собі найдорогоцїннїйший скарб України. Природні обставини надають ще більш гордощів і торжественно-тихого бенкету. "Ночі тихі, місячні: чарівничо-поетичні ночі. Волга поняла ся прозорим туманом і, немов те зеркало безкрає, відбиває в собі красуню ніч, блїду, чарівну ніч. Відбиває і стрімкий берег, інде порослий купами зелених дерев. Декорация невимовно гарна". Вона солодким спокоєм напоювала і заспокоювала збентежені Тарасові нерви і наче та нїжна неня голубила-присипляла і запевняла, що нї барабан, нї "Заря" не потурбують вже ізмученого серця поета. Замість барабана і "Зари" покриває гук иньчий; покриває нїма гармонія привабливої, чарівної краси природи, та тихий задушевний голос скрипки, що серед тихої ночі так чарівно, мельодийно лунає з чердака пароплава. Шевченко взагалї любив музику, а скрипку тим паче. І от він слухає вже третю ніч, як на пароходї вільно відпущений з кріпаків розливає чарівні гуки Шопенових мазурок. "Отсїх славянських пісень сердечно-глибоко сумних я нїколи не наслухаюсь, — пише Шевченко 27. серпня: з тієї скрипки, — додає далї поет, — вилїтають стогнання і зливають ся в один стогін протяжний та суворий. Чи скоро-ж сей стогін долетить до твого уха, наш Боже праведний?" — питаєть ся поет.

 

Нові обставини, нове товариство інтеліґентних людий і воля, так впливали на Тараса, що першими днями плавби він не спроможен був нї до чого взяти ся; навіть ретельно не писав кілька день свого журналу. "Усе нове товариство, подорожні люди — пише Тарас в журналї, такі щирі і приязні, прості, що я з радощів не тямлю, що й робити; тільки то назад, то наперед бігаю по чердаку, неначе той школяр, що вирвав ся з школи. Отакий несподїваний, зненацька контраст не дає мінї прийти до себе. Людське поводженнє зо мною здаєть ся мінї чимсь неприродним, неймовірним..."

 

А властиво в поводженню з Тарасом його подорожнїх товаришів не було нїчого незвичайного. Десятилїтнє життє в казармі в пустинї, життє зневоленим жовнїром налило в душу до його такої нелюдської трути, що дїло звичайної уваги і приязни людської здавало ся йому незвичайним чимсь. От з отих підкрислених в горі слів ще раз бачимо, які були відносини до Шевченка на засланню і які умови життя довело ся йому перетерпіти.

 

Сапожников дав Тарасови багацько книжок і нових журналів. Коли перші вражіння нових обставин трохи втихомирили ся, Тарас пильно взяв ся до духових наїдків: взяв ся читати. Кілько то часу він майже нїчого не читав: нова лїтература, нові напрямки, слово, трохи визволене по смерти царя Миколи з цензурної неволї, не доходили до Новопетрівської тюрми. Тим то тепер Шевченко походив на чоловіка, що довгий час голодував, животїючи єдине хлїбом та водою, а тепер після довгого голодання, перед ним стоять смачні наїдки; їдж до схочу.

 

Капітаном на пароходї трапив ся чоловік осьвічений, охочий до лїберальних і артистичних творів письменства, яких у його в портфелї було чимало в запасї. І от з 2-ого дня вересня на "Пожарському" в каютї капітана пішли лїтературні читання. Читають твори Бенедиктова, Салтикова-Щедрина, читають "Полярную Звѣзду" Герцена і там в їй твори повішеного 14. грудня Рилєєва, "Войнаровський", "Наливайко", — все те з минулого історичного життя України... Шевченко впиваєть ся змістом і думками тих творів. В журналї своїм 5. вересня під впливом читаного поет пише: "Гоголе, наш безсмертний Гоголе! Якими радощами радїла-б душа твоя благородна, побачивши навкруги себе таких учеників ґенїяльних [як Салтиков]. Други мої, щирі мої! пишіть, подавайте голос за оту чернь горопашну, за отого смерда безсловесного, зневоленого".

 

¹⁾ "Записки", стор. 100.

²⁾ "Записки", стор. 94–98.

³⁾ "Записки", cтор. 104.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 5, 13.03.1896]

 

[Далї.]

 

Завжди помічаємо ми, скоро стрінеть ся Шевченко чи з осьвіченими людьми, чи з новими звістками часописними, першим дїлом і більш за все займає його питаннє про визволеннє кріпаків. Тодї вся Росия і все її письменство жило тим питаннєм. І скрізь помічаємо ми, що десятилїтня неволя не викоренила у Шевченка благороднїйшого бажання визволення кріпаків з неволї.

 

Але природа надїлила нашого поета не тільки огнем любови до чоловіка, до волї і сьвіту; вона дала йому і огонь ненависти, огонь гнїву і обурення проти неправди, неволї, проти гнобительства і утисків. Проти прихильників кріпацької неволї він так обурював ся, що не спроможен був інколи провадити з ними звичайну бесїду.

 

В дорозї ми й стріваємо саме такий злучай. 9-ого вересня в каюту до капітана зібрало ся подорожнє товариство пити чай. Прийшов і з другого парохода капітан Яків Возницин, дїдич з тверської ґубернїї. Спостерігши з розмови, що Возницин, хоч "і лїберал, а про скасованнє кріпацтва говорить з невтїхою". Тарас не схотїв вже й говорити з ним.

 

Думав був Тарас, пливучи пароходом, малювати образки з красовидів Волги і виготовив на те альбом. "З кожною годиною береги Волги стають більш привабливими, читаємо в "Записках" 29. серпня. Заходив ся був зробити з одного місця нарис. Овва! річ зовсїм неможлива: чердак тремтить і контури берегів швидко переміняють ся. Мушу попрощати ся з колишньою своєю Новопетрівською гадкою змалювати береги Волги". Одначе коли випадала зручна година підчас стоянки пароплаву, Тарас пильновав скористати ту годину і зробити малюнки. Так от він змалював комишинську пристань і правий берег Волги біля Комишина і иньч. Вельми бажав він змалювати нарис з так званої могили Степана Рязина; але й тут не пощастило йому; повз могилу проплили перед сьвітом, коли ще було темно.

 

Почавши з Саратова встають перед Тарасом живі сьвідки того тяжкого мордовання, яке справляли над ним в лиходїйному про його р. 1847.

 

Як вже відаємо, Миколу Костомарова, видержавши цїлий рік в тюремній фортецї, повернули на службу в канцеляриї в Саратові. Тут перебував наш історик аж доки не визволено його коронацийним манїфестом царя Олександра 11–26. серпня 1850 р. На веснї 1857 р. Костомарів поїхав за границю, щоб видихати хоч трохи життє на засланню і осьвітити свій дух духом життя і природи европейської. Підчас проїзду Шевченка, Костомарова в Саратові не було; жила там тільки блага неня його, що переїхала до Саратова зараз, скоро 1848 р. привезено туди її сина.

 

30-ого серпня "Князь Поварський" з'упинив ся біля Саратова. Тарас зараз подав ся до Тетяни Петрівни. "Блага бабуся, читаємо в «Записках», по голосї мене пізнала; але подивившись на мене, стала непевною: чи не помиляєть ся вoнa. Коли-ж запевнила ся, що се більш нїхто, як не я, вона, наче сина рідного, привитала мене радісними поцїлунками та щирими слїзми. До першої години ночи я сидїв у неї. І Господи! чого тільки ми з нею не нагадали! про що ми не балакали! Вона показувала мінї і листи свого Миколи з заграницї і лепісточки фіялок, що він прислав до неї в листї, писаному з Штокгольму 30. мая. Сей день нагадав нам тяжкий день 30. мая 1847-ого року і ми, немов дїти ті, заридали".¹⁾

 

Шевченко списав тодї Тетянї Петрівнї, відомі вже читачам моїм вірші: "Весело сонечко ховалось", вірші писані 19. мая 1847 р., з того приводу, що сидячи в арештї, він побачив з вікна, як неня Костомарова приголомшена лихом, проходила повз вікна і була з скорбот та журби "чорнїйша чорної землї"...²⁾

 

На другий день за пів години до того, як "Князь Пожарський" ладен був відчалювати від Саратова, в капітанську каюту прийшов Петро Чекмаров і привитавшись промовив до Шевченка, що "Марія Григорівна, людина вам невідома, ваша землячка і поклонниця наказала мінї переказати вам її сестрин поцїлунок і привіт з бажаною волею". Чекмаров привитав нашого поета і від "саратовської братії". Тарас "довго себе не тямив від такого несподїваного щастя".³⁾

 

З Саратова вісїм день плили до Симбірська: погода міняла ся, звістно вересень, осїнь і не давала Тарасови малювати. Пливучи повз одиноку голу гору "Царевъ Курганом", куди-б то цар Петро І., плаваючи по Волзї, заходив, Шевченко згадує гору біля села Гудзівки в Звенигородському повітї в Київщинї і каже: "Може й Гудзівську гору який великий пан осьвятив тим, що був на нїй, але земляки мої якісь не вдатні до того, щоб зберегати в своїй памяти отакі вчинки. Либонь чи не домірковали ся мої земляки, що коли цар зійде на отаку от гору, то се вже не дурію і треба сподївати ся, що він зробив се на те, щоб своїм невситимим оком оглянути і, коли він вояка, дак спостерегти, скільки за одним разом можна вбити вірно-підданих; а коли він, крий Боже, аґроном, так ще гірш, найпаче коли трапить ся, що там околиця не родюча. Він тодї "высочайше повелить соизволитъ" зробити її родючою... От тодї й заходять ся потом та кровю хрестян гноїти неродючі солончики (млаки)"...

 

Вабило Тараса зайти в Симбірськ, та подивити ся на памятник російському історіоґрафови Карамзину. Не поталанило: "Пожарський" у вечері вже пристав до Симбірська, та ще як на те-ж: дощ, снїг, люта осїння, болото по колїна. "Другий отсе раз, — пише Тарас в журналї 9-ого вересня, — проїзжаю повз Симбірськ і не таланить мінї побачити памятник. Першим разом мене везли через Симбірськ 1847-ого р. Тодї було не до памятника: тодї мене притьмом треба було на щось в Оренбурзї і фельд'єґер на осьмий день примчав мене туди".

 

13-ого вересня "Пожарський" спинив ся біля Казанї. Тарас вийшовши на берег, пішов до міста і зайшов в унїверситет, щоб розпитати ся, чи не скаже хто, де тепер його київські товариші, кирило-методіївські братчики Андрузьський і Посяда, заслані того-ж таки 1847-oгo р. в Казань, щоб тут кінчили унїверситет? Марна праця! Про своїх союзників він нїчого не довідав ся, а тільки вразив своє серце несподїваною сценою: вийшовши з унїверситетського двору на улицю почув він барабан і побачив натовп людий, що проводив якогось злочинця на кару катованнєм. Поміж людьми, що бігли подивити ся на єго гидку процесию, помітив поет молоденьку дївчину з "катеринкою" і обідранця-хлопця з тамбурином... Поетови "стало не то, щоб сумно, а якось занадто паскудно" і він швидче вернув ся на пароплав.

 

Поміж подорожнїм товариством трапляли ся іменинники. Вже-ж Сапожников не забував справити чи іменини, чи день нарождення і таким чином кілька разів за всю дорогу водою траплялися веселі товариські бенькети. Нарештї ранком о годинї 11-ій вересня 20 дня "Князь Пожарський" приплив і об'якорив ся біля Нижнього Новгороду.⁴⁾.

 

III.

 

День був морозний; сонечко привітливо осьвітило Нижній Новгород і прегарні околицї його. Ясно було і на душі в Шевченка. Він проїхав 2/3 своєї дороги; поперед його вже невелика частина і не такого трудного шляху: 1½ дня до Москви кіньми, а там 1½ дня зелїзницею до Петербурга; виходить, що через 3–4 днї він обійме своїх друзяків щирих Лазаревського і Гулака; поцїлує руку своєї "заступницї сьвятої" ґрафинї Анастасиї Толстої і, головна річ, побачить свою Alm-y Mаter — Академію. Певна річ, що такі ясні надїї сьвітили в Тарасовій душі, коли він вийшов на берег. Перш за все він пішов в ґімназию до Бобржинського, свого земляка і годованця київського унїверситету. Бобржинського не було в господї. Тарас пішов оглядати місто з його Кремлем і з стародавними церквами. Стародавний штиб цїкавив його, яко художника. Оглянувши памятник Пожарському і Минїну, Тарас знайшов, що сей памятник — "копієчний ганебний подарунок від невдячних нащадків. Церкву сьв. Юрія, збудовану ще в XVII. в., він признає красунею, а новий собор йому не подобав ся: "будівля гидка, просто величезна ступа з пятьома короткими товкачами".

 

Не заставши й другим разом Бобржинського в господї, Тарас пішов на кватиру до Сапожникова. Тут зустріла його така несподївана звістка, що знов збентежила йому заспокоєну було трохи душу. Управитель пароходного товариства Микола Брилкин повідав йому, що до його прийшов наказ з полїциї, скоро Шевченко припливе до Нижнього, зараз повідомити про те полїцию.

 

"Хоч я і бував в бувальцях, — читаємо в журналї поета 20. вересня, — а про те отся несподїванка вельми мене збентежила". Що воно за притичина і з якої речі — нїхто нїчого не відав.

 

Перенїсши свій пакунок з пароходу до Брилкина і ждучи, чого там довідаєть ся Брилкин в полїциї, Тарас пішов третим разом до Бобржинського. Щирий земляцький привіт, широкі теплі обійми трохи заспокоїли Тараса. Одначе й на другий день певної звістки ще не було: з якої речі і чи на довго полїция спинила Шевченка, і він, провівши Сапожникова, що поїхав далї до Петербурга, знов охмарив ся смутними думками. "От тобі і Москва, от тобі і Петербург і Єpмітаж і Академія!" — тужить він в "Записках" і не диво, що з наболїлого серця його вириваєть ся "проклін корпусним і иньчим командирам, безкарним мучителям"...

 

Зараз побачимо, що така жорстка фраза буде доволї мягкою, коли зрозуміємо, що через канцелярську дурницю поет трохи знов не попав в хурдиґу і все таки мусїв трохи не пів року перебути в Нижньому Новгородї.

 

Амнестия дарована Шевченкови царем Олександром II. в квітнї 1857 р., не була повною. Шевченка велено визволити з військової служби, але заборонено приїздити йому до обох столиць — до Петербурга і до Москви; не дозволено їхати на Україну і велено перебувати в Оренбурзї. Пpo се Оренбурзький ґенерал-ґубернатор ґраф Перовський повідомив 28. мая 1857 р. [день в день через 10 лїт після конфірмациї Шевченка] начальника 23 пішої дівізиї, [до неї належала залога Новопетрівської фортецї]. Від начальника дівізиї такий приказ пішов до начальника 1-ого батальону в Уральск. Цїлий місяць треба було на те, щоб командир батальону післав відповідний приказ своїм підручним в Новопетрівське. Тодї саме, коли командир 1-ого батальону Львов робив огляд Новопетрівської залоги і муштровав Шевченка прилюдно, у його в канцелярій в Уральську лежав вже приказ про амнестию і тодї то, се-б то 26. червня, помічник його підполковник Михальський написав приказ до ротного командира капітана Косарева, що заслані в Новопетрівську залогу жовнїри Хрибчинський, Ольшевський, Фіялковський, Доморацький [все Поляки] і Тарас Шевченко по царському приказу визволені з військової служби; тим то Михальський наказав Косареву, вирядити їх в Уральськ почтовим човном через Гурєв-город.

 

Як бачимо, дак в приказї Михальського нїже єдиного слова нема про те, що Шевченкови заборонено їхати в столицї і на Україну. Чому про се не написав Михальський, трудно вгадати. Чи тому, що гадав, що те обмежованнє треба було таїти і повідати сього Шевченкови тодї тільки, коли він прибуде в Уральськ? Вже-ж він був певен, що наказ його буде справлений сьвято, слово в слово і Шевченко невідмінно прибуде до Уральська. А може се просто була писарська помилка — хто його вгадає. Новопетрівський комендант Іраклий Усков в листї до Шевченка 7. сїчня 1858 р. між иньчим про отой приказ Михальського висловився так: "Ото... Михальський написав галиматнї [нїсенїтницї] про ваше визволеннє з війська"...

 

Іраклий Олександрович Усков був чоловік добряга і сердечно спочував Тарасови. З приказу Михальського він бачив, що жадного обмежовання Шевченкови не прописано; значить: до Уральська його кличуть єдине на те, щоб видати йому "указъ объ отставкѣ"; але-ж "указъ" можна і переслати: а плентати ся Шевченкови за тисячу верстов — щоб взяти той "указъ", се-ж буде нове мордованнє Шевченкови. Міркуючи так гуманно і льоґічно, майор Усков згодив ся, щоб Шевченко не ходив до Уральська і видав йому проїздний білєт до Петербурга, а до командира батальону написав, що коли Шевченка кликали до Уральська на те, щоб видати йому гроші на дорогу, дак Шевченко відцурав ся тих гроший; коли-ж його кликано на те, щоб видати йому "указъ объ отставкѣ", дак Шевченко прохав переслати йому той "указъ" через Академию художеств в Петербург, де він жити ме".

 

¹⁾ "Записки", стор. 108.

²⁾ "Русская Старина", март, 1880 р., стор. 601.

³⁾ "Записки", стор. 109.

⁴⁾ "Записки", стор. 123.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 6, 27.03.1896]

 

[Далї.]

 

Здавало ся усе гаразд. Тимчасом 23-ого серпня прийшла з Уральска звістка до Ускова про ті обмежовання, які в амнестиї постановлено задля Шевченка! Усков спостеріг, що вскочив в халепу. Властиво кажучи жадної помилки він не вчинив; але-ж войсько, формалїстика та дисциплїна вимагали, щоб Косарев вирядив Шевченка до Уральска, ретельно справляючи наказ свого начальника. Отсе раз; а друге — ще гірш: Усков дав Шевченкови в білєтї дозвіл їхати туди саме, куди їздити Тарасови дар заборонив!

 

Усков переполошив ся і ту-ж мить післав в Астраханя наказ до свого ад'ютанта Бурцова, щоб він, коли Шевченко ще в Астраханї, спинив його, відібрав проїздний білєт і вирядив до Уральска. А коли Шевченка в Астраханї вже нема, дак зараз відіслати до полїциї в Нижнїй Новгород, в Москву і Петербург прохання його, Ускова, щоб зараз спинити Шевченка, скоро він туди приїде.

 

На превелике щастє тодї, коли Усков писав своє посланїє до Бурцова — Шевченка не було вже в Астраханї. Але якої знов лихої долї зазнав би наш горопаха, коли-б був посидїв в Астраханї ще з тиждень? Мусїв би безапеляційно знов перепливати через Каспійське море і подорожувати до Уральска, а далї й до Оренбурга і там сидїти знов в "широкій" тюрмі. Мабуть лиха доля на сей раз заспала, а добра тим часом посприяла Тарасови.

 

Бурцов одержав папери від Ускова 29. серпня, коли "Князь Пожарський" з Шевченком підпливав вже до Саратова. Довідавшись, що Шевченка нема вже в Астраханї, Бурцов післав по адресї проханнє Ускова і, певна річ, додав і від себе звістку Нижегородській полїциї, що Шевченко пливе на "Князї Пожарському". Ся звістка попередила Шевченка, прийшла до Нижнього Новгороду ранїйш нїж приплив "Князь Пожарський". І от полїция повинна була відібрати у Шевченка білєт і самого його повернути до Уральска!¹⁾

 

"Що-ж його тепер дїяти з такою пригодою?" — журив ся Тарас. Нові приятелї його Брилкин, Овсянников і Кашкин порадили "занедужати". Тарас і сам згодив ся "що не гріх буде лицемирством обігнати підлість". А остання вразила його так, що коли-б не отся порада добрих людий, так, каже він,²⁾ "довело ся-б мінї тепер сидїти за ґратками і дожидати "указа объ отставкѣ", або просто кинути ся в обійми красунї Волги. Здаєть ся останнє чи не було-б лекше".

 

Полїцмайстром в Нижньому Новгородї був тодї ґвардиї полковник Лана, а помічником у його Кудлай; люди осьвічені. Вони розуміли, що вимаганнє — повернути Шевченка до Уральска, було-б нелюдським мордованнєм чоловіка і так вже доволї вимученого і що тут опріч нїкчемного формалїзму — нема про що й говорити. До того-ж і ґубернатором тодї у Нижньому був чоловік трохи лїберальний, Муравєв [не той що потім вішав людий у Вильнї]. Нарештї і час тодї був в Poсиї — добрий: над нею витав дух оновлення і, здавало ся, над нею сходить сонце волї і правди.

 

Тим то полїция не турбовала Шевченка. 1-ого жовтня Лана з лїкарем Гартвіґом завитали до його і списали протокол, що поет слабує на якийсь довгий недуг. Тарас став певним, що подорож його до Оренбурга річ непевна тепер.³⁾

 

Ґубернатор Муравєв, давши Шевченкови дозвіл перебувати "до одужання" в Нижньому Новгородї, післав в Оренбург лїкарське сьвідоцтво Гартвіґа. А сам Шевченко за порадою добрих приятелїв, а більш за все ґрафинї Толстой післав просьби: в Оренбург — до нового ґенерал-ґубернатора Катенїна, щоб не вимагали від його приїзду в Оренбург і в Уральск за "указомъ"; а в Петербург до ґрафа Федора Толстого, щоб виклопотав йому дозвіл хоч на два роки приїхати до столицї, щоб ще повчити ся в Академії.

 

Уся отся нова переписка неминуче мусїла задляти ся, вже через те єдине, що зелїзницї тодї з Нижнього Новгороду ще не було, а почта ходила собі повагом. Але хоч би як не задляла ся відповідь з Оренбурга і з Петербурга, мусїв поет сидїти в Нижньому Новгородї і "хоронити" доки не прийде та, чи иньча відповідь. Надїї більш було на добру відповідь.

 

IV.

 

І відповіди тієї мусїв ждати Шевченко трохи що не цїлого пів року. Не можна сказати, щоб за сей час життя його в Нижньому Новгородї трапляли ся які незвичайні пригоди, що-б видавали ся лихою, чи доброю стороною: до таких можна хіба зареєструвати невдатне сватаннє його до Піунової, та приїзд до Н. Новгороду його великого друзяки артиста Михайла Щепкина.

 

Звістно і без таких надзвичайних випадків життє поета не йшло рівною ходою, як воно йде у людий звичайних; повно у йому переходів, перемін в становищі духа, повно енерґії, як завжди буває з такими як Тарас великими і глибоко перенятливими людьми. Прокидало ся те фактами дрібними, але прокидало ся під барвою властивою тільки людям видатнїйшим. Жадного дрібного вчинку в життю Шевченка не треба й не годить ся нехтовати. Тим то ми й переглянемо життє його в Нижньому Новгородї день скрізь день.

 

На знаємости в Нижньому Новгородї з людьми інтелїґентними Тарасови недостачі не було. Нижегородцї щиросердо і гостинно витали його і ми й тепер вважаємо за обовязок висловити сердечну подяку Українцїв Нижегородцям за привітну гостинність до нашого поета. Ледві чи була в Нижньому Новгородї така осьвічена господа, щоб двері її не були на встеж відчинені задля віщого кобзаря України. Не тільки люди звичайні, але й люди видатнїйші, аристократи, богатирі, князї, починаючи з губерського маршалка вважали за честь і шанобу для себе знаємість з тим, кого три місяцї назад капітан Косарев велїв муштровати прилюдно на пляцу по кілька годин що дня.

 

Опріч Брилкина, Овсянникова і Шрейдерса, яким Шевченко і які Шевченкови стали людьми своїми близькими, між знаємими Тараса в Н. Новгородї бачимо князїв Голицина і Трубецького; ґенералів Ваймарна і Фрайлїха; начальницю дївочого інститута ґенеральшу Дорохову; бачимо відомого критика музичного Улибашева і иньч. і иньч. Ми й тепер радїємо читаючи звістки, як сердечно витали в Нижньому Новгородї нашого поета.

 

Бачимо, одно слово, що життє Тараса пішло не згірш і з боку околишнього нї що не нагадувало йому, що він все таки сидить на припонї, під доглядом полїциї.

 

З свого перебування в Ниж. Новгородї Шевченко пильнує скористовати ся перш за все задля свого духа і свого олівця художницького. Перебуваючи на засланню він майже зовсїм не мав хлїба духового. В листї 12 листопада р. 1857. до ґрафинї Толстої він щиро признаєть ся, як він з'убожів на хлїб духовий: "Мінї, — пише він, — неминуче треба було якоїсь зупинки між Північною Пальмирою і степом кирґизським; інакше я прибув би до вас сущим Кирґизом. Впродовж 10 лїт я, опріч «Русского Инвалида» нїчого не читав. От ви і гадайте собі яким темним чудаком прибув би в товариство людий осьвічених! Тепер книжок у мене сила. Я читаю запоєм і раюю читаючи".

 

Книжок дїйсне не браковало. Опріч звичайної преси російської того часу, опріч книжок українських, що поприсилали до його з столицї Кулїш, Лазаревський і иньч. приятелї, він добував ще росийські книжки, видані за границею. У Англичанина Ґранда роздобув він видану Герценом в Льондонї "Полярную Звѣзду" р. 1856. "Намальовані на обкладцї її портрети наших апостолів-мучеників [повішених за 14. грудня] вразили мене, — пише Тарас 3. грудня, — так тяжко, так скорботно, що я не спроможу ся відпочити від сего темрового вплину. Як би то добре було, коли-б хто на спомин отсїєї скорботної подїї видав медалю. З одного боку вибити-б портрети отсїх велико-мучеників тай підписати «перші росийські благовістники волї», а з другого боку патрет «Неудобозабываемого Тормази», під ним підписати: «не перший російський катюга коронований»".⁴⁾

 

Кладучи поклони перед подїєю 14. грудня р. 1825, глибоко шануючи дїячів її, так званих "декабристів", Тарас стосуєть ся одначе до них небезкритично. В "Записках" його читаємо про декого з декабристів от які замітки: "У Якобі стрівав ся і благоговійно спізнав ся з декабристою Іваном Анненковим, що вертає з Сибіру [по амнестиї 26. серпня]. Сивий, благий і величавий засланець. В бесїдї його нема й тїни озьвірення на своїх жорстоких суддїв, навіть добродушно кепкує з фаворитів коронованого фельдфебля з Чернишова і з Левшина, що був головою верховного суду [над декабристами]. Благоговію перед Тобою один з наших первозванних апостолів".⁵⁾ Але трапила ся другим разом нагода записати де що з життя другого декабриста. Тарас стрів нешлюбну доню одного з декабристів "дївчину на предиво гарну, любу і шпарку", і каже: "Туга бере мене, коли я бачу таких [нешлюбних] дїтий. Нїкому, тим паче заступникови волї людської, я не прощаю такої незалежности неморальної; вона спутує таких горопашних дїтий. Нехай вже який небудь гультай-гусарин, або дїдич-собачник! Таким можна вибачити, але декабриста, що понїс свого хреста в пустиню Сибіру во імя людської волї, тому не можна вибачити такої незалежности. Коли він не спроможен був стати висше звичайного чоловіка, дак не повинен був принижати себе перед людьми звичайними".⁶⁾ Другим разом з приводу того-ж таки декабриста, Шевченко записує про його такі звістки: "Він — батько Нїни, займає в Москві якусь значну посаду, а мати проста Якутка, живе в Ялуторовску. Він одружив ся з богатиркою, вдовою К. властиво на те-б то, щоб добре виховати свою Нїночку... гидкий батько".⁷⁾

 

Радїє Тарас почувши від Варенцова, приятеля Костомарова, що в Москві поміж молодїжю ходить лист Костомарова до царя, лист повний правди і взагалї розумнїйший і ширший нїж лист до царя від Герцена. Лист Костомарів написав з Льондону. Коли се правда, — додає Тарас, — так запевне можна сказати, що Микола Іванович "сопричтен" до собору наших закордонних апостолів. Благослови його Господи, на отсему великому шляху."⁸⁾

 

¹⁾ "Русская Cтapина", Май, 1891 р.

²⁾ "Записки", 124.

³⁾ "Записки", стор. 128.

⁴⁾ "Записки" стор. 141.

⁵⁾ ibid. стор. 136.

⁶⁾ ibid стор. 142.

⁷⁾ ibid. стор. 144.

⁸⁾ ibid. стор. 135.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 7, 13.04.1896]

 

[Далї]

 

Кулїш, надруковавши "Оповідання" Марка Вовчка, а далї i ІІ-ий том "Записокъ о Южной Руси", переслав їх до Шевченка. "Посилаю Тобі, брате Тарасе, "Оповідання" Вовчка. Бач, які дива творять ся: уже й каміння починає вопіяти! Де-ж пак не диво, що Московка преобразилась в Українку, та такі повісти удрала, що хоч би й тобі, мій друже, так прийшлось би в міру. Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, бо ти у нас Голова на всю Україну. Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналї [«Русская Бесѣда»] що небудь твоє напечатати. Не квап ся на сеє, мій голубе, до якого часу. Одно, що треба тобі спростовати дорогу до столицї, а друге — треба тепер з великою увагою роздивляти ся, що напечатати, а що й придержати. Слава твоя писательська тепер на зенитї; то вже треба оглашати себе голоснїйшим дїлом, а не аби-яким. Після року 1847-ого ждуть від тебе земляки річий великих, а після вже й малими до їх обізвеш ся. От як би Ти Гуса згадав, або на ново скомпонував. Ми знаємо тільки початок:

 

«Кругом тїснота і неволя,

Народ закований мовчить,

А на апостольськім престолї

Чернець годований сидить...»

 

У 4-ій книжцї «Р. Бесѣды» єсть дещо про Гуса, прочитай тай виведи свою красну мову про його. Коли є у тебе гарні вірші і без Гуса, дак пришли перше мінї їх на перегляд, щоб пішло воно з моєї руки, як «Наймичка», котрої, сам бачиш, я не зіпсовав. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписати, що вона внушила. Нехай не виходить між люди розхистаною і простоволосою циганкою, а явить ся гарною дївчиною, отецькою дочкою, щоб з дочки знати було й батька".¹⁾

 

Шевченко тодї ще не відав, що псевдонїмом "Вовчка" підписуєть ся жінка Опанаса Марковича — Маруся; про се він довідав ся тільки 8. грудня і бажав до неї написати і подяковати "за ті радощі, яких надає її книжка натхнена".

 

Другий том "Записокъ о Южной Руси" дуже сподобав ся Тарасови. Дякуючи Кулїшеви за його, він в листї 5/17 грудня пише: "Спасибіг тобі за «Наймичку». Чи не знайдеш там у панночки-хуторяночки в альбомі і мого Івана Гуса? Добре-б було, як знайшов; а то шкода буде, як пропаде. Що за дивний чоловяга Л. Жемчужников! Поцїлуй його за мене, як побачиш. Ще ось що: як би мінї хотїлося, щоб ти свої «Записки о Южной Руси» зробив періодичним виданнєм, от як журнали. Нам з тобою треба добре поговорити об сїм сьвятім дїлї..."²⁾

 

Тут саме до речі треба сказати дещо про поему "Наймичка", тим паче, що один з наших письменників Франко, змагаєть ся, що сю поему Шевченко написав після повісти "Наймичка", написаної мовою велико-руською. Річ відома, що Шевченко манускрипти своїх творів зіставляв у ріжних своїх приятелїв. Останнїм разом перед арештом, їздячи по Чернигівщинї в лютому і березїлї р. 1847, він збирав свої манускрипти, гадаючи улаштовати що можна задля печати. Виїздячи від Андрія Лизогуба з Седнева, Тарас лишив у його чимало своїх ще недрукованих творів; між ними була і українська поема "Наймичка". Коли Лизогуб довідав ся, що Шевченка арештовали, йому зовсїм натурально можна було сподївати ся, що і його не мине ревізия. Тим то він, замість того, щоб палити Шевченкові твори, як се иньчі люди зробили, заховав їх десь в стріху і там в доброму спряту берегли ся вони. Без сего, певна річ, Україна не побачила-б нї "Наймички", нї "Стодолї", нї "Псалмів Давидових", нї чимало иньчого. Коли Кулїша визволено з неволї, брат його жінки, Білозерський, поїхав в Седнїв, забрав у Лизогуба Шевченкові твори і через Л.М. Жемчужникова переслав їх до Кулїша в Петербург. Кулїш тодї саме лаштовав свій ІІ-ий том "Записокъ" і туди завів і "Наймичку". Але тодї саме, се-б то з початком р. 1857, йшла робота ґрафа Ф.П. Толстого про амнестию задля Шевченка. Кулїш добре відав, що "Наймичку" написав нїхто як Шевченко і написав її, як каже він в листї 18. липня 1845 р. "ще до свого москалювання"; але тямив і те, що під той час незручно було виводити в печатї наймення Шевченка, яко українського письменника, тим то він і надруковав "Наймичку" без авторового наймення; кажучи в передмові, що поему списав з альбома у однїєї української панночки. Тепер знаємо вже, що та "хуторянка" був Андрій Лизогуб.

 

Того-ж таки часу Кулїш надруковав в Петербурзї свою "Граматку". Варенцов, вернувшись 10. грудня з Петербурга, привіз Тарасови з Москви від Осипа Бодянського нову книжку його "О времени происхожденія славянскихъ письменъ", а від Кулїша "Граматку". Тарасови подобалася остання; він каже,³⁾ що вона "скомпонована гарно, розумно і благородно; що се перший вільний промінь того сьвіту, що може зазирнути до здавленої панами голови невольників". Про отсю "Граматку" і Костомарів писав до Тараса, що "вона порадовала його, та не так вона сама, як думка писати для народу. Приходить час проснути ся нашому люду і розумом працювати. Треба, щоб по селам учити дїтвору по нашому, а на те треба того, з чого учити ся. Мінї здаєть ся, що погляд Кулїшів не годить ся до букварів: народу треба тепер не лагоминків, а твердої тверезої страви. Тепер нам треба граматики своєї мови, короткої істориї натуральної, короткої ґеоґрафії та космоґрафії; книжки про закони, на скільки вони потрібні для народа".⁴⁾

 

Тут варто до слова сказати, що погляди на осьвіту народньої мови, погляди на потреби і зміст підручників, — взагалї погляди на потребу осьвіти реальної зійшли ся однаковісенько, наших старійших братів-письменників і наші, се-б то молодих тодї ще парубків. В сїй справі погляди "батьків і дїтий" нї в чому у нас не відріжняли ся.

 

Та система осьвіти, про яку Костомарів писав до Тараса, пановала но недїльних школах на Українї, принаймні в Полтаві ми і без книжок учили дїтвору по українськи тому, про що пише наш історик. Небавом і книжечки такі були скомпоновані. Я подав до цензури власні рукописи ґеоґрафії, істориї і про закони, потрібні селянам в життю щоденному. Нїчого того цензура не вернула, опріч аритметики та прописів.

 

Кулїш, як відомо, не гадав обмежовати ся "Граматкою"; він писав до Тараса, щоб поробив малюнки до історичних дум наших і до своїх лїпших віршів, а "ми виріжемо ті малюнки на дереві, напечатаємо фарбами трошки лучче від лубочних московських і продавати мемо по 2–4 шаги [1–2 копійки] і будуть вони продавати ся по всїх ярмарках і налїплювати ся у кожній хатї, замість московсько-суздальського плюгавства... Я й сам би понамалювував, та у мене ті обриси не будуть такі характеристичні, як у тебе. Ти як не поведеш пером, то все воно закарлючеть ся по художницьки..."⁵⁾

 

¹⁾ Чалий: "Жизнь и произведенія Шевченка".

²⁾ "Записки", стор. 174.

³⁾ "Записки", стор. 150.

⁴⁾ Чалий, стор. 116.

⁵⁾ Чалий, стор. 122.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 8, 27.04.1896]

 

[Далї]

 

V.

 

Доки стояла така погода, що можна було на дворі малювати, Тарас Григорович пильновав яко мога більш змалювати видів з нижегородских будівель переважно з церков. Трапляло ся йому інде в церкві зустріти занадто чудні образи; на пр. в церкі сьв. Георгія він аж вжахнув ся побачивши образ якогось незугарного "чудовища", намальованого на круглій дошцї, завбільшки в 3 аршини. "Спершу [записано у його в журналї 27. жовтня] я подумав, що се індийський Ману або Вешад заблудили ся до християнського храму, щоб поласовати оливою та ладаном. Аж ось війшла в церкву молодиця розкішно прибрана, тричи перехрестила ся і поклонила ся перед тим чудовищем... Безглузде ідолопоклонство! — додає поет: — де-ж християни, де християнки? де безплотна ідея чистоти-добра? У мене не хватало духу перехрестити ся. Я вийшов на улицю: на темному фонї широкого лугу я побачив, як ґрациозно вєть ся красуня Волга; зітхнув і перехрестив ся".

 

Цїкаво-б довідати ся, де подїли ся усї оті малюнки, що поробив Шевченко підчас своєї подорожі? Чи не можна-б їх яко власність цїлої України позбирати до громадського музея?

 

Небавом погода перемінила ся; на дворі годї було малювати. Перші днї під негодь Тарас сидить було в хатї та "запоєм" читає; але вже 6. листопада почув він, що в хатї сидїти нудно; почув, що його тягне на улицю.

 

"Звідкіль взяла ся у мене отся дурна вподоба до улицї?" — питає він сам себе і цїлком справедливо дає зовсїм натуральну відповідь: "Після десятилїтнього посту, я прожогом кинув ся до книжок; об'їв ся і тепер хорую на нестравність. Иньчі причини такого томливого, неморального бездїлля я не відаю. Малювати — нїчого путящого не зможу, не придумаю, тай кватира на те невідповіда. Малювати-б патрети за гроші, так нї з кого; а працювати на дурничку — нїяково".

 

Гроший, значить і заробітку Тарасови дїйсне треба було. Виїхав він з Новопетрівського майже без гроший і без одежі; сподївав ся придбати одежу в Москві; але-ж до Москви не доїхав; приятелї не встигли ще вислати йому гроший, а одежу треба було справити.

 

Дехто з нижегородських приятелїв його спостеріг його трудне становище. І от починають то сей, то той прохати його змалювати патрет. Перший патрет за гроші, за 24 карб., він змалював з першої красунї у Нижньому Новгородї з Т.М. Попової. Таку плату він уважав щедрою. Небавом 1. листопада він малює патрет з Дорохової і з її годованки Нїни Пущинівни, далї патрет Якобі, з жінки Варенцова і з сина їх; нарешті приятелї його Шрейдерс, Кандинський і Фрейлїх прохали змалювати їх патрети і дали Тарасови гроші з гори. Отут з тими грішми склала ся траґі-комічна пригода. "Взявши гроші і добре помогоричивши, пішов я, — пише Тарас 26. листопада, — до чарівної сем'ї m-nie Гільде і тут у мене украдено ті гроші 125 карб.".

 

Звістно, гроші пропали. Та не так ще була шкода гроший, коли-б разом з тим не склала ся друга пригода. Тієї ночі переїздив через Н. Новгород друзяка Тарасів Федір Лазаревський. Він скрізь шукав Тараса і не знайшовши, лишив йому картку "яко страшенний докір совісти". Другого дня хотів не хотів, а мусів він обідати у Даля, до котрого теж заїздив Лазаревський. У Даля мусів "висловити брехню ляконїчну, що тієї лиходійної ночі їздив ради розваги з Брилкиним в Балахну" [повітове місто].

 

Комічно трохи склали ся і відносини Шевченка до відомого російського письменника Даля. З Далем Тарас був знаємий, ще як перебував в академії, але ніколи до Даля не надило Тарасового серця. Зупинившись в Н. Новгороді, Шевченко хоч і відав що тут живе і Даль, але не хотів оновляти знаємости з ним. Але коли ґрафиня Толстая порадила те вчинити, Тарас мусїв піти до Даля... 17 листопада він зробив Далеви візиту. Даль повитав його щиро і прохав заходити до його яко до старого приятеля. Перегодом вже 17. грудня він зайшов вже в вечер до Даля.¹⁾ Несподівано в розмові зачепили Давидові Псалми. Даль помітив, що наш поет не байдужий до стародавньої поезиї і спитав у його, чи він читав Апокалїпсіс? — "Читав, — каже поет, — та нїчого не зрозумів". Тодї Даль дав йому власний переклад і коментарі Апокалїпсіса, просячи перечитати і повідати свою думку.

 

"Не по душі мінї, — признаєть ся Тарас, — остання умова; без неї можна-б не читавши подяковати; а тепереньки треба читати. А читаючи Апокалїпсіс на мові церковно-словяньскій, приходить думка, що апостол писав його задля своїх неофітів. А може його кермовала і мета материяльна, щоб дозорцї його подумали, що старий збожеволїв і верзе нїсенїтницю і тодї може швидче визволять його з заслання. З якої-ж речі Даль перекладав і товкмачив отсю нїсенїтницю? І з якою думкою дав мінї перечитати свій убогий твір? Яку-ж думку свою я висловлю йому? Ради ввічливости мушу брехати"...

 

Коли трапляв ся у Шевченка вільний час, він не марновав його аби як. Вдовольняючи звичайну і властиву чоловікови потребу розваги між людьми, в товаристві знаємих, Шевченко не забував працювати і коло власних творів.

 

Ще під кінець жовтня взяв ся він переглянути своє оповіданнє "Матроз", що написав мовою російською р. 1856 в Новопетрівському. Першу частину оповідання він відіслав ще з Новопетрівського до Лазаревського, щоб дав до якого журнала друковати. Другу частину переписав йому теж в Новопетрівському прапорщик Нечаєв "один з лїпших кадетів Непроєвського оренбурзького корпусу". Перечитуючи оповіданнє, автор спостеріг велику силу граматичних помилок і помітив, що треба перемінити назву: "Нехай буде не "Матросъ", а "Прогулка съ пользою и не безъ морали".

 

Переглянувши оповіданнє, Тарас вдаєть ся до Кулїша, щоб поклопотав ся надрукувати і се оповіданнє і відіслані ще ранїйш "Княгиню" і "Варнака". Кулїш на те відповідає йому: "Пpo московські твої повісти скажу, що зневажиш ти їми себе перед сьвітом, та й більш нїчого. Як би у мене гроші були, я купив би їх усї у тебе разом, та й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може ти мінї віри не піймеш; може скажеш, що я московщини не люблю, дак тим і ганю, так от же тобі: нї одна редакция журнальна не схотїла їх друковати. Тут не одного талану треба. Прочитуючи твої московські повісти, земляки твої кивають головами, а Москалї відкидають геть; а вірші твої рідні, так Москалї шанують, а земляки наче псалтир той промовляють."²⁾

 

Тарас вважав лїтературний суд Кулїша, хоча й правдивим, але занадто строгим; "за те ти, коли хочеш зберегти з ним добрі відносини, нїколи не говори йому правди" — писав Тарас про Кулїша.³⁾

 

Дїйсне усї Шевченкові твори писані мовою великоруською, не досягають тієї краси високої і лїтературно-художньої ваги, як його твори мовою українською. Головну причину тому висловив лїпше за всїх Костомарів; він зовнї справедливо говорить, що в творах Шевченка, писаних мовою росийською сьвітять ся ознаки великого таланту, вірність характерів, глибина і благородство думок і почуття і богатенько образів; але вони не обробленї.⁴⁾ І дійсне, опріч "Наймички", писані вони немов прихватком. Інакше й не могло бути: усї вони писані на засланню, під доглядом, а иньчі писані нишком, ще тодї, коли йому і по росийськи не дозволено було нїчого писати, опріч листів.

 

Але властиво не в одному тільки сему була причина того, що редакциї росийських журналів не друкували Шевченкових творів, писаних мовою росийською. Коли Тарас не згодив ся з Кулїшевою думкою і вдав ся до благого дїдуся Сергія Аксакова, щоб поклопотав ся про надрукованнє його "Княгинї" і "Матроса" дак і Аксаков не радив його друковати, кажучи,⁵⁾ що твори ті "без порівнання низше вашого [Тарасового] величезного таланту віршотворного. Ви лїрик, елєґіст; гумор ваш невеселий. Правда, де річ іде про природу, де дїло доходить до живописї, там у вас усе прекрасно. Але се все викупляє вади в цїлому оповіданню [«Княгиня»]. Я не опасую ся сказати вам голу правду. Я тієї думки, що такому таланту, як ваш, можна сьміливо говорити правду, не боячись образити людське самолюбство. Богатій людині несоромно обути дїряві чоботи. Маючи перед себе такий сяєвний обшир, де ви повний господар, ви не образитесь, коли вам скажуть, що ви не зугарні перейти по якій-будь степовій стежечцї".

 

Опріч отсїх причин, на мою думку були ще иньчі. Зміст Шевченкових оповідань не вдовольняв тій "злобі дня", яка пановала тодї по росийській журналїстицї. Вона жила тодї і повинна була жити пекучими сучасними потребами життя людий, що прокинули ся на благовість до оновлення зневоленого і темного царства. В Шевченкових оповіданнях сего не було і не могло бути, через те, що вони писали ся під доглядом. "Костомарів знов справедливо помітив, що коли-б Шевченкова «Наймичка» росийська була надрукована ранїйш його «Наймички» української, так публіка привитала-б її яко твір незвичайний".⁶⁾

 

Перечитавши "Матроса", Шевченко перегодом почув в собі знов "божественний глагол" рідної музи української. 5, 6 і 7 грудня р. 1857 він пише нову поему мовою українською з життя перших христіян. То була поема "Неофіти". Він присьвятив її Щепкину і вельми бажав перечитати йому її і послухати його приязну і певну думку про неї.⁷⁾ Небавом приятель його Овсянников їхав в Петербург. Через його він переслав "Неофітів" до Кулїша, пишучи в листї, що "поема добре не викінчена" і прохав переписати і переслати її до Щепкина.

 

Кулїшеві здало ся, що Шевченко хоче не бавлячись друковати поему. Він відраджує авторови і пише: "Неофіти" гарна штука, та не для друку. Не годить ся доброму синови нагадувати про дїла його батька, ждучи від сина, якого небудь добра. Він же у нас тепер первий чоловік. Як би не він, то й дихнути-б нам не дали. А воля кріпаків, теж його діла. Найблизші тепер до його люди писателі, а не пани пузаті. Дак не тільки "Неофітів" друковати рано, але позволь міні не посилати їх і до Щепкина, бо він з ними у люди носити меть ся і піде про тебе така чутка, що притьмом не треба тебе пускати в столицю".

 

"Та який там нечистий тобі казав, — відписує Кулїшеви Шевченко 26 сїчня, — що я приготовив «Неофітів» задля друку? і гадки і думки у мене не було. Я послав тобі прочитати, щоб ти бачив, що я не сиджу склавши руки. І старий Щепкин не такий, щоб возив ся з ними по Москві наче з торбою. Ти оддай їх гарненько переписати і пошли старому, бо він знає вже, що «Неофіти» в твоїх руках".

 

Як бачимо дак Кулїшева обережність переходила за межі потреби! Річ відома, що "Неофітів" надруковано в "Основі" зараз по смерти Шевченка і надруковано вже в той час, коли хмара реакциї на обрію царювання Олександра II, почала вже виразно виступати. Очевидно, що Кулїш починав вже хоровати на той недуг "обережности більш нїж вимагає того уряд", який, на наше безталаннє, зробив ся паном нашого часу.

 

Гадав собі Тарас, скінчивши "Неофітів" написати ще поему "Сатрап і Дервіш", але так ся думка і не перейшла в дїло, хоча поет почував, що його вельми тягне до написаня її. 13. грудня він записує: "Сьогодня беру ся за «Сатрапа і Дервіша». Як дасть Біг успішно скінчити, присьвячу її щедрим, честним і благородним землякам моїм". [Не буде помилки гадати, що під тими земляками Шевченко розумів Михайла Лазаревського і Л. Жемчужникова, бо від останнього Лазаревський одержав і того самого 13. грудня прийшла від його про се звістка до Тараса, 175 руб., зібраних для поета невідомо ким]. "Хочеть ся мінї, — читаємо далї, написати «Сатрапа» епопеєю. Ся форма зовсїм нова для мене. Не відаю, як я з нею поладжу".⁸⁾

 

Коли додамо ще, що 9. лютого 1858 Шевченко написав вірші: "Доля", "Муза" і "Слава", то отсе буде і все те, що нового віршованого написав він підчас свого перебування в Нижньому Новгородї.

 

За те він чимало працював над старими своїми творами, над тими саме, що він називає "Невольницькою поезиєю". Про се річ трохи згодя.

 

¹⁾ "Записки" стор. 152.

²⁾ Чалий, стор. 118.

³⁾ ibid. стор. 121.

⁴⁾ "Русская Старина", март, 1880 р., стор. 607–616.

⁵⁾ Чалий, стор. 119.

⁶⁾ "Русская Старина", март, 1880 р, стор. 607–610.

⁷⁾ "Записки", стор. 150.

⁸⁾ "Записки", стор. 152.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 9, 13.05.1896]

 

[Далї.]

 

VI.

 

Ми вже відаємо, що Шевченко дуже любив театр і музику. Знаємо, що ще коли жив у Ширяєва, а тим паче коли сприятелив ся з Брюловим, він часто ходив до театру і на концерти. Опинившись на засланню він десять років не був нї в театрі, нї на концертах; не чув нї драми, нї опери, нї взагалї музики, не зазнав жадної людської громадської розваги без казарменно-військового характеру. Задля кожної більш-менш осьвіченої людини, тим наче задля художника-поета, такий "піст" вельми тяжкий.

 

І коли у Шевченка прокинуло ся в Нижньому Новгородї бажаннє задовольнити отсю людську потребу громадськими та товариськими розвагами, до яких він звик за молоду в Петербурзї, то се було цїлком натурально.

 

Одначе в Нижньому Новгородї не геть-то багацько було такої розваги. Був добрий будинок театральний; але сталої трупи не було. Приїздила вона тільки на ярмарок та інколи зимою, коли трапляли ся "вибори", або який иньчий з'їзд шляхти.

 

Зимою р. 1887 мусїла зібрати ся до ґубернського міста шляхта на пораду по приказу царя "про скасованнє кріпацтва". Трупа прибула заздалегідь до cero з'їзду і розпочала спектаклї 1. жовтня драмою Потєхіна "Судъ людской не Божій". Шевченко, натурально, ходив на спектаклї доволї часто, хоча нї гра акторів, нї репертуар не задовольняли його. Драму Потєхіна він справедливо признає "ка-зна-чим". Сподобала ся йому тільки оркестра: вона добре грала Моцартову увертуру з "Дон-Жуана". Другим разом він був в театрі 5. жовтня і каже, що "вперше бачив драму Коцебуе «Сынъ Любви». Головну ролю грала артистка московського театру Василєва, грала натурально, благородно, а всї останнї по партацьки".¹⁾ За тиждень він знов в театрі і помітив, що "молоденька акторка Піунова грала натурально, ґраціозно. Легенька, жартовлива роля пристала їй і до лиця і до віку". Молодість і сьвіжість Піунової звернули на себе Тарасову увагу, до того-ж і цїлий спектакль випав добре. Виходячи з театру, він нехотя згадав Петербург і подумав собі: "А які то там тепер спектаклї? Хоч би одним оком подивити ся".²⁾

 

З того дня Тарас починає частїйш ходити до театру, знаємити ся особисто з акторами і перебувати в товаристві їх. Найбільш подобали ся йому актори Володимиров, Платонов, Климовський і Піунівна.

 

На око, здавалось би кому, що Шевченкови нїчого вельми нудьговати та сумовати! По всему місту і по всїх станах його людности, є у його і нові знаємі і нові приятелї. Від поїздки в Оренбург його визволили: 23. жовтня прийшла з Оренбурга від ґенерал-ґубернатора відповідь, що Шевченкови заборонено їздити в столицї і що він перебувати ме в Нижньому Новгородї під потайним доглядом полїциї. Звістка ся вразила Шевченка. "Гарна, каже він, — отсе воля! Собака на припонї!"³⁾ І от ми бачимо, що Тарас все таки нудить ся, сумує, чує себе серед натовпу самітним. Такі натури як Шевченко часто-густо зазнають самотности, хоч серед якого натовпу, коли біля них нема душі близької, нема серця спорідненого.

 

У Тараса в Нижньому чимало було приятелїв; але то були приятелї чоловіка-страдальника, покараного тяжко, не по заслузї: йому серед тих приятелїв браковало людини, щоб розуміла його українську, национальну душу; щоб розуміла і серцем спочувала його думкам і ідеям. Хоч і як добре йому в Н. Новгородї, але він чув і бачив, що він на чужинї, та ще й на припонї!... Душа його рвала ся летїти до любої академії, до друзяків Українцїв. Раз якось під годину такої нудьги серце шепнуло йому добру думку, покликати до себе Кулїша, Щепкина і Лазаревського.

 

Михайло Семенович Щепкин був щирий і давній Шевченків друзяка. Давно єднали їх і обставини і погляди i думки. Щепкин, як і Шевченко — син кріпака і самоук з ґенїяльнпм талантом артиста. Як і Шевченко — він власними силами протоптав стежку в сферу людий осьвічених; в сферу лїпших людий свого часу. Погляди його, социяльно-моральний і національний сьвітогляд сходив ся з Шевченковим. "Опіка" не минула і його. Коли йому йшов вже 70-ий рік його віку, московський ґенерал-ґубернатор Закревський зареґістровав його до гурту "неблагонадеждныхъ" і дав атестацію, що "Щепкинъ желаетъ перевороту и на все готовъ". Такою думкою Закревський переняв ся з того, що довідав ся, що на одній вечірці Щепкин радив драматурґам, щоб вони теми задля драм брали з творів Герцена.

 

З Шевченком Щепкин спізнав ся і сприятелив ся ще за кілька років до заслання Тараса.

 

12. листопада Шевченко пише до Щепкина: "Друже мій давний! Друже єдиний!... Як би то нам побачити ся, як би то нам часиночку нодивити ся один на одного; хоч годиночку поговорити... Я ожив би, я напоїв би серце своє твоїми тихими речами, неначе живущою водою. Тепер я в Нижньому Новгородї на волї, та на якій волї! як собака на привязї. Так щоб подивити ся на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, отщо видумав: чи не найдеть ся коло Москви якого села, або хутора з добрим чоловіком? Як що можна буде побачить ся нам і поколядовать на сїх сьвятках, то поколядуємо укупі".⁴⁾

 

Щепкин зараз дає відповідь, що можна їм з'їхати ся в селї Никольському [маєтність його сина] за 40 верстов від Москви і додав: "а коли така поїздка буде тобі через що небудь неможливою, то я сам приїду в Нижнїй, не на те тільки, щоб побачити ся і поколядовати укупі, а щоб побалакати про дещо богацько. Може моя стара голова наведе й твою на добру думку".⁵⁾

 

Невимовно мусїв зрадїти Тарас з такої відповіді Щепкина і 5. грудня між иньшим пише до Кулїша:⁶⁾ "А що як би і ти забіг за ним [за Щепкином] та вкупочцї і прилетїли-б до мене... Тут би ми порадили ся з старим майстром і про твої записки і про моє нїкчемне добро. Прилїтай, мій голубе сивий, хоч на тиждень; хоч на один день... Я жду тебе, а ти стань мінї за рідного брата". Посилаючи отсей лист Шевченко каже собі на думцї:⁷⁾ "Який би я був щасливий, коли-б стало ся так як я бажаю! А чей же може й станеть ся!"

 

Нї, не стало ся, або певнїйш сказати: стало ся та не зовсїм так. На огонь щиро-сердних, радісних сподїванок поета, Кулїш линув цебром холодної води:⁸⁾ "Не подобає мінї, — відповів він Тарасови: — їздити на розмову до тебе в Нижнїй; бо про тебе побивають ся, як би тебе залучити до столицї; якже піде слава, що вже й тепер до тебе збирають ся земляки, як жиди до рабіна, то, гляди, й попсуєть ся твоє дїло у великих панів"...

 

Не поїхав і Лазарівський з Артимовським. Тільки Щепкин не підляг холодним гадкам і зробив те, що казало йому серце! Поїхав.

 

"Сьогоднї [23. грудня], — писав Шевченко до Осипова⁹⁾ — жду до себе дорогого гостя з Москви. І кого-б, ви думали, я так тремтяче дожидаю? Семидесяти-лїтнього знаменитого старця Михайла Семеновича Щепкина! Чи не правда-ж, що дорогий гість? Та ще який й дорогий, єдиний! І справдї, се єдиний і щасливий чоловік між людьми. Дожити до такого старого віку і зберегти всю сьвіжість моральну. Се річ незвичайна. Ми не бачили ся з ним від року 1847 і як мінї заборонено їздити до столицї, то він старець-юнак, не вважаючи на мороз і фуґу, їде за тим єдине, щоб мене поцїловати. Чи не правда-ж: юнак і який ще юнак сердешний, палкий! Я горджу ся моїм старим, моїм ґенїяльним другом і горджу ся справедливо".¹⁰⁾

 

Дїйсне з радощів Тарас тремтїв: "Після завтра, — читаємо в його журналї — я обійму, мого старого друга!... Який я щасливий! Не багатьох з нас Бог надїлив такими повними радощами. і вельми-вельми не багацько таких людий, що, доживши до осьмого десятка, зберегли таку поетичну сьвіжість серця, як Щепкин. Щасливий патриярх-артист".

 

Радощів Тарасови додала ще й ґрафиня Толстая, подаючи йому надїю, що може й пустять його до столицї в Академію. А 24. грудня саме на кутю у Тараса був "праздниковъ праздникъ и торжество изъ торжествъ!" О 3-тій годинї ночі приїхав Щепкин..."

 

Шість день раював Шевченко; шість день Щепкин був у Н. Новгородї і тричи грав на сценї, виступивши один раз в найлїпшій з своїх ріль, в ролї Чупруна [жарт Котляревського "Москаль чарівник"].

 

Одним ментом задля Шевченка минули ті щасливі шість день. На превеликий жаль у нас нема жадної звістки про що переважно йшла тодї бесїда у Тараса з Щепкином? В Тарасовому журналї, за днї перебування Щепкина у Н. Новгородї з 25 до 29 грудня нїчого не записано; а 29-ого читаємо: "О 1-ій годинї ночи поїхав від мене Щепкин. Я, Овсянников, Брилкин і Олїйников провели мого великого друга до першої стациї. Шість день повного радісного життя! І чим я відплачу тобі, мій єдиний друже? Чим заплачу за отсе щастє, за отсї радісні, солодкі сльози? Любовю? Таже я давно люблю тебе. Молитвою? Опріч щирої молитви за тебе я нїчого не маю".

 

І другого дня поет ще не прийшов в себе після чарівного гарного видїння: все ще перед очима у його стояли: Городничий ["Ревізор" Гоголїв] Михайло Чупрун і Люби Торцов ["Бѣдность не порокъ" Островського]. "Але яскравійш і блискуче-промінисто, більш за великого артиста, стоїть великий чоловік, що рохманно так усьміхаєть ся, мій друзяка єдиний, мій щирий, мій назабутнїй Михайло Семенович Щепкин!..."¹¹⁾

 

Щепкин налив Тарасове серце повно до краю високим вражіннєм: воно било великою, може чи й зримою кому хвилею високого духа і серця. Та хвиля пригноблена була десять років. Вражіння чистого, огрійливого була сила-силенна: виливши частиночку його в журналї, Тарас частину виливає в листї до ґрафинї Толстої, писаному 2. сїчня р. 1858. "Я щасливий, — пише він, — без краю щасливий, маючи такого друга, як Щепкин... Він трома спектаклями довів Нижегородцїв до тремтїння, до захвату, а мене перенїс, не на семе, а на семидесяте небо... Яка жива, сьвіжа, поетична натура! Великий артист, великий чоловік і, кажу гордо: мій найширійший, найнїжнїйшнй друг. З отсего, через край повного, щастя я був не при собі і не спроможен був взяти ся за перо, щоб написати до вас".¹²⁾

 

Знов і з листу до Кулїша,¹³⁾ писаного за тиждень після виїзду Щепкина знати, що почуттє радощів не втихомирило ся, не улягло ся в Тарасовому серцї. "Наробив він мінї, отсей старий [Щепкин] лиха: і досї ще ходжу, неначе з тяжкого похмілля від його колядок. Учистив старий, аж пальцї знать! і де у його взяла ся така жива, сердешно тречуща натура? Диво, тай годї!"

 

¹⁾ "Записки", стор. 134.

²⁾ ibid., стор. 157.

³⁾ ibid., стор. 137.

⁴⁾ "Основа", 1861, кн. X, стор. 12.

⁵⁾ "Чалий", стор. 109.

⁶⁾ "Основа", 1862, кн 4.

⁷⁾ "Записки", стор. 150.

⁸⁾ "Чалий", стор. 109.

⁹⁾ "Основа", 1862, кн. IV, стор. 29.

¹⁰⁾ "Записки", стор. 155.

¹¹⁾ ibid, стор. 156.

¹²⁾ "Русская Старина", 1877, кн. X.

¹³⁾ "Основа", 1862, кн. V.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 10, 27.05.1896]

 

[Далї]

 

VII.

 

Недовго одначе ясне сонце радощів сьвітило Тарасови і гріло його серце. Ледві минув місяць, як душа його була охмарена зовсїм несподївано, гидко і вразливо.

 

Річ відома: де люди, там і заздрість. Де заздрість, там і брехні і поклїн. В натовпі людському завжди трапляють ся люди, що заздрять, не переносять людий видатнїйших; хоч останні зовсїм не стоять їм впоперек дороги, а про те їх нечисте, неблагородне, хоре на еґоїзм серце завжди пильнує принизити людину видатнїйшу, причавити її, щоб вона не стояла висше, а була, коли не низше, дак хоч врівень з усїма. І часто-густо в таких злучаях хорі морально еґоїсти уживають найпаскуднїйших заходів, щоб нашкодити тому, кого природа поставила висше за їх на цїлу, як кажуть, голову.

 

Так трапило ся і з Шевченком в Нижньому-Новгородї. Знаємо, що він нїкому тут і нї в чому дороги не переходив; популярности він нїколи не шукав; не бігав за славою; а вона сама рвала ся до його і через двері і через вікна. Отже таки знайшла ся якась "добра" людина, що з'охотила ся пускати про його поклїп, сїяти неславу. Звістно, той, про кого брешуть, завжди останнїм довідуєть ся про брехнї.

 

Так було і з Шевченком. Впиваєть ся він собі споминками тих радощів, що надав йому Щепкин і байдуже собі, аж ось з початку лютого приходить до його лист, де старий друзяка його, Михайло Семенович, з розжалобленого серця пише про його недоладне і нетверезе життє: "Чим мінї запевнити його, каже собі по думцї Тарас, що се неправда?"¹⁾ І от негаючись, він 10. лютого пише до Щепкина:²⁾ "Яка отсе сорока-брехуха на хвостї принесла до тебе, що я тут нїчого не роблю, тільки бенькетую? Брехня! єй-же Богу, брехня. Tи-ж сам гарненько подумай: хто-ж нас шановати ме, коли ми самі себе не шануємо? Я-ж уже не хлопець нерозумний і від старости, слава Богу, не одурів, щоб таке виробляти, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на отсю паскудну брехню, і знай, що коли мене неволя і горе не побороли, то сам я не звалю ся. А тобі велике-превелике спасибіг за твою щиру любов. Я аж заплакав на старости, як прочитав твоє письмо, повне чистої, некупленої любови... Люби мене оклеветаного".

 

Можна-б вгадати і назвати оту "сороку-брехуху", але се про нас ваги не має. Лїпше погляньмо: чи не гуляв, не пиячив часом справдї Шевченко в Нижньому-Новгородї? Нехай він сам дасть нам відповідь в своєму журналї, де він нічого не таїв.

 

Ми відаємо вже, що нашого поета Нижегородцї приязно витали, часто кликали його на обіди і на вечері, але-ж про яке будь пияцтво в тому товаристві не може бути й речі. Про яке пияцтво можна говорити у директорки дївочого інституту Дорохової, або у небоги ґубернатора Голинської, у ґубернського маршалка Билтина, у Варенцова, у Граса, у Якобі, у Попова, у Татаринова, у Даля, у князїв Голицина, Трубецького і ин. Так де-ж ото, у кого "бенькетовав і пиячив" Шевченко?

 

Хіба чи не "в дворянському клюбі"?³⁾ Правда, інколи Шевченко заходив до клюба, але не часто. Клюба він взагалї не любив і заходив туди більш за все за тим, щоб послухати бесїду приватню поміж шляхтою про визволеннє кріпаків. Се питаннє вельми його цїкавило, тим паче, що у Ниж.-Новгородї була значна "партия" поклонників кріпацтва і на з'їзді шляхти вона пильновила загальмовати визволеннє. Тарас признаєть в журналї, що у клюбі двичі трапляло ся йому "пьянственное глумленіе": раз з приятелями після вибору старшин, а вдруге на річному обідї, "де була гуртова гомеричка випивачка". Признаєть ся ще, що "з досади", коли його обікрадено, він "нализав ся"; нарештї четвертим разом він був "несподівано на пів пяному музичному вечері".⁴⁾ Нехай, скажемо, що й на сему вечері він "нализав ся"; але сї всї чотири злучаї трапили ся за довго [останнїй за три тижднї] до приїзду Щепкина; значить "сорока" не про сї злучаї "стрекотала". Нарештї зауважмо, що у Шевченка була така сила роботи, що не було й часу "бенькетовати". Ми вже бачили його щоденну працю, коли не коло малюнків, дак коло патретів; коли не над лїтературою, дак коло листовання з приятелями. З тих листів поета, які досї оголошено, знати, що він з Ниж.-Новгороду написав неменш 30 листів і що дня провадив свої "Записки".

 

Виходить, що фактів "бенькетовання і пияцтва" треба шукати вже після виїзду Щепкина з Ниж.-Новгорода, ce-б то в продовж сїчня 1858 р. Але за сей час в журналї нема навіть і натякання хоч би на невеличке "пьянственне глумленіе", навпаки виразно бачимо, що тодї саме не в інтересї Тараса було-б випивати; він заходжував ся тодї саме біля такої чистої справи, яка, навпаки саме, вимагала у його найбільшої тверезости.

 

Таким чином "сорочина" брехня дїйсне була клеветливою брехнею.

 

VIII.

 

В горі казав вже я, що Шевченко, входячи в театр, звернув увагу на молоду акторку, Катерину Піунівну. Вона була з себе вродлива, шпарка, але вельми мало осьвічена і зовсім з нерозвиненою головою. Певна річ, що коли-б не приїхав був старий чарівник Щепкин, дак поет наш дальше звичайної уваги до Піунівни не пішов би. Але Щепкин хотїв яко мога більш радощів налити в пошматоване серце поета і побажав справити на нижегородській сценї український жарт "Москаль-Чарівник". На ролю Тетяни він взяв Піунівну; вона не вміла по українськи нї говорити, нї акцентовати. За науку взяв ся Шевченко; наука дала ся з таким успіхом, що ролю Тетяни Піунівна справила чарівливо, і Щепкин сказав Тарасови, що вона перша артистка, з якою він, раюючи, справляв ролю Чупруна і що знаменита Самойлова, як прирівнати її до скромної Піунівни, дак просто салдатка.⁵⁾

 

Уласкавлене і нагріте отсїми спектаклями серце поета стрепенуло ся і листочком прилипло до Піунівни. Щоб частїйш бачити її, впливати на поширеннє її осьвіти і розвитку, Шевченко дістає їй книжок читати; сам читає з нею: знаємить її з осьвіченою родиною Брилкина, з Дороховою і з ин. Нові знайомости вельми подобають ся Піунівнї; але вона з своєї темноти не спроможна була оцїнити Тараса, яко поета і страдальника за волю людську і не розуміла, що величезну частину тієї привітливости і гостинности, якою надїляли її Дорохова, Брилкини і ин., треба віддати на рахунок поета.

 

Перенятливе серце Тараса що разу більше та глубше тоне в чарах молодости і жвавости Піунівни. Після спектакля 6. сїчня йому вже здаєть ся, що Піунівна не то що петербурзькій, але й парижській публїцї сподобаєть ся і "коли замужество не пошкодить їй, з неї вийде самостійна, велика артистка".⁶⁾ Та де там пошкодить! "Вона", каже поет собі на думцї: "любить читати і далеко сягне в штуцї".⁷⁾

 

Дїло очевидне, що Тарас не спостеріг тодї ще, що дїєть ся у його на серцї; не помітив, що на очи йому, найпаче на очи духові, пала полуда закохання, властива усїм закоханим людям. Він не бачив, що його поняло марево кохання, він забув ріжницю віку свого — йому йшов тодї 44 рік і Піунівниного; забув, що на голові його сяє лисина і що Піунівна дивити меть ся на ту лисину, яко на лисину, а не яко на сяєво слави поета, не яко на вінець його великого страждання за великі і сьвяті ідеї добра, правди і волї людської!... Молодість, звичайно, горнеть ся до молодости. Молоду дівчину, та ще таку неосьвічену, не задовольнить слава поета...

 

Але-ж до 11. сїчня поет не тямив ще, що на серцї у його встають хвилї кохання. 11. сїчня виїздив з Ниж.-Новгорода Тарасів приятель Кашкин. Провівши приятеля і вернувшись до господи, Тарас "почув себе зовсїм сиротою"... "Тяжка самітність моя, — каже він, — була недовгою. Я згадав, що я один з людий щасливих на сему сьвітї. Щепкин, виїздячи, казав мінї полюбити його любу Тетяну — Піунівну... Я достотно виконав його проханнє", — нїби жартує Тарас і у вечері йде до Піунівни... Тут вони читали лїтературні твори. Тарас признаєть ся, що від того читання його переняв захват і він вернув ся до господи зовсїм щасливим. "А чом би нам не побрати ся", міркує собі поет: "доки-ж мінї бурлаковати? Час вже знайти теплий і затишний захисток в другому серцї. За молоду Енгельгардове крепацтво не дало побрати ся з чорноокою Дунею Гашковською. Другим разом з кирилівською попівною розлучили батьки її. Ачей же тепер нїхто і нїщо не перешкодить..."

 

¹⁾ "Записки", стор. 442.

²⁾ Редакция "Кіевской Старины" надруковала отсей лист [кн. II, 1885 р., стор. 333] яко писаний Шевченком до Максимовича та ще й запевняє, що "поет виправдуєть ся перед своїм другом очевидно против..." брехень. А в примітцї до листу, де річ іде про лист директора харківського театру і сказано, що "Тетяна цїлує тебе як батька рідного", редакция "Кіев. Стар." додала, що мабуть річ іде про Піунову і перехід її на столичну сцену. — Не збагнути міні, яким робом можна було Шан. Редакциї наробити стільки і таких грубих помилок! Досить самого змісту сего листу, щоб запевнити ся, що він не до Максимовича. До останнього Шевченко не вдав ся-б з таким ширим, сердешним словом! З Максимовичем тодї не було навіть приятельсько-теплих стосунків у Тараса. Зазирнувши до Тарасового "Дневника" [журнали] в "Основу" легко було побачити, що се лист до Щепкина і що Тарас пікловав ся про перехід Піунівни, як се будемо бачити, на харківську, а не на столичну сцену. Одначе цїкаво-б вияснити, яким чином лист до Щепкина опинив ся в паперах Максимовича?... Редакция "Кіев. Старины" правду сказала: "Ничто такъ не случайно, какъ судьба писемъ". Тим то, скажу я, друкуючи листи видатнїйших людий, треба поводитись вельми з ними уважно і обережно. Додам, що редакция помиляєть ся, гадаючи, що переписка Шевченка з Максимовичем була "дѣятельною и обыльною". Нї, не була вона такою; принаймнї сього нї з чого не знати. Швидче навпаки, як побачимо се з фактів і як се знати з книги Чалого.

³⁾ Клюб = касино.

4) "Записки", стор. 149.

⁵⁾ ibid., стор 157.

⁶⁾ "Записки", стор. 158.

⁷⁾ ibid., стор 163.

 

[Далї буде].

 

[Зоря, ч. 11, 13.06. 1896]

 

[Далї.]

 

Коли-б округи Тарасових очий не стояв такий густий, хоч і рожевий туман, він би помітив, що на дорозї йому до шлюбу стоїть і ріжниця віку і брак у його достатків економічних; а останнє задля Піунових мало найпершу вагу, та нарештї помітив би, що до Піунівни лицяв ся молодий провизор Фус; всїма сторонами задля Пiyнових більш бажаний, ніж лисий і убогий Шевченко!

 

Але-ж нїчого сего Тарас не бачив і 12 сїчня, взявши твори Пушкина і Гоголя, йде він до Піунівни; читає з нею "каменнаго гостя" і "нагріває свою душу".¹⁾ Другого дня теж саме.

 

"А от у мене, — каже Піунівна: — небавом кінець театрального року; треба пікловати ся про оновленє умови. А не хочеть ся, страх як не хочеть ся, зіставати ся тут: та не тямлю куда-б його подати ся? Є охота до Казанї, але-ж там є якась Прокофєва, страшенна інтригантка".²⁾

 

Ментом в голові Шевченка прокидаєть ся щаслива думка і на неокраїному крилї несе його в рідну Україну, в Харків. "Бо! каже він собі по думцї: у Харкові у Щербини є трупа. От би туди Катрусю, а з нею і я! Чого й лїпше! Треба взяти ся до сїєї справи."

 

І не гаючись він пише листи до Щербини і до Щепкина, просячи у останного рекомендациї задля Піунівни.

 

Тимчасом Піунівна виступає вдруге в ролї Титяни і "грає чаривливо, так як і вперше", і знов додала тепла серцю поети. 21 сїчня був бенефис Піунівни, "театер повнїсенький, бенефиціянтка-чарівниця". Приходить закоханому Тарасови думка надруковати рецензию про сей бенефис. Він пише і друкує в 5 числї "Нижнегородскихъ Губерн. Вѣдомостей".

 

Думкою про своє одружіння він дїлить ся з Кулїшем і з Костомаровом. З Піунівною він ще про те нї слова не говорив; але з поводжіння її був певен, що вона піде за його: "думаю одружити ся, пише він до Кулїша³⁾, обісїло молодиковати; цур йому".

 

Несподївано холодну відповідь дістав Тарас від Кулїша⁴⁾. "Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружити ся, писав Кулїш. Не гарну ти пору вибрав: не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях, треба-б тобі з цїм дїлом підождати. Інакше-б ти його навпослї розміркував. А в мене була така думка, щоб тебе за границю спровадити, щоб ти ширше по сьвіту поглядїв. Ся думка була у мене і р. 1847, коли ти не забув. А тепер якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане тобі на дорозї. А не богато тобі й треба, щоб дїйти свого розуму — вчинитись великим поетом по всї вічні роки".

 

"Далебіг дуже добре зробив би ти, мій єдиний друже, коли-б оженив ся; відповідав Тарасові Костомаров, хоч би на старостї" — лїтах, після такої глибокої, гіркої коновки лиха, трохи відпочити душею, щоб тобі Бог заплатив за всї ті муки, які переніс ти. А що про мене пишеш так теж правда; та що-ж робити, коли у отсему Саратові нема нї одної жіночої душі, щоб минї подобала ся. Московки лукаві та не щирі, рідко трапляєть ся що небудь добре".⁵⁾

 

Яка глибока, величезна ріжниця в порадах Кулїша і Костомарова! Виходила вона з ріжницї душі, серця і з цїлої натури їх. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим мозком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його, і вволити спершу потреби тієї нужди, що й так вже більш 10 лїт висисала з поетового серця найліпший елємент: прирожденну усїм людям потребу обопільного почутя і з ним тихого спокою. А Костомаров вважає за першу річ вволити нужду живого ще серця у живого ще чоловіка.

 

IX.

 

Прийшла мясниця — національний "карнавал" у великоросів, однаково властивий і інтелїґенції і простому народови. Головну частину мясниць становить їжа "блинів" (млинців) та катанє на конях. Катанє річ добра, справдї заласна, та ще коли сприяє тому погода, санна, путь, ясна тиха година і невеличкий мороз. Конї мчать ся по біло-срібному шляху; аж парують вони, здіймаючи срібне куряво. Мороз румянить тобі твар; надає жвавости; чуєш бадьорість тіла і веселість в серцї.

 

І Шевченко спорудив катанє задля Піунових. Поїхали в якесь село Бор. Тут чаювали, Шевченко всю дорогу був веселий, жартовав. Стара Піуниха добре тямила, що Тарас кохає її Катрю і імкнула собі, що під такий веселий час, він може зняти бесїду про коханнє, почне сватати ся, а віддавати доню за вбогого поета вона не хотїла. Taй Піунівна не горнула ся до його чистим серцем дївочим; вона тільки женихала ся, жартовала, а щоб побрати ся не було у неї на думцї. Не був він їй під мисли. Вона не доросла до розуміння великого щастя, стати дружиною великого поета-мученика і його "старі плечи" підперти своїми молодими плечима. Ото-ж на катаню мабуть за порадою ненї, вона й стала сьпівати великоруські народні піснї весїльні, про те як миленький "не радить брати ся, доки не буде повен «сундукъ» (скриня) добра, коробокъ холста" (полотно).

 

А Тарас слухає тієї піснї, тай думає собі: "У московського чоловіка жидівська основа: без віна він навіть і покохати не може". "А про те й на думку поетови не впадає, що Катруся сьпіває ту пісню не тільки задля його, але й до його! В недїлю на масницї йде він формально сватати Піунівну.

 

Катруся саме збирала ся йти на репетицию. Помітивши, що Тарас якийсь згуртований і серйозний, дївчина імкнула собі, що саме у його на думцї і хватала ся швидче вийти з хати.

 

— Тривай, дївчино, не йди, спинив її Шевченко.

 

— Пустїть, не спиняйте мене; мінї треба на репетицию швидче; — змагаєть ся Піунівна.

 

— Постривай бо, серденько — благає Тарас.

 

Катря спинила ся, сїла.

 

В хатї сидїв Катрин батько. Тарас прохав покликати й матїр. Прийшла й та; сїла, а Катря встала, стоїть серед хати, не роздягаєть ся. Тарас почав українським звичаєм промовляти про "стрільцїв, про куницю, про купця" і т. ин. і нарештї каже:

 

— Батьку й мати! віддайте за мене доню.

 

Піунівна стояла наче вкопана. Мати моргнула оком, щоб швидче ішла вже вона з хати.

 

— Мінї нїколи, мінї треба швидче на репетицию, — мовила дївчина і бігцем з хати.

 

А мати стала казати, що Катруся ще дитина, зовсїм ще недоросла, віком зовсїм не під пару Тарасови і т. ін.

 

Легко вгадати, що дїяло ся в душі поета. А Піунівна тим часом благовістила в театрі про "гарбуз". Так я гадаю з того, що в журналї Тарасовому про вечір того дня записано: "Партацький бенефіс Василєвої і пащиковання.

 

Одначе-ж Тарас не вважав ще, що справа сватання його на віки пропала. Йому здало ся, що він сам попсовав дїло і не з'умів висловити ся так, як треба було, а висловив ся так, що Піунівна взяла його "або за божевільного, або за пяного". Береть ся він полагодити дїло і пише до неї лист. "Я вас кохаю, — пише він, — і кажу вам се просто: ви занадто розумні, щоб сподївали ся від мене палкого висловлювання кохання; а я занадто кохаю і шаную вас, щоб уживати тих дурниць, яких уживають люди звичайно. Побрати ся з вами — се для мене величезнїйше щастє, а відректи ся від сїєї думки — буде трудно мінї. Але коли судило ся інакше, так нїчого дїяти, треба корити ся долї. Як що ви чи не можете, чи не хочете стати зі мною у парі, так лишіть мінї хоча єдину втїху: бути вашим другим... Сподїваю ся на відповідь".

 

Відповідь не приходила, але 2 лютого прийшов до Тараса сам Піунов і засьвідчив, що Катря те сватаннє взяла за театральну сцену. У Тараса знов ожила надїя "що справа його не так стоїть лихо, як він гадав". Чи не хотїв він, чи марево не давало йому розібрати дїло і зрозуміти, що Піунов прийшов до його єдине в справі переходу донї його в Харків. Марево і надїя так ще пановали над Тарасом, що він не спроможен був кинути надїю, хоча бачив, що Піунівна "не хоче з ним бачити ся", а батько її "про те сватаннє не висловив виразно своєї думки".

 

Очевидно, що Піунови добре тямили, що доки не скінчена справа їх в театрі чи з оновленнєм контракту, чи з переходом Піунівни в Харків, доти не треба зовсїм цурати ся Шевченка, бо харківська справа більш-менш у його в руках. Тим то Піунов і це висловив виразно своєї думки про Тарасове сватаннє.

 

А Тарас кидаєть ся всїма сторонами, щоб не вилетїла з рук його надїя. Вдаєть ся він за запомогою до Дорохової; пильнує, де можна побачити ся з Катрусею і йме віри словам старого Піунова. Одно слово — цілий тиждень ходить він в хмарі надїї! Хто знає, чи довго-б він не спекав ся тієї хмари, коли-б 7. лютого не прийшла до його відповідь Щербини, відповідь вельми користна задля Піунівни. Шевченко радіє і біжить до Піунових подати добру звістку. Молодої не було в господї, а стара повитала його так, що я, каже він⁶⁾ "ледві чи відважу ся більш переступити поріг моєї протеже"... Але-ж!.. Другого дня пішов, скоро Піунівна покликала його.

 

Піунівна висловила свої умови переходу її на харківську сцену.

 

Сподївав ся Тарас при сій нагодї побалакати і про свою справу, "але стара буркотиха-мати й одного ступня не зробила з хати" і мусїв він рушити назад з самими лишень препоруками в Харків.⁷⁾

 

Минув ще тиждень. Тарас живе надїєю і міркує собі, яким чином "побачити ся з Піунівною око-на-око і побалакати з нею, заким вона не виїхала в Харків". Піунівна не йде у його з думки нї в день, нї в ночі. Що ночі вона снить ся йому. У вечері 10. лютого були в театрі живі картини; Тарас у фоє зустрів ся з Піуновим. Старий почав його прохати, щоб запоміг його Катрі що небудь перечитати на нових живих картинах. Тарас за се обіруч. Другого дня дістає "Фавста", вибирає сцену з Марґаритою, посилає її до Піунівни, а за три години і сам іде до неї... Овва! Піунівна каже, що ту сцену читати чомусь незручно; а мати швидче викликає її до другої хати; і він, побалакавши з пів години з батьком, пішов, піймавши облизня".⁸⁾

 

Чув Тарас як прикро поводять ся Піунови з його самолюбством; але-ж сила кохання брала гору, аж доки 23. лютого не розвязав ся вузлик на віки. Тарас довідав ся, що Піунівна,⁹⁾ не діждавшись відповідї з Харкова, поєднала ся знов на Нижегородській сценї.

 

Тут вже не можна було йому не обурити ся. Але й тут більш за Щепкина нїж за себе обурюєть ся він: "Яких же відносин до Щербини наробила вона мінї і Щепкину? Огидливих! От воно де моральне злидарство!... Приятельство на бік і чорти в воду. Хто зрушив своє слово, у того і клятьба байдуже" — каже Тарас.

 

Отсе і був край того сватання. На другий день поет, зустрівши Піунівну навіть не ноклонив ся їй. "А чи давно я, пише він в журналї 24 лютого, сподївав ся стати з нею в парі? Сподївав ся, що вона буде мінї дружиною, янголом-хранителем, за котрого я був ладен душу свою наложити. Огидливий контраст! Несамостійність се чудові лїки проти любощів. У мене мов хто рукою зняв. Я-б швидче вибачив їй найжвавійше лицяння, нїж отсю дрібну несамостійність. Вона мене, а головна річ мого старого друзяку повернула на таке становище, що вельми не личить. Погань панна Піунова, від ногтя до волосся погань..."

 

¹⁾ "Записки", стор. 160.

²⁾ "Записки", стор. 161.

³⁾ "Основа" 1862, кн. V.

4) "Чалий", стор. 117.

⁵⁾ ibid., стор. 116.

⁶⁾ "Записки", стор. 168.

⁷⁾ ibidem.

⁸⁾ "Записки", стор. 172.

⁹⁾ ibid., стор. 175.

 

[Конець буде].

 

[Зоря, ч. 12, 27.06.1896]

 

[Конець.]

 

X.

 

Один з Шевченкових біоґрафів Вп. М. Чалий¹⁾ повідав, що "після відказу Піунівни Шевченко запив на довго". Невідомі нам ті ключі, з яких д. Чалий зробив такий присуд. А я уважно переглянувши Шевченкові листи і Записки, певен, що присуд сей зовсїм несправедливий, як несправедливі і дальші слова д. Чалого, що Шевченко пильновав, ходячи до театру, піймати Піунівну за кулїсами, але вона втїкала від його пяного, доки він не повалить ся було де будь на вільну капапку.

 

З щоденних Тарасових записок я зробив чимало виписок за ті три тижднї, впродовж котрих тягла ся пасия його сватання. День скрізь день, ранок і вечір, наче в прозорій воді гірської криниці, бачили ми не тільки те, що він діяв, але й те, що з ним дїяли і дїяло ся: і раз тільки, єдиний раз Тарас признає, що "провів безпутно ніч". Се було після того разу, коли Піунови найбільш вразили його самолюбство. Нехай буде, що тієї ночи ображений і знесилений поет, заливав випивачкою болі кохання і образи.

 

Ще виразнїйше стоїть річ про "куліси" і "канапки". 3-го лютого наступав того року великий піст; значить до театру нїхто не ходив і спектаклїв у піст не було і не могло бути. Правда 16 лютого були в театрі живі картини і Шевченко був у фойє і сидїв з Піуновим; але досить згадати, що в тих картинах брала участь годованка Дорохової — Пущина і Дорохова пильновала коло їх. А Шевченко так шановав, і Дорохову і Пущину, що сама ота шаноба не дала-б йому показати ся пяним в театрі, та ще за кулісами.

 

Найгірший з психічного боку був у Шевченка останній день того сватання, день 23. лютого, і не було б нїчого чудного, коли-6 він в той день "нализав ся" як він казав; чи "запив", як каже д. Чалий. Але-ж з "Записок" знати, що того дня він одержав листа від Кулїша і міркованнє його над змістом того листу, сьвідчить нам, що у Тараса в голові "чмелі не гули". Навпаки: він міркує сьвіжою головою і обмірковуючи тільки що пережити сердешне лихо, каже: "Завтра Кудлай їде до Владимира²⁾. Прохати му його взяти й мене з собою. З Владимира якось допхаю ся до села Никольського і там, в обіймах мого старого друзяки [Щепкина]. Біг дасть забуду і про Піунову і про всі мої гіркі безталання і невдачі. Опочину тай візьму ся переписувати для друку мою невольницьку поезию".

 

Річ певна, що так би воно й стало ся, але-ж доля змилостилась над страдальником. Мабуть лихій долї або вже соромно стало за таке раз-у-разне гноблїннє чоловіка, або вона втомила ся гнобити Шевченка, мусїла спочити, заснути на якийсь час, а в ту саме годину і блиснув Тарасови промінь путї не в Никольське. а шляхом сподїваним і бажаним.

 

25. лютого в день Тарасового нарождення приходить до його лист від Лазаревського, де він подав йому радісну звістку, що на проханнє ґрафа Ф.П. Толстого дозволено Тарасови жити в Петербурзї під доглядом полїциї і під кермою ґрафа, щоб він [Тарас] навчав ся живописї в Академії художеств. "Ґрафиня, — додав Лазаревський, незвичайно рада, що ти приїдеш сюди і просить, щоб ти поспішав, а головна річ, щоб не ображував ся умовами [доглядом], бо се тільки одна форма. Тобою тепер інтересують ся усї художники і бажають, щоб ти швидче приїздив"...

 

Не треба мінї говорити про те, як зрадїв Тарас з такої звістки. "Лїпшого поздоровлення з моїми іменинами не можна й бажати".

 

О 3 годинї того-ж дня нижегородські приятелї Тараса шановали іменника обідом. "За обідом було весело; бо все товариство було однодушне, просте і до високого ступня благородне. За шампанським — каже поет в «Записках» — я зняв промову, подяковав за зроблену мінї шанобу і нарешті додав, що я не ремствовати му на Бога, коли скрізь стрічати му таких добрих людий, як вони — нинї сущії зо мною і що память про них я на віки збережу в своєму серцї'"³⁾. Того-ж дня Шевченко писав до Лазаревського: "З роду нїхто в сьвітї не поздоровляв мене з іменинами так весело як ти мене сьогоднї повітав. Спасибіг! Подякуй за мене Толстих. За тиждень сам подякую їх особисто"⁴⁾.

 

Але обіцяючи достати ся за тиждень до столицї. Тарас не звернув уваги, що йому треба діждати ся в Н. Новгородї урядової звістки, інакше не можна їхати йому. І ждати йому довело ся ще більш тиждня, доки одержав він в свої руки формальний дозвіл їхати в столицю.

 

Мусимо розглянути, що робив Шевченко за останні дні свого перебування в Н. Новгородї. Може чи не "запивав" він на радощах? Почалось нїби то з того.

 

Приятель і земляк його Товбич запросив його, актора Володимирова і якусь "голїнну людину" Сашу Очеретникову проїхати з ним за 75 верстов в село Міднівку. Тут були вони два днї і я гадаю, що тут не обійшло ся без випивачки. Тарас пише в своєму журналї 28 лютого: "Подорож наша була веселою і не без користи. Саша Очеретникова була огидлива і без милосердя пиячила і на кожній стациї зражувала не розбираючи людий. Бідолашне і пропаще на віки, хоча і прекрасне створіннє. Жахлива драма!" — каже Тарас на сам кінець.

 

Першого березїля прийшла і від міністра вн. справ звістка, що Тарасови можна їхати до Петербурга. А на другий день ластівкою весняною прийшов до його теплий, сердешний лист його "сьвятої заступницї". "Мої заповітні мрії справляють ся, — писала ґрафиня Толстая: небавом я побачу вас, наш бажаний гостю, Тарасе Григоровичу! От уже тиждень як цар дозволив вам жити в столицї і вчити ся в Академії. Приїздїть швидче! Більш неспроможна писати; з радощів та з нетерплячки руки тремтять".

 

Але ще кілька день мусїв Шевченко задержати ся в Н. Новгородї, і час той віддав переважно на перегляд своєї "невольницької поезиї".

 

Річ певна, що під "невольницькою поезиєю" він розумів свої українські твори, що понаписував на засланню. Тут виникає цїкаве питаннє: звідкіль у поета взяли ся в Нижньому Новгороді його "невольнипькі поезиї"? Річ запевне відома, що коли в квітнї р. 1850 у його була зроблена ревізия паперів і його взяли в арешт; закинули спершу в каземат⁵⁾, а потім заслали в Новопетровське, дак під час тієї ревізиї у його забрали з україньских віршів тільки вірші Певолївни "Сьвячена вода", а власних його не взяли; бо Герн з Ф. Лазаревським встигли забрати їх до себе ще до ревізиї. Ті вірші у купі з иньчим Тарасовим добром зіставало ся у Герна. Йдучи на засланнє до Новопетрівського, все-ж пак Тарасови не можна їх було взяти, то Герн і не дав би з обережности. З переписок поета з Бронїславом Залєським відаємо, що увесь час, доки поета не визволено з неволї, — речі його, що зацїлїли від рук ревізорів, були в Оренбурзї у Герна. Знаємо що Шевченко, як був в Астраханї, писав 10 серпня 1857 до Герна. Зміст того листу нам невідомий, листа того досї неоголошено, тай чи зацїлїв він у кого? Терни — чоловік і жінка повмирали. Я тієї думки, що в тому листї Шевченко прохав Герна вислати в Петербург на адресу Лазаревського його папери. Я певен, що Герн і вислав, але коли Тараса спинили в Н. Новгородї, то вже-ж не рука була Лазаревському пересилати ті папери до поета по почтї; а коли й пересилати вже, дак хіба через певні руки. Коли-ж Герн не відіслав їх до Лазаревського так ледві чи відважив ся-б він переслати папери до Тараса по почтї. Можна-б гадати, що він переслав їх через Круликевича. Останнїй вертав ся з заслання з Сир-Дар'ї і їдучи через Н. Новгород, бачив ся 7 сїчня р. 1858 з Шевченком⁶⁾. A 26 сїчня Тарас пише до Кулїша, що україньских поезиї для друку у його є на добрих дві книжки; тільки перепиши, тай друкуй⁷⁾.

 

Одначе повстає й друга думка, може чи не більш певна.

 

Що у Шевченка не було тодї, як він прибув до Н. Новгорода, "невольницької поезиї", проти сього не можна змагати ся! Була-б вона у його, то-б він не гаяв ся переглянути її; дав би перевагу їй, а не "Матросу" і де небудь згадав би про неї в своєму журналї; а то він про неї згадує вже в лютому, коли Шрейдерс-земляк і приятель його вернув ся з Петербурга 19 лютого і "привіз лист від Лазаревського⁸⁾. Певне, що з тим листом Шрейдерс привіз і "невольницьку поезию", бо 21 лютого поет "почав переписувати для друку свої вірші писані від року 1847 до 1858".⁹⁾

 

Дак ото перебираючи свою "невольницьку поезию", Шевченко 4–6 березїля полагодив свою "Відьму", "Лилїю" i "Русалку".

 

7-го березїля прийшов до його жандар, що відвозив в Вятку якогось неслухняного свому батьковн сина капітана Шлїпенбаха. Вертаючи до Петербурга, він довідав ся, що й Шевченко хоче їхати і прийшов, чи не хоче вкупі їхати, а він за 10 карб. довезе його до Москви. Всїма сторонами попутчик трапляв ся вигідний. Тарас поєднав ся з ним за цїну і другого дня попращав ся з нижегородскими приятелями і 8 березїля о 3 годинї після півдня рушив з Нижнього Новгороду.

 

XI.

 

Виїхали вони саньми: але пригріла весна і у Владимир приїхали на колесах. Тут на стациї Шевченко зустрів старого свого знайомого Бутанова, що ото р. 1848 і 49 під його кермою плавав по Аралському озеру-морю. З того часу вони й не бачили ся. Тепер Бутанов їхав на береги Сир-Дар'ї. У Шевченка аж на серці похололо від самих споминок про ту пустиню¹⁰⁾.

 

В ночі о годинї 11 наш поет дістав ся в Москву і закватировав у якомусь готелю, а ранком знайшов кватиру Щепкина тай перебрав ся до його. Ще в дорозї почало болїти у Тараса око; в Москві погіршало; розпухло, почервонїло і на лобі прикинули ся прищі. Треба було до лїкаря. Він вдав ся до свого нижегородського знайомого лїкаря Ван-Путерена. Лїкар, виписавши лїки, казав не виходити з хати принаймні цїлий тиждень. "От тобі й столиця, — каже Тарас в журналі 11 березїля: — сиди в хатї та дивись з вікна на старого, незграбного Пимена".¹¹⁾

 

"Сам чорт простяг ся серед шляху, не пускає мене до вас", — писав він тодї до Лазаревського.

 

Тимчасом дехто і з україньських і з росийських письменників, довідавшись, що поет в Москві, почали відвідувати його. Першим прийшов старий Михайло Максимович. "Молодїє дїдусь, -— каже про його Тарас в журналї своєму : — запустив вуси та і вус не дме". А у вечері того-ж дня, 12. березїля, зібрали ся до Щепкина відомі письменники того часу Афанасєв, Бабет і Кетчер. Щепкин прохав Тараса, не вважаючи на недуг і на завязане око, вийти до гостинної сьвітлицї. Вийшов Тарас. "Час до вечери хутко минув. Подали вечеру, сїли до столу, а я пішов до своєї келїдї [бо лїкар призначив йому диєту]. От клята хвороба!" — гнїваєть ся Тарас. Дїйсне хвороба не кидала його. Ван-Путерен поїхав до Нижнього, а Тараса передав якомусь своєму знайомому лїкарю Нїмцю. Щепкин тимчасом покликав свого лїкаря, професора Мина, відомого перекладника на мову російську Дантового "Пекла".

 

Лишень 16 березїля почало Тарасови лекшати, одначе лїкарі, відвідавши хорого 17 березїля, радили не виходити ще з хати. "Але я, — признаєть ся поет, не послухав ся і у вечері нищечком відвідав свого старого друга княжну Варвару Рєпнїну. Вона щасливо перемінила ся, буцїм помолодшала і вдарила ся до ханишества"¹²⁾

 

Річ певна, що і Рєпніна, як і Тарас "не ті стали" бо "не ті года!" Десять років на обох лишили свій слїд. Княжна бачила Шевченка останнїм разом перед арештом його. "Тодї він був чоловіком молодшим, при здоровю; повно було у його надїї на пришле; тепер перед нею був трохи що не дїдусь: твар покрита червоними плямами [добутки цинґи], в очах погляд апатичний і увесь він зруйнований і фізично і морально".¹³⁾

 

На превеликий жаль нїхто не лишив нам подробиць сього побачення в останнє. [Княжна по смерти Тараса жила ще тридцять років]. Княжна, коли її розпитували р. 1885 про те побаченнє, казала, що подробиці за 30 лїт уплили у неї з памяти; але загальне вражіннє було скорботне. І княжна і поет силковали ся "попасти в колишнїй тон", та нї, вже: трудна річ! Десятилїтнє засланнє лежало між ними не переходимою розпругою! Княжнї здало ся тодї, що "Шевченко зовсїм вже потух!"

 

Властиво кажучи, дак тодї Шевченко ще не потух, але починав вже потухати. Сьвятий огонь поезиї не спроможен вже був палати тим полумєм, яким він палав в "Кавказї", в "Єретику", в "Розритій могилї" і в ин. Море тяжкого страждання залило те полумя. Море нїкому незримих слїз крівавих проковтнуло поета-художника тією пащею, яку скомпоновали руки Дубельта та ґрафа Орлова.

 

Певна річ, що і княжнї і поетови не легко було бачити самі тільки останки того, що "проковтнуло море". А проковтнуло воно:

 

"Моє не злато-серебро,

Мої лїта, — моє добро...

Тії незримії скрижалї,

Незримим писані пером..."

 

Недугуючи, Тарас скінчив переписуваннє і прочитуваннє своїх віршів з р. 1847 і жалкує, що нема з ким дотепним печитати їх. "Михайло Семенович, — каже він: — не суддя мінї в сїй справі. Він занадто пориваєть ся! Максимович просто благоловіє перед моїми віршами, Боданьский те-ж. Треба буде підождати Кулїша; сей хоча й жорстко, а інколи скаже правду. За те, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи йому правди".¹⁴⁾

 

Того-ж дня 18 березїля зазнав Тарас двичі такої втїхи, якої давно вже не зазнавав. Заїхали вони з Щепкином до Максимовича. Небавом вернула ся з церкви Максимовичка — любе, гарне створіннє, чистий, незрушений тип землячки". Вона награла на роялї кільки українських пісень: а поет переписав їй на спомин свої вірші "Весняний вечір".

 

У вечері Тарас був у старого приятеля професора Осипа Боданського і тут "досить набалакали ся про Славян взагалї, а про своїх земляків тим паче".

 

Три днї з ряду Тарас коли й сам, а більш того, що з Щепкином, оглядує Москву і знайомить ся з видатнїйшими московськими людьми того часу, як ото Бабеж, Кетчер, Якушкин, Заболин, і признаєть ся сам собі, що йому гріх нарікати на долю за те, що вона загальмовала йому поїздку до Петербурга. "Впродовж тиждня, — каже він, — я зустрів таких людий, що й впродовж кількох років не довелось би зустріти. Нема значить лиха без добра¹⁵⁾. А день 22 березїля він називає "радіснїйшим з радісних днїв". Річ в тому, що поет сердечно шановав благого дїдуся Сергія Аксакова; а останнїй теж сердечно любив і поважав нашого поета і за його твори і за його недолю і страждання. Тоді саме, як Шевченко був в Москві, старий Аксаков хоровав і нїкого не приймав. Тим то Шевченко і не сподївав ся бачити ся з ним; а поїхав з Щепкином поклонити ся дїтям його.

 

Скоро недужий дїдусь довідав ся, що в господі у його такі великі таланти як Шевченко і Щепкин, він знехтовав лїкарську заборону: нїкого не приймати і казав попросити бажаних гостий до себе.

 

Перед Тарасом була "прекрасна, благородна, стариківська постать". Бачити ся вони кільки хвилин; "але, — каже Шевченко. — ті хвилини зробили мене щасливим на цїлий день і на віки вони зістануть ся в найяснїйших моїх споминах". За день поет ще раз провідав "чарівного старика". Аксаков просив його до себе на все літо в село: "Мабуть чи встою я проти такої спокуси! Хіба що запопадлива полїция не пустить".

 

Син Щепкина Микола 24. березїля справляв бенкет вхідчин своєї книгарнї і задав обід московським ученим і лїтературним знаменитостям. На отсей обід запросили і нашого поета. "Що за чарівні отсї люди, — записує Шевченко в своєму журналї: — молоді, жваві, вольні. Тут на обідї були Афанасєв, Чичерин, Мин, Бабст, Корш, Крузе, Станкевич, Кетчер і кілька иньчих. Зустрів ся з ними, буцїм з людьми давно знайомими, рідними!"

 

Другого дня старий Максимович задав обід на пошанованнє Тараса і між иньчими покликав і своїх "ветхих деньми" товаришів-учених Шевирева і Погодина. Шевирен не сподобав ся Тарасови: "дїдок до нудоти солодкий". За обідом Максимович вславляв Шевченка власними віршами, саме на той злучай скомпонованими.

 

В останнїй день свого перебування в Москві Шевченко ще раз заїхав до Аксакових. Але старий спав і не поталанило поетови "поцїлувати його прекрасну голову сиву". До 10-ої години вечера він сидїв в родині Аксакових і "раював слухаючи свої рідні піснї, що сьпівала доня Аксакова. Уся родина Аксакових, — записує Шевченко: — щиро-сердечно спочуває Українї, її пісням і взагалї її поезиї".¹⁶⁾ По 10-ій годинї Іван і Константин Аксакови повезли Шевченка до відомого письменника Кошелева. Тут він спізнав ся і з головою тодїшнього папслявізму з Хомяковим, що, по думцї Івана Аксакова, в своїх віршах висловив "цѣлое славянское вѣpoиспoвѣдaнie".¹⁷⁾ Тутечки-ж був і старий декабрист князь Волконський. Останнїй "добродушно розповів деякі епізоди з свого 30-лїтнього заслання і додав, що ті з його товаришів, яких на засланню позакидали в самітні келїї-тюрми, всї повмирали; а ті, що мордовали ся по кільки вкупі, між ними і він, ті пережили свої муки".

 

Нарештї Тарас зовсїм одужав і 26. березїля, попрощавшись з Щепкином і з його родиною, "забрав свою мізерию" і рушив на зелїзницю. О годинї 2-ій, "запакований в ваґонї", покинув гостинну Москву. "В Москві, — каже він в журналі 26. березїля — більш за все радовало мене те, що між осьвіченими Москалями, найпаче в родинї С.Т. Аксакова, зустрів я теплий привіт до себе і щире спочуттє до моїх поезий..."¹⁸⁾

 

¹⁾ Чалий, стор. 115.

²⁾ Владимир ґyбeр. місто на шляху в Москву.

³⁾ "Записки", стор. 177.

⁴⁾ "Основа" 1862, кн. ІМ.

⁵⁾ "Историческій Вѣстникъ" 1886, кн. І.

⁶⁾ "Записки", стор. 158

⁷⁾ "Основи" 1862, кн. V.

⁸⁾ "Записки", стор. 174.

⁹⁾ ibidem.

¹⁰⁾ ibidem, стop. 180.

¹¹⁾ Церкиа в імя св. Пимеча.

¹²⁾ "Записки", стор. 181— 183.

¹³⁾ "Кіевскпя Старина" 1888 кн. X; статя професора Миколи Стороженка.

¹⁴⁾ "Записки", стор. 183.

¹⁵⁾ Записки, стор. 185.

¹⁶⁾ Іван Аксаков потім у своєму "Днѣ", а ще більш в своїй "Руси" неприхильно стосовав ся до розвитку нашої мови і письменства. На те, щоб в елєментарні школи на Україні завести народню мову, він зовсїм не згоджував ся і змагав ся незгірш Каткова. А мову і письменство наше бажав, щоб обмежовали потребою задля "домашнього обихода". — О. К–ий.

¹⁷⁾ "Этнографическая виставка". Москва 1867 р., стор. 251.

¹⁸⁾ "Записки", стор. 185 і 188.

 

[Зоря, ч. 13, 13.07.1896]

26.07.1896